| Автор: Олександр
Прокопів Дизайнерка: Вікторія Фарбота Дата публікації: 8 Травня 2025 |
||
 |
||
1. Почнемо з відомого щоденника Володимира ГельфандаВін провів усе життя в срср і пізніше допоміг захистити цих жінок. Радянським солдатам було заборонено вести щоденники, але Володимир Гельфанд вів записи від 1941 року до кінця війни. Ось що автор пише 25 квітня 1945 року: “Вони тицяли сюди, — пояснювала гарна німкеня, задираючи спідницю, — всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, — зітхнула вона і заплакала. — Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тицяли. Їх було не менше двадцяти, так, так”, — і залилася сльозами. “Вони ґвалтували у моїй присутності мою дочку, — вставила бідна мати, — вони можуть ще прийти і знову ґвалтувати мою дівчинку” — Залишайся тут, — раптом кинулася до мене дівчина, — спатимеш зі мною. Ти можеш робити зі мною все, що захочеш, тільки ти один! Я готова з тобою “фік-фік”, я погоджуюся на все, що ти захочеш, тільки не вони знову!” 2. Михайло КоряковОфіцер, який не повернувся в срср після завершення Другої світової війни, але залишив цікаву автобіографічну повість. Нижче її фрагменти (книга: М. Коряков. “Звільнені душі”): Про мародерство: “В одній танковій дивізії було здійснено перевірку машин: танки виявилися настільки забитими награбованим барахлом, що в них не обернутися, — у разі раптовості екіпажі не змогли б вести бойові дії”. Далі Михайло пише про «звитягу» радянської армії: У Червоній армії навесні 1945 року ходив анекдот: першому ешелону годинники, другому — дівчата, третьому — мотлох. — Нагорі, над стелею, пролунали жіночі крики, плач дітлахів. Схвильований почав я одягатися. Дівчина і старі Вюнш благали мене не ходити туди: уб’ють! Минулої ночі вбили офіцера міської комендатури, який намагався завадити насильству. Усю ніч ми зі страхом слухали крики нещасних жінок, плач дітей і тупіт, тупіт важких солдатських чобіт над головою. (…) я дізнався про страшну річ: за три тижні її зґвалтували в підсумку не менше як 250 осіб! Ґвалтували і фрау Вюнш, навіть на очах чоловіка. Два солдати зґвалтували напівсліпу і висохлу фрау Сімон”. Заради справедливості варто сказати, що грабували і ґвалтували не лише радянські солдати, не залишилися осторонь і союзники. Але саме радянська армія зробила насильство та вбивство мирного населення масовим. Іноземці теж описували мародерствоНаприклад, Британський історик Ентоні Бівор у своїй книжці “Падіння Берліна. 1945” розповідає про ставлення до населення окупованої Німеччини: про те, що колони біженців чавили танками, розстрілювали з повітря, жінки та дівчата були зґвалтовані та залишені вмирати. Ентоні Бівор стверджує, що близько 1,4 мільйона жінок зґвалтували в Померанії, Східній Пруссії та Сілезії. Спогади, озвучені вище, на жаль, лише квіточки – на основі щоденників німкень Берліна був знятий окремий фільм “Берлін 1945” від “Віасат Гісторі”, де таких історій сотні, а за іншими підрахунками – сотні тисяч. Це доводить, що червона армія нікого в Європі не звільняла, вона була таким самим окупантом, як і Третій Рейх. Ось одне свідчення німкені про те як радянські солдати “визволили” 12-річну дівчинку: “У Лігниці, великому місті поблизу Бреслау, було не краще. У тітчиному будинку стояв плач: вмирала онучка. На дивані, в простирадлах, я побачив дівчинку років дванадцяти, з тонким, прозорим обличчям і великими, як у Ленхен, сірими очима. Дівчинку зґвалтував солдат другого ешелону, а через кілька днів у квартиру вдерлися солдати третього ешелону. Дівчинка, вислизнувши в них з рук, побігла крутими сходами і обірвалася, впала”. Ще одне свідчення про злочини “визволителів” є у щоденнику Марти Хілер “Жінка в Берліні”, який теж процитуємо: Про мародерство“(…) до нашого підвалу зайшли ще кілька героїв, які шукали не жінок, а годинник. Пізніше я бачила одного Івана з цілою годинниковою колекцією на обох зап’ястях, з 5-6 штуками, які він вирівнював постійно, підтягував, поправляв із дитячою злодійською радістю”. Проте на цьому не закінчилась оповідь авторки. Більшовики вирішили зґвалтували і її. Далі про те, як “визволяли” авторку щоденника: “Один смикає мене за зап’ястя далі вгору. Тепер інший також смикає, при тім він кладе свою руку мені на горло так, що я не можу більше кричати, більше не хочеться кричати від страху бути задушеною. Обидва рвуть усе на мені, я вже лежу на землі. У кишені моєї куртки щось деренчить. Це мають бути ключі від дому, моя зв’язка ключів. Мене притулили головою до нижньої сходинки сходів у підвалі, я відчуваю по спині мокрі прохолодні струмки. Нагорі бачу в щілині дверей, через які падає невелике світло, одного з чоловіків, який чатує, тоді як інший рве мою спідню білизну і пробирає собі дорогу. Я шукаю навпомацки лівою рукою, доки не знаходжу, нарешті, зв’язку ключів. Твердо схоплюю її пальцями лівою. Правою я захищаюсь, але нічого не допомагає, він просто розірвав підв’язки. Коли я намагаюся підвестися, хитаючись, мене до себе притягує другий, кулаками змушує мене стати на коліна на