• Локальна  Історiя "Жаске дежавю: досвід зустрічі з "визволителями"                                                                        
  • Макс Морган LiveJournal "Роксоляна Свято: Ужасное дежавю: опыт встречи с “освободителями”                                                                        
  • Planeta PRESS "Ужасное дежавю: опыт встречи с “освободителями”
  •     
                 

     
     
    "Жінка в Берліні" — відомий щоденник часів Другої світової війни — викликає у нас сьогодні жаске дежавю. У ньому молода німкеня докладно фіксує пережите навесні 1945-го, коли до Берліна увійшли "переможні" радянські війська. Навесні 2022-го "визволителі", якими керує Москва, принесли насилля і хаос уже в українські міста та села. Що досвід попередніх зустрічей із радянськими солдатами може розповісти нам сьогодні?
     

    Щоденник воєнного підземелля   

    "Так, війна суне на Берлін. Те, що вчора було тільки далеким гулом, нині переросло в безперервний гуркіт. Люди вдихають рев зброї. Вухо глухне і чує тепер тільки постріли найбільшого калібру. Вже давно не розрізнити, куди стріляють. Ми живемо, затиснуті в кільце збройних дул, яке щогодини звужується", — так починається щоденник "Жінка в Берліні". Якщо забрати назву міста в першому реченні, то написане могло би стосуватися і багатьох українських міст у березні-квітні 2022-го. Нині мені здається, що твердження про звуження кільця — цілком і про мої відчуття в перші тижні у Києві. 

    25 лютого, на другий день масштабного наступу Росії, я з рідними і своїм великим псом спускалася в "укриття" — найближчий підземний паркінг. Усередині було тьмяно. Сусіди з довколишніх будинків повмощувалися під стінами. Посередині стояло багато автівок. Десь далеко гупало, а відтак усе здригалося: на той час ми ще не розрізняли "їхніх" удари і "нашу" ППО.

    Шукаючи в тьмяному світлі знайомі обличчя, згадалася "Жінка в Берліні". 2018-го я упродовж пів року перекладала цю книжку й читала матеріали про неї. Тоді мені здавалося, що я справді вжилася в ті реалії. І от раптом опинилася в одному з її початкових записів. Там авторка описує спускання у бомбосховище, знайомить із його "мешканцями" і розповідає про базові правила безпеки і співжиття.

    На відміну від німецької авторки, я не здатна була щось до пуття фіксувати. Усі спроби вести щоденник оберталися перерахунком банальностей. Тепер я розумію, чому їй вдавалося те, що не вдавалося в березні багатьом із нас: "її" війна почалася значно раніше. За той час авторка звикла до існування у стані постійної невідомости й загрози. І водночас зрозуміла: життя і далі триває.

    А на другий тиждень повномасштабної війни Росії в Україні почали з’являтися перші новини, від яких "Жінка в Берліні" стала нам іще ближчою.

    Шукаючи в тьмяному світлі знайомі обличчя, згадалася "Жінка в Берліні". 2018-го я упродовж пів року перекладала цю книжку й читала матеріали про неї. Тоді мені здавалося, що я справді вжилася в ті реалії. І от раптом опинилася в одному з її початкових записів. Там авторка описує спускання у бомбосховище, знайомить із його "мешканцями" і розповідає про базові правила безпеки і співжиття.

    На відміну від німецької авторки, я не здатна була щось до пуття фіксувати. Усі спроби вести щоденник оберталися перерахунком банальностей. Тепер я розумію, чому їй вдавалося те, що не вдавалося в березні багатьом із нас: "її" війна почалася значно раніше. За той час авторка звикла до існування у стані постійної невідомости й загрози. І водночас зрозуміла: життя і далі триває.

    А на другий тиждень повномасштабної війни Росії в Україні почали з’являтися перші новини, від яких "Жінка в Берліні" стала нам іще ближчою.

    Не безіменна

    Авторка книжки — 34-річна Марта Гіллерс. Свій щоденник вона писала буквально на коліні — від 20 квітня до 22 червня 1945 року. У кількох випадково знайдених шкільних зошитах і на принагідних клаптиках паперу. А вже влітку 1945-го жінка власноруч передрукувала весь текст на друкарській машинці: для себе і найближчих друзів. У першому машинописі Марта нічого не змінювала, тільки розшифрувала деякі скорочення.

    Через кілька років її приятель, відомий журналіст Курт Марек, переконав Марту дати дозвіл на публікування. Тоді вона змінила головні імена, щоби захистити живих від зайвої уваги. Себе вона теж замаскувала. Адже насправді була не "блідою білявкою" у вицвілому старому пальті, а таки доволі яскравою брюнеткою. А ще забрала власне ім’я, на довгі десятиліття ставши "Анонімом", аж до 2003 року. Не так через страх шельмування, як через небажання зайвої уваги.

    Ілюстрації Марії Фої
     

    Уперше німецькою щоденник опублікували 1959 року. До того вже вийшло два видання англійською: 1954 року — у Сполучених Штатах, 1955-го — у Британії. Значно пізніше з’явився новий, точніший, англійський переклад.

    Уже у 2000-х щоденник перевірили на автентичність і шукали слідів подальших редагувань. Письменник і історик-архівіст Вальтер Кемповскі провів незалежне розслідування і виснував, що рукописи й мінімально змінений текст машинопису справді автентичні та написані приблизно в означений період. Дослідники також змогли реконструювати більшість будівель в описах і навіть декого з "персонажів".

    У 2008 році німецький режисер Макс Фербербьок зняв на основі щоденника однойменний повнометражний фільм. Тоді "Жінку в Берліні" перевидали вдруге. Книжка зажила другим життям і набула, без перебільшення, міжнародної слави.

    На той час авторки вже кілька років не було серед живих. Року 2001 дев’яностолітня Марта Гіллерс-Дічі відійшла у вічність. Поховали її у Базелі, де вона й жила після одруження. Що ж про неї відомо? 

    Народжена 1911 року неподалік Дюссельдорфа у звичайній німецькій родині. Її батько загинув під час Першої світової війни. Ще в школі вивчала кілька іноземних мов. В юності симпатизувала комуністам, відстоюючи ідеї загальної рівности й жіночої емансипації. Вже на початку 1930-х у Бернаті виконувала обов’язки інструкторки в осередку компартії, й навіть дописувала до партійної преси.

    І саме по партійній лінії 1931 року Марта Гіллерс потрапила до Москви. Ось і пояснення її сяких-таких знань російської мови. Радянська фотоагенція "Союзфото" шукала німецьких співробітників, і юна Марта радо вирушила до столиці Радянського Союзу. Все це вона описала у своєму воєнному щоденнику, у якому одного разу натякнула, що сама не змогла би там жити. Там, де не можна вільно пересуватися, а дикі злидні змушують на позір вихованих людей до крадіжок навіть найпримітивніших речей.

    До 1933 року Марта мандрувала європейською частиною СРСР. Відвідала Грузію, Вірменію, а також Польщу, Туреччину, Грецію та Італію. Згадок про Україну в ті найстрашніші роки в неї немає. А потім вона переїхала до Франції, де вступила до Сорбонни й вивчала світову історію і історію мистецтв. Відтак повернулась до Німеччини, де вже панував націонал-соціалізм.

    Невимовне і несказане

    Біографія "Жінка в Берліні" відома насамперед як щоденник, у якому доволі відверто розказано про сексуальне насильство радянських солдатів над німецькими жінками в Другу світову. Тривалий час зґвалтування залишалося одним із найменш задокументованих воєнних злочинів. Традиційно його вважали "легшим" за вбивство, особливо якщо зґвалтованій вдалося вижити. Водночас на жертв перекладали частку відповідальности, бо вони ледь не самі дозволили себе над собою поглумитися. Суспільний осуд, неприйняття і зневага до себе спонукали багатьох жінок замовчувати пережите. І переважна більшість із них страждала все подальше життя і забирала страшні історії з собою в могилу.

       

    Звісно, нині на цю тему вже написано і сказано чимало. Ми нарешті починаємо усвідомлювати реальні масштаби гендерного насильства у війнах принаймні ХХ століття. А особливо — в контексті Другої світової. Бо ж із роками віднайдених щоденників, мемуарів і свідчень про неї ставало дедалі більше. Іноді про це доволі відверто писали й самі радянські офіцери — як-то Володимир Ґельфанд у воєнних щоденниках 1941—1946 років. Показово, що вперше вони вийшли друком аж 2002 року, і то не в Росії, а в Німеччині.

    За різними даними, 1945-го в одному лише Берліні радянські війська зґвалтували від 90 до 130 тисяч жінок. Загалом же в радянській зоні окупації нарахували до 2 мільйонів жертв насильства. Із цієї причини у повоєнній Німеччині тимчасово скасували заборону на переривання вагітности.

    "Жінка в Берліні" не схильна до надмірного красномовства, а тим паче фізіологізму в описах. Найбільші жахіття фіксує ледь не в телеграфному стилі: "Ані звуку. Лише коли тріщить білизна, яку він розриває, мимоволі скрегочу зубами. Мої останні цілі речі. Раптом його пальці на моєму роті; сморід коней і тютюну. Я різко розплющую очі. Руки чужинця вправно розкривають мені щелепи. Очі в очі. Після цього він ретельно назбирує слину і спльовує мені в рот. Заніміння. Не огида, а лише холод. Хребет замерз, у потилиці крижане запаморочення. Я відчуваю, як зісковзую і падаю, кудись дуже глибоко, провалююся крізь подушки і покривало. Вгрузаю в підлогу. Ось як це було".

    Переповідати історії інших авторці вдалося повнішими реченнями:

    «Ми залишили їй рештки вазеліну. Хіба можна на це щось сказати? Ми нічого й не казали. Але вона заговорила сама. Зрозуміти її було непросто, — в неї надто спухли губи. "Я в цей час молилася, — сказала вона, — весь час тільки молилася: дорогий Боже, дякую тобі, що я п’яна". Бо перед тим, як стати до неї в чергу, росіяни добряче накачали жінку тим, що знайшли на місці, і в процесі теж давали їй час від часу хильнути. За все це ми дякуємо фюреру».

    Так, авторка навіть здатна на іронію. Хай і таку чорну. Але в цих обставинах саме така іронія — потужна зброя, яка чи не найкраще рятує від відчаю.

    "Пєтух пойот"

    Однією із найскандальніших ліній у щоденнику є історія вимушених стосунків з окупантами. Спершу — з Анатолем, старшим лейтенантом Червоної армії. Потім — з безіменним майором.

    Анатоль — українець, селянин з походження. Одружений, мав дітей, носив зі собою родинну фотографію. І часом повторював фразу, яку жінка запам’ятала надовго: "Пєтух пойот". Саме його вона обрала за першого "вожака", який мав відлякувати інших принагідних візитерів. Страх перед груповими зґвалтуваннями й перший жахливий досвід змусили її обрати менше зло і знайти собі "захисника". Але її сподівання спрацювали лише почасти. Адже рятувати себе від найгіршого переважно доводилось самій.

       

    Анатоль був грубуватий, любив випити. Але по-своєму він навіть дбав про "власну" берлінську даму й щоразу приносив якісь харчі. У цих стосунках навіть з’явилися ознаки рутини. Двоє спілкувалися між собою російською і часом навіть жартували. У миті непроханої відвертости Анатоль ділиться історіями зі свого життя і вельми неохоче прощався наприкінці. 

    Майор із хворою ногою — інший типаж. Із тоншою душевною конструкцією і освіченіший. Цей приносив іще щедріші подарунки. Але при цьому вимагав не тільки фізичного кохання, а й "любови".

    У червні радянські війська відступили з міста. Жінка таки зуміла вціліти і фізично, і психічно. Іноді в щоденнику вона розмірковує про те, що переживала. І про ціну, яку довелося платити за виживання. Утім на глибокі рефлексії і саморефлексії — ще не час. Для них буде все подальше життя. А поки що раділа, що вижила.

    Коли ж наприкінці до Берліна повернувся її коханий, гаданого романтичного возз’єднання не сталося. Оповідачка з великим сподіванням дала йому прочитати свій щоденник. Але той спричинив у чоловіка переважно обурення. Може, тому що його наречена так і не вжилася в роль жертви. І відверто написала про свої "суперечливі" відчуття. Не тільки про страх чи бажання вижити. А й про вдячність — за їжу й відчуття захисту від найстрашнішого.

    "Німецька жінка не могла так вчинити": подібно на вже опублікований щоденник згодом реагували й інші німці. Замість долати травми, багаторічним мовчанням жінки їх лише поглиблювали. А сексуальні злочини на війні ще багато років суспільство табуювало.

    Індивідуальна vs колективна провина

    Цей щоденник дуже вражає: і гостротою авторського погляду, і точністю дібраних слів. А ще неймовірною стресостійкістю і волею до життя жінки, яка його написала. Однак найбільший подив та водночас повагу в мене викликають дві її риси, насправді тісно взаємопов’язані: її самокритичність і емпатія.

    Не схильна надміру прикрашати ситуацію або "відбілювати" себе, оповідачка намагалася тверезо дивитися на все довкола. Не нагнітати, але й не применшувати катастрофічности ситуації. Не жаліти себе, але й не піддаватися надмірному ризику чи надто картати себе. У короткі миті відносного спокою вона навіть думала про себе не лише як про беззахисну жінку на війні, а й як про представницю народу-агресора.

    Переживши в юності період бурхливого ідеологічного становлення і розчарувавшись у комунізмі, вона і її оточення в нових обставинах воліли якось пристосуватися і просто жити. Доки це було можливо. Самокритичність і не завжди вигідна відвертість авторки допомагають вірити її свідченням: про незнання справжніх масштабів гітлерівських злочинів.

    Читаючи цей щоденник нині, мимоволі проєктую ті давні події на нашу ситуацію із Росією і росіянами. Намагаюся уявити, чи можливе й там якесь "розкаяння". Але не вдається. Принаймні поки що.

    Мабуть, річ якраз у тому, щоб змусити агресора усвідомити власну провину. Не лише розплатитися згодом за скоєні злочини в міжнародному трибуналі, а й визнати їх. Якщо вони не хотітимуть, то змусити їх це зробити. Але сподіватися на це можна лише в разі цілковитої поразки Росії, після якої усе їхнє суспільство чекатиме справжня денацифікація. Довга і болісна. Саме така, яка відбулась з гітлерівською Німеччиною.

    Утім у Німеччині був і "свій" Карл Ясперс, який згодом написав про колективну провину й колективну моральну відповідальність. Що, на відміну від політичної чи кримінальної, поширюється на всю спільноту.

    Повертаючись нині до щоденника Марти Гіллерс, розділяємо з авторкою жахливі масштаби тодішніх злочинів, усвідомлюємо, що ворог спільний. Також переймаємо її волю до життя. А ще готовність працювати й відбудовувати наше життя навіть на цілковитих руїнах.

     
     
     
     


     

                                                      

  • Макс Морган "Роксоляна Свято: Ужасное дежавю: опыт встречи с “освободителями”
  •  
    2023-12-04 

    Роксоляна Свято: Ужасное дежавю: опыт встречи с “освободителями”

     
       
    “Женщина в Берлине” – известный дневник времен Второй мировой войны – вызывает у нас сегодня ужасное дежавю. В нем молодая немка подробно фиксирует пережитое весной 1945-го, когда в Берлин вошли “победившие” советские войска. Весной 2022-го “освободители”, которыми управляет Москва, принесли насилие и хаос уже в украинские города и села. Что опыт предыдущих встреч с советскими солдатами может поведать нам сегодня?

    Дневник военного подземелья

    “Да, война сует на Берлин. То, что вчера было только дальним гулом, ныне переросло в непрерывный грохот. Люди вдыхают рев оружия. Ухо глохнет и слышит теперь только выстрелы самого большого калибра. Уже давно не различить, куда стреляют. Мы живем, зажатые в кольцо вооруженных дул, которое каждый час сужается”, – так начинается дневник “Женщина в Берлине”. Если убрать название города в первом предложении, то написанное могло бы касаться и многих украинских городов в марте-апреле 2022-го. Сейчас мне кажется, что утверждение об сужении кольца – целиком и о моих ощущениях в первые недели в Киеве.

    25 февраля, на второй день масштабного вторжения России, я с родными и своим большим псом спускалась в “укрытие” – ближайший подземный паркинг. Внутри было тускло. Соседи из близлежащих домов умостились под стенами. Посредине стояло много автомобилей. Где-то далеко громыхало, а потом все содрогалось: в то время мы еще не различали “их” удары и “нашу” ПВО.

    В поисках в тусклом свете знакомых лиц, вспомнилась “Женщина в Берлине”. В 2018 году я на протяжении полугода переводила эту книгу и читала материалы о ней. Тогда мне казалось, что я действительно вжилась в эти реалии. И вот вдруг оказалась в одной из ее начальных записей. Там автор описывает спуск в бомбоубежище, знакомит с его “жителями” и рассказывает о базовых правилах безопасности и сосуществования.

    В отличие от немецкого автора, я не способна была что-то толком фиксировать. Все попытки вести дневник обращались по пересчету банальностей. Теперь я понимаю, почему ей удавалось то, что не удавалось в марте многим из нас: “ее” война началась гораздо раньше. За это время автор привыкла к существованию в состоянии постоянной неизвестности и угрозы. И в то же время поняла: жизнь продолжается.

    А на вторую неделю полномасштабной войны России в Украине начали появляться первые новости, от которых “Женщина в Берлине” стала нам еще ближе.

    Не безымянная

    Автор книги – 34-летняя Марта Хиллерс. Свой дневник она писала буквально на колене – с 20 апреля по 22 июня 1945 года в нескольких случайно найденных школьных тетрадях и на случайных клочках бумаги. А уже летом 1945-го женщина собственноручно перепечатала весь текст на пишущей машинке: для себя и самых близких друзей. В первой машинописи Марта ничего не меняла, только расшифровала некоторые сокращения.

    Через несколько лет ее приятель, известный журналист Курт Марек, убедил Марту дать разрешение на публикацию. Тогда она сменила главные имена, чтобы оградить живых от лишнего внимания. Себя она тоже замаскировала. Ведь на самом деле была не “бледной блондинкой” в выцветшем старом пальто, а довольно яркой брюнеткой. А еще забрала собственное имя, на долгие десятилетия став “Анонимом” вплоть до 2003 года. Не столько из страха шельмования, сколько из-за нежелания лишнего внимания.

    Впервые на немецком дневник опубликовали в 1959 году. До того уже вышло два издания на английском языке: в 1954 году – в Соединенных Штатах, в 1955 году – в Британии. Значительно позже появился новый, более точный, английский перевод.

    Уже в 2000-х дневник проверили на подлинность и искали следы дальнейших правок. Писатель и историк-архивист Вальтер Кемповски провел независимое расследование и заключил, что рукописи и минимально измененный текст машинописи действительно аутентичны и написаны примерно в указанный период. Исследователи также смогли реконструировать большинство зданий в описаниях и даже некоторых из “персонажей”.

    В 2008 году немецкий режиссер Макс Фербербек снял на основе дневника одноименный полнометражный фильм. Тогда “Женщину в Берлине” переиздали второй раз. Книга обрела вторую жизнь и приобрела, без преувеличения, международную славу.

    К тому времени автора уже несколько лет не было в живых. В 2001 году девяностолетняя Марта Хиллерс-Дичи отошла в вечность. Похоронили ее в Базеле, где она жила после замужества. Что же о ней известно?

    Родилась в 1911 году недалеко от Дюссельдорфа в обычной немецкой семье. Ее отец погиб во время Первой мировой войны. Еще в школе изучала несколько иностранных языков. В юности симпатизировала коммунистам, отстаивая идеи всеобщего равенства и женской эмансипации. Уже в начале 1930-х в Бернате исполняла обязанности инструктора в ячейке компартии и даже писала в партийную прессу.

    И именно по партийной линии в 1931 году Марта Хиллерс попала в Москву. Вот и объяснение ее кое-каких знаний русского языка. Советское фотоагентство “Союзфото” искало немецких сотрудников, и юная Марта радостно отправилась в столицу Советского Союза. Все это она описала в своем военном дневнике, в котором однажды намекнула, что сама не смогла бы там жить. Там, где нельзя свободно передвигаться, а дикая нищета вынуждают на взгляд воспитанных людей к воровству даже самых примитивных вещей.

    До 1933 года Марта путешествовала по европейской части СССР. Посетила Грузию, Армению, а также Польшу, Турцию, Грецию и Италию. Упоминаний об Украине в те самые страшные годы у нее нет. А затем она переехала во Францию, где поступила в Сорбонну и изучала мировую историю и историю искусств. Затем вернулась в Германию, где уже царил национал-социализм.

    Невыразимое и несказанное

    Биография “Женщина в Берлине” известна прежде всего как дневник, в котором довольно откровенно рассказано о сексуальном насилии советских солдат над немецкими женщинами во Вторую мировую. Долгое время изнасилование оставалось одним из наименее задокументированных военных преступлений. Традиционно его считали “легче” убийства, особенно если изнасилованной удалось выжить. В то же время на жертв переводили часть ответственности, потому что они едва ли не сами позволили над собой надругаться. Общественное осуждение, неприятие и пренебрежение к себе побуждали многих женщин умалчивать о пережитом. И подавляющее большинство из них страдали всю дальнейшую жизнь и уносили страшные истории с собой в могилу.

    Конечно, сейчас на эту тему уже написано и сказано немало. Мы наконец-то начинаем осознавать реальные масштабы гендерного насилия в войнах по крайней мере ХХ века. А особенно – в контексте Второй мировой. Ведь с годами найденных дневников, мемуаров и свидетельств о нем становилось все больше. Иногда об этом достаточно откровенно писали и сами советские офицеры – Владимир Гельфанд в военных дневниках 1941-1946 годов. Показательно, что впервые они вышли в свет в 2002 году, и то не в России, а в Германии.

    По разным данным, в 1945-м в одном только Берлине советские войска изнасиловали от 90 до 130 тысяч женщин. В общей сложности в советской зоне оккупации насчитали до 2 миллионов жертв насилия. По этой причине в послевоенной Германии временно отменили запрет на прерывание беременности.

    “Женщина в Берлине” не склонна к чрезмерному красноречию, а тем более физиологизму в описаниях. Самые ужасы фиксирует чуть ли не в телеграфном стиле: “Ни звука. Лишь когда трещит белье, которое он разрывает, невольно скрежещу зубами. Мои последние целые вещи. Вдруг его пальцы на моем рту; вонь лошадей и табака. Я резко открываю глаза. Руки чужака ловко раскрывают мне челюсти. Глаза в глаза. После этого он тщательно собирает слюну и сплевывает мне в рот. Онемение. Не отвращение, а только холод. Позвоночник замерз, в затылке ледяное головокружение. Я чувствую, как соскальзываю и падаю, куда-то очень глубоко, проваливаюсь сквозь подушки и покрывало. Погружаюсь в пол. Вот как это было”.

    Пересказывать истории других автору удалось более полными предложениями:

    «Мы оставили ей остатки вазелина. Разве можно на это что-нибудь сказать? Мы ничего не говорили. Но она заговорила сама. Понять ее было непросто, у нее слишком опухли губы. “Я в это время молилась, – сказала она, – все время только молилась: дорогой Боже, благодарю тебя, что я пьяна”. Ибо перед тем, как стать к ней в очередь, русские изрядно накачали женщину тем, что нашли на месте, и в процессе тоже давали ей время от времени выпить. За все это мы благодарим фюрера».

    Да, автор даже способна на иронию. Пусть и такую черную. Но в этих обстоятельствах именно такая ирония – мощное оружие, которое лучше всего спасает от отчаяния.

    “Петух поёт”

    Одной из самых скандальных линий в дневнике является история вынужденных отношений с оккупантами. Сначала – с Анатолем, старшим лейтенантом Красной армии. Потом – с безымянным майором.

    Анатоль – украинец, крестьянин по происхождению. Женат, имел детей, носил с собой семейную фотографию. И иногда повторял фразу, которую женщина запомнила надолго: “Петух поёт”. Именно его она выбрала за первого “вожака”, который должен был отпугивать других случайных визитеров. Страх перед групповыми изнасилованиями и первый ужасный опыт заставили ее выбрать меньшее зло и найти себе “защитника”. Но ее надежды сработали лишь отчасти. Ведь спасать себя от самого плохого в основном приходилось самой.

    Анатоль был грубоват, любил выпить. Но по-своему он даже заботился о “собственной” берлинской даме и каждый раз приносил какие-то продукты. В этих отношениях даже появились признаки рутины. Двое общались между собой по-русски и иногда даже шутили. В мгновения непрошенной откровенности Анатоль делился историями из своей жизни и весьма неохотно прощался в конце.

    Майор с больной ногой – другой типаж. С более тонкой душевной конструкцией и более образованный. Этот приносил еще более щедрые подарки. Но при этом требовал не только физической близости, но и “любви”.

    В июне советские войска покинули город. Женщина сумела уцелеть и физически, и психически. Иногда в дневнике она размышляет о том, что переживала. И о цене, которую пришлось платить за выживание. Впрочем, на глубокие рефлексии и саморефлексии – еще не время. Для них будет вся дальнейшая жизнь. А пока радовалась, что выжила.

    Когда же в конце в Берлин вернулся ее любимый, предполагаемого романтического воссоединения не произошло. Повествовательница с большой надеждой дала ему прочесть свой дневник. Но тот вызвал у мужчины преимущественно возмущение. Может потому, что его невеста так и не вжилась в роль жертвы. И откровенно написала о своих “противоречивых” ощущениях. Не только о страхе и желании выжить. Но и о благодарности – за еду и чувство защиты от самого страшного.

    “Немецкая женщина не могла так поступить”: подобно на уже опубликованный дневник впоследствии реагировали и другие немцы. Вместо того чтоб одолевать травмы, многолетним молчанием женщины их только усугубляли. А сексуальные преступления на войне еще много лет общество табуировало.

    Индивидуальная vs коллективная вина

    Этот дневник очень впечатляет: и остротой авторской точки зрения, и точностью подобранных слов. А еще невероятной стрессоустойчивостью и волей к жизни написавшей его женщины. Однако наибольшее удивление и одновременно уважение у меня вызывают две ее черты, на самом деле тесно взаимосвязанные: ее самокритичность и эмпатия.

    Не склонна чрезмерно украшать ситуацию или “отбеливать” себя, рассказчица старалась трезво смотреть на все вокруг. Не нагнетать, но и не умалять катастрофичности ситуации. Не жалеть себя, но и не подвергаться чрезмерному риску или слишком корить себя. В короткие мгновения относительного покоя она даже думала о себе не только как о беззащитной женщине на войне, но и как о представительнице народа-агрессора.

    Пережив в юности период бурного идеологического становления и разочаровавшись в коммунизме, она и ее окружение в новых обстоятельствах предпочитали как-нибудь приспособиться и просто жить. Пока это было возможно. Самокритичность и не всегда выгодная откровенность автора помогают верить ее свидетельствам: о незнании настоящих масштабов гитлеровских преступлений.

    Читая этот дневник сейчас, невольно проецирую те давние события на нашу ситуацию с Россией и россиянами. Пытаюсь представить, возможно ли и там какое-нибудь раскаяние. Но не удается. По крайней мере, пока.

    Наверное, дело как раз в том, чтобы заставить агрессора осознать свою вину. Не только расплатиться со временем за совершенные преступления в международном трибунале, но и признать их. Если они не будут хотеть, то заставить их это сделать. Но надеяться на это можно только в случае поражения России, после которого все их общество будет ждать настоящая денацификация. Долгая и болезненная. Именно такая, которая произошла с гитлеровской Германией.

    Впрочем, в Германии был и “свой” Карл Ясперс, который впоследствии написал о коллективной вине и коллективной моральной ответственности. Что, в отличие от политической или криминальной, распространяется на все сообщество.

    Возвращаясь к дневнику Марты Хиллерс, разделяем с автором ужасные масштабы тогдашних преступлений, осознаем, что враг общий. Также перенимаем ее волю к жизни. А еще готовность работать и отстраивать нашу жизнь даже на полнейших руинах.
     
     
    © ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ  
    © Макс Морган LiveJournal    
    © Planeta PRESS

     

     

     

     

     

    ukrainisch / russisch 


     
     

    „Eine Frau in Berlin“ – das berühmte Tagebuch einer anonymen Autorin aus dem Jahr 1945 – konfrontiert uns heute mit einem schmerzhaften historischen Echo.
    In diesem eindrücklichen Zeitdokument schildert eine junge Berlinerin ihre Erfahrungen in den letzten Kriegstagen, als die Rote Armee in die deutsche Hauptstadt einmarschierte. Die Beschreibungen sexualisierter Gewalt, existenzieller Angst und der Versuche weiblicher Selbstbehauptung unter Besatzungsbedingungen gehören heute zu den wichtigsten Quellen über das unmittelbare Kriegsende aus Sicht der Zivilbevölkerung.

    Fast acht Jahrzehnte später, im Frühjahr 2022, berichten Medien und Menschenrechtsorganisationen erneut von Gewalt, Chaos und Übergriffen – diesmal im Kontext des russischen Angriffskrieges gegen die Ukraine. Auch hier stehen Aussagen über das Verhalten von Besatzungstruppen im Zentrum internationaler Aufmerksamkeit.

    Welche Bedeutung haben die Erfahrungen der Frauen von 1945 für unser heutiges Verständnis militärischer Gewalt? Was lässt sich aus historischen Begegnungen mit sowjetischen Soldaten über Muster von Machtmissbrauch, Propaganda und Rechtlosigkeit lernen?
    Diese Fragen bleiben hochaktuell – nicht nur für die historische Forschung, sondern auch für gesellschaftliche und politische Debatten über Verantwortung, Aufarbeitung und kollektives Gedächtnis.

     

    Tagebuch eines Kriegskerkers   

    „Ja, der Krieg kommt nach Berlin. Was gestern nur ein fernes Grollen war, ist heute zu einem Dauergebrüll geworden. Die Menschen atmen das Brüllen der Waffen ein. Das Ohr ist taub und hört jetzt nur noch die Schüsse höchsten Kalibers.“
    „Es ist schon lange her, dass wir nicht mehr unterscheiden können, wo geschossen wird. Wir leben gefangen in einem Ring aus Gewehrläufen, der sich stündlich verengt.“
    – so beginnt das Tagebuch Eine Frau in Berlin.

    Lässt man den Namen der Stadt im ersten Satz fort, könnte dieser Text ebenso gut auf viele ukrainische Städte im März und April 2022 zutreffen. Heute erscheint mir die Aussage über den sich verengenden Ring nicht mehr metaphorisch, sondern zutiefst real – ein präzises Bild für meine eigenen Empfindungen in den ersten Kriegswochen in Kiew.

    Am 25. Februar, dem zweiten Tag der großangelegten russischen Offensive, suchte ich gemeinsam mit meiner Familie und unserem großen Hund Schutz in einem nahegelegenen Tiefgaragenkomplex. Drinnen herrschte Dunkelheit. Nachbarn aus den umliegenden Häusern hatten sich unter dem Beton gesammelt – still, konzentriert, in Erwartung. In der Mitte standen noch parkende Autos. Aus der Ferne war das dumpfe Grollen von Explosionen zu hören, dann folgte das Erzittern der Mauern. Damals konnten wir noch nicht unterscheiden, ob es sich um Angriffe der Invasoren oder um das eigene Flugabwehrfeuer handelte.

    Im fahlen Licht dieses Ortes erinnerte ich mich plötzlich an Eine Frau in Berlin. Im Jahr 2018 hatte ich mehrere Monate mit der Übersetzung dieses Buches und der Recherche dazu verbracht. Ich glaubte damals, mich an die historischen Realitäten jenes Frühjahrs 1945 gewöhnt zu haben – an die Beschreibungen von Angst, Entbehrung, Verteidigungsinstinkt. Doch in diesem Moment wurde mir klar, dass ich mich – ganz unwillkürlich – in einer ihrer ersten Szenen wiederfand.

    Dort beschreibt die Autorin, wie sie mit anderen Menschen in den Luftschutzkeller hinabsteigt, stellt die „Bewohner“ vor und reflektiert über die Grundregeln des Überlebens und der Koexistenz im Ausnahmezustand. Diese Beobachtungen schienen mir früher dokumentarisch-distanziert. Jetzt aber hatten sie sich in meine Wirklichkeit eingeschrieben.

     

    Anders als die deutsche Autorin konnte ich selbst nichts aufzeichnen.
    Jeder Versuch, ein Tagebuch zu beginnen, geriet zur Aufzählung von Belanglosigkeiten. Jetzt verstehe ich, warum sie das vollbracht hat, was vielen von uns im März 2022 nicht gelang: Ihr Krieg hatte viel früher begonnen.
    Sie hatte Zeit, sich an die Dunkelheit zu gewöhnen, an die ständige Bedrohung, an die Erschütterung des Selbstverständlichen. Und gleichzeitig hatte sie erkannt: Das Leben geht weiter – selbst im Angesicht der Katastrophe.

    In der zweiten Woche des russischen Angriffskriegs auf die Ukraine tauchten dann die ersten Meldungen auf, die Eine Frau in Berlin noch näher rückten. Die Nachrichten handelten von Gewalt, von Entwurzelung, von Übergriffen – Worte, die ich aus dem Berliner Tagebuch kannte, nun aber mit wachsender Unruhe in gegenwärtigen Kontexten las.

    Ich erinnerte mich daran, wie ich 2018 ein halbes Jahr lang mit der Übersetzung dieses Buches verbracht hatte. Ich hatte Artikel darüber gelesen, Quellen verglichen, mit Kolleginnen gesprochen. Damals dachte ich, ich hätte mich an diese historischen Realitäten gewöhnt.
    Doch nun fand ich mich plötzlich in einer jener frühen Szenen wieder, die ich selbst übersetzt hatte: Der Abstieg in einen improvisierten Schutzraum, das vorsichtige Beobachten der „Bewohner“, die ersten unausgesprochenen Regeln für ein Überleben in der Enge.

    Die Autorin des Buches ist keine Unbekannte.
    Es handelt sich um Marta Hillers, damals 34 Jahre alt. Sie schrieb ihr Tagebuch zwischen dem 20. April und dem 22. Juni 1945 – notdürftig, auf dem Schoß, auf alten Schulheften und herumliegenden Zetteln. Bereits im Sommer 1945 tippte sie den gesamten Text selbst auf ihrer Schreibmaschine ab – nicht zur Veröffentlichung, sondern für sich und einige enge Vertraute.

    Im ersten Typoskript änderte Marta Hillers nichts – nur Abkürzungen wurden ausgeschrieben.
    Einige Jahre später überredete sie ihr Freund, der Journalist Kurt Marek (bekannt als C. W. Ceram), zur Veröffentlichung. Marta willigte schließlich ein – unter Bedingungen: Sie veränderte die Namen der Beteiligten, um die noch lebenden Personen vor öffentlicher Aufmerksamkeit zu schützen.
    Auch sich selbst tarnte sie: Nicht als „blasse Blondine mit einem abgetragenen Mantel“, sondern als jemand, der sie nicht ganz war. In Wahrheit war Hillers eine selbstbewusste, dunkelhaarige Intellektuelle mit journalistischer Ausbildung und Auslandserfahrung.

    Bis zu ihrem Tod im Jahr 2001 blieb sie offiziell anonym.
    Nicht so sehr aus Angst vor Anfeindungen – vielmehr aus dem Bedürfnis nach Abgrenzung, nach Kontrolle über die eigene Geschichte, nach einem Schutzraum jenseits der medialen Rezeption. Erst 2003, zwei Jahre nach ihrem Tod, wurde ihre Identität öffentlich bestätigt.

     

    Illustrationen von Maria Foy
     

    Das Tagebuch erschien erstmals 1959 in deutscher Sprache.
    Zuvor war es bereits in zwei englischen Ausgaben veröffentlicht worden: 1954 in den USA, 1955 in Großbritannien. Eine neue, kritischere und sprachlich präzisere englische Übersetzung folgte erst viele Jahre später.

    Bereits in den 2000er Jahren unterzog man das Werk einer sorgfältigen Prüfung auf Authentizität und nachträgliche Bearbeitung. Der Schriftsteller, Archivforscher und Chronist Walter Kempowski führte eine unabhängige Untersuchung durch. Er kam zu dem Schluss, dass sowohl die handschriftlichen Manuskripte als auch das leicht überarbeitete Typoskript tatsächlich echt seien und um den angegebenen Zeitraum im Frühjahr und Frühsommer 1945 entstanden seien. Historikern gelang es darüber hinaus, viele der beschriebenen Gebäude in Berlin sowie einzelne der erwähnten Personen zu identifizieren.

    Auf Grundlage des Tagebuchs entstand 2008 ein gleichnamiger Spielfilm unter der Regie von Max Färberböck. Im Zuge der Veröffentlichung wurde „Eine Frau in Berlin“ neu aufgelegt und erreichte so ein zweites, internationales Publikum. Das Buch entwickelte sich zum viel beachteten Zeitzeugnis – gerade wegen seiner literarischen Qualität und der ungewöhnlichen Offenheit der Darstellung.

    Zu diesem Zeitpunkt war die Autorin bereits verstorben. Marta Hillers starb 2001 im Alter von 90 Jahren in Basel, wo sie nach ihrer Heirat gelebt hatte. Sie wurde dort auch beigesetzt. Geboren wurde sie 1911 in der Nähe von Düsseldorf. Ihr Vater fiel im Ersten Weltkrieg. Schon in jungen Jahren lernte sie mehrere Fremdsprachen und sympathisierte mit kommunistischen Ideen, besonders mit den Idealen der sozialen Gleichheit und der Emanzipation der Frau.

    Anfang der 1930er Jahre war sie als Ausbilderin in einer Zelle der Kommunistischen Partei tätig und schrieb für die Parteipresse. 1931 gelangte sie über diese Verbindungen nach Moskau, wo sie für die sowjetische Fotoagentur „Sojusfoto“ arbeitete. In ihrem Tagebuch erwähnte sie rückblickend, dass sie dort nicht hätte leben können – ein Land, in dem man sich nicht frei bewegen könne und in dem selbst gebildete Menschen durch Armut und Kontrolle zu primitiven Überlebensstrategien gezwungen würden.

    Bis 1933 bereiste Hillers den europäischen Teil der Sowjetunion sowie Georgien, Armenien, Polen, die Türkei, Griechenland und Italien. Die Ukraine erwähnt sie nicht. Anschließend studierte sie an der Sorbonne in Paris Geschichte und Kunstgeschichte. Danach kehrte sie nach Deutschland zurück – in ein inzwischen nationalsozialistisches Land.

    „Eine Frau in Berlin“ ist vor allem bekannt als das Tagebuch, das sexualisierte Gewalt durch sowjetische Soldaten in den letzten Kriegswochen dokumentiert. Vergewaltigung galt lange nicht als dokumentationswürdiges Kriegsverbrechen – sie wurde gesellschaftlich bagatellisiert und juristisch meist ignoriert, vor allem wenn das Opfer überlebte. Die Schuld wurde teilweise auf die Betroffenen selbst projiziert. Stigmatisierung, Schweigen und Scham führten dazu, dass die meisten Frauen ihre Erlebnisse nie öffentlich machten. Viele litten lebenslang an den seelischen Folgen und starben, ohne je darüber gesprochen zu haben.

     
       

    Natürlich wurde zu diesem Thema bereits viel geschrieben und gesagt. Doch erst in den letzten Jahrzehnten beginnen wir, das tatsächliche Ausmaß geschlechtsspezifischer Gewalt in bewaffneten Konflikten – insbesondere im 20. Jahrhundert – annähernd zu erfassen. Dies gilt in besonderem Maße für den Zweiten Weltkrieg. Immer neue Tagebücher, Erinnerungen und Zeitzeugenberichte kommen ans Licht. Bemerkenswert ist, dass auch sowjetische Offiziere in ihren privaten Aufzeichnungen teils sehr offen über das Erlebte berichteten – etwa der Leutnant Wladimir Gelfand in seinen Militärtagebüchern aus den Jahren 1941 bis 1946. Diese wurden erstmals 2002, nicht in Russland, sondern in Deutschland, veröffentlicht.

    Zahlreiche Studien und Quellen sprechen davon, dass allein in Berlin im Jahr 1945 zwischen 90.000 und 130.000 Frauen durch Soldaten der Roten Armee vergewaltigt wurden. In der gesamten sowjetischen Besatzungszone belief sich die Zahl der Opfer auf schätzungsweise bis zu zwei Millionen. Aus diesem Grund wurde das generelle Abtreibungsverbot in der unmittelbaren Nachkriegszeit in Deutschland zeitweise ausgesetzt.

    Das Tagebuch Eine Frau in Berlin zeichnet sich gerade durch seine knappe, distanzierte und zugleich eindringliche Sprache aus. Es verzichtet auf übermäßige Beschreibungen oder physische Detaildarstellungen. Stattdessen gelingt es der Autorin, in beinahe telegraphischem Stil die Erfahrungen extremer Ohnmacht zu erfassen:

    „Kein Ton. Erst als die Unterwäsche, die er zerreißt, knackt, knirsche ich unwillkürlich mit den Zähnen. Meine letzten ganzen Sachen. Plötzlich sind seine Finger auf meinem Mund; der Gestank von Pferden und Tabak. Ich öffne scharf meine Augen. Die Hände eines Fremden öffnen geschickt meinen Kiefer. Augen an Augen. Dann sammelt er sorgfältig den Speichel und spuckt ihn in meinen Mund. Taubheitsgefühl. Kein Ekel, nur Kälte. Schaut mir kalt über den Rücken, ein eisiger Schwindel. Mein Hinterkopf. Ich spüre, wie ich ausrutsche und falle, irgendwo ganz tief, durch die Kissen und die Bettdecke. Ich versinke im Boden. So war es.“

    Doch nicht nur die eigenen Erlebnisse, auch die Erfahrungen anderer Frauen werden in präziser Sprache wiedergegeben:

    „Wir haben ihr die Reste von Vaseline hinterlassen. Kann man dazu etwas sagen? Wir haben nichts gesagt. Aber sie sprach selbst. Es war nicht leicht, sie zu verstehen – ihre Lippen waren zu geschwollen. ‚Ich habe damals gebetet‘, sagte sie, ‚die ganze Zeit habe ich nur gebetet: Lieber Gott, danke, dass ich betrunken bin.‘ Denn bevor sie sich in die Schlange stellten, pumpten die Russen die Frau freundlicherweise mit dem, was sie vor Ort fanden, auf und ließen sie dabei auch ab und zu durchhängen. Für all das danken wir dem Führer.“

    Die Autorin verwendet stellenweise eine Form von schwarzem Humor – eine bittere, defensive Ironie, die unter extremen Bedingungen als einziger Schutzmechanismus gegen völlige Verzweiflung fungiert.

    Ein besonders kontrovers diskutierter Abschnitt des Tagebuchs ist die Schilderung der erzwungenen Beziehungen zu einzelnen Besatzungssoldaten. Zunächst zum Oberleutnant Anatol, später zu einem namenlosen Major. Anatol war Ukrainer, Bauer von Herkunft, verheiratet und Vater von Kindern. Er trug ein Familienfoto bei sich und wiederholte häufig den Satz: „Der Hahn krähte.“ Für die Autorin wurde er zum ersten „Schutzpatron“ – ein bewusst gewählter Mann, um andere, zufällige und oft gewalttätige Eindringlinge abzuschrecken.

    Die Angst vor einer erneuten Gruppenvergewaltigung und die brutale Erfahrung der ersten Tage zwangen sie zur Wahl des kleineren Übels: der freiwillig erzwungenen Beziehung. Doch auch dieses Schutzmodell versagte – nur bedingt war sie in der Lage, sich selbst vor weiteren Übergriffen zu retten.

     

       

    Anatol war grob, trank viel, doch innerhalb der ihm möglichen Grenzen kümmerte er sich um „seine“ Berlinerin. Jedes Mal brachte er etwas zu essen mit, die Beziehung wies zunehmend Züge von Routine auf. Sie verständigten sich auf Russisch, manchmal scherzten sie sogar. In einem Moment spontaner Offenheit erzählte Anatol von seinem Leben; der Abschied fiel ihm sichtlich schwer.

    Der später auftretende Major war von anderer Art. Er litt unter einem verletzten Bein, war zurückhaltender und gebildeter. Seine Geschenke waren großzügiger, seine Erwartungen komplexer. Er verlangte nicht nur körperliche Nähe, sondern auch emotionale Zuwendung – eine Art inszenierte Zuneigung.

    Im Juni 1945 zogen sich die sowjetischen Truppen aus Berlin zurück. Die Erzählerin überlebte – physisch wie psychisch. In ihren Aufzeichnungen denkt sie gelegentlich über das Erlebte nach und über den Preis, den das Überleben forderte. Für tiefere Reflexion fehlte noch die Distanz. Für den Moment genügte das Wissen, überlebt zu haben.

    Als ihr Verlobter später nach Berlin zurückkehrte, kam es nicht zu dem erhofften Wiedersehen. Die Erzählerin überließ ihm ihr Tagebuch – in der Hoffnung auf Verständnis. Stattdessen empfand er Empörung, vermutlich, weil sie sich nie in die Rolle des Opfers gefügt hatte. Sie schrieb offen über ihre widersprüchlichen Gefühle: nicht nur über Angst und den Willen zu überleben, sondern auch über Dankbarkeit – für Nahrung und für den temporären Schutz vor der Gewalt.

    Die Reaktion ihres Verlobten war nicht einzigartig. Auch andere Deutsche begegneten dem Tagebuch nach seiner Veröffentlichung mit Unverständnis oder Ablehnung. Die gesellschaftliche Tabuisierung sexualisierter Gewalt im Krieg war über Jahrzehnte nahezu vollständig. Das Schweigen der Betroffenen führte zu weiterer Traumatisierung.

    Dieses Tagebuch beeindruckt durch die analytische Schärfe des Blicks, die Klarheit der Sprache und den unerschütterlichen Lebenswillen der Autorin. Besonders bemerkenswert sind zwei Eigenschaften, die eng miteinander verbunden scheinen: Selbstkritik und Empathie.

    Die Erzählerin romantisiert nichts. Sie beschreibt ihre Situation nüchtern, vermeidet Übertreibungen ebenso wie Verharmlosungen. Sie versinkt nicht im Selbstmitleid, unterlässt aber auch jede Form von Selbstanklage. In kurzen Momenten relativer Ruhe reflektiert sie ihre Rolle nicht nur als wehrlose Frau im Krieg, sondern auch als Angehörige der Aggressornation.

    Sie hatte in ihrer Jugend eine Phase intensiver politischer Prägung erlebt und sich schließlich vom Kommunismus desillusioniert abgewandt. Sie und ihr Umfeld versuchten, sich dem neuen Regime anzupassen – solange es möglich war. Diese Haltung und ihre selbstkritische Offenheit machen ihre Aussagen glaubwürdig – auch, wenn sie betont, das Ausmaß der nationalsozialistischen Verbrechen nicht gekannt zu haben.

    Beim heutigen Lesen dieser Aufzeichnungen fällt es schwer, sich ein vergleichbares Maß an Aufarbeitung in Russland vorzustellen. Die Frage, ob eine kollektive Reue dort überhaupt möglich ist, bleibt offen – zumindest für den Moment. Doch ohne ein öffentliches Schuldeingeständnis und die Anerkennung begangener Verbrechen kann es auch keine nachhaltige juristische oder moralische Aufarbeitung geben.

    Ein solcher Prozess wäre nur denkbar im Fall einer vollständigen Niederlage Russlands – vergleichbar mit der Kapitulation Hitlerdeutschlands. Erst darauf könnte ein gesellschaftlicher Umbruch folgen, vergleichbar mit der Entnazifizierung nach 1945: langwierig, schmerzhaft und umfassend.

    Deutschland hatte mit Karl Jaspers einen Denker, der das Konzept der kollektiven Schuld und moralischen Mitverantwortung formulierte – als Verantwortung, die über juristische Kategorien hinaus die gesamte Gesellschaft betrifft.

    Wenn wir heute auf das Tagebuch von Marta Hillers zurückblicken, teilen wir mit der Autorin nicht nur das Bewusstsein für das Ausmaß der Verbrechen jener Zeit, sondern auch ihren Lebenswillen. Ihre Bereitschaft, auf Ruinen wieder aufzubauen – das Leben und die Zukunft – bleibt eine bleibende Mahnung und zugleich eine Hoffnung.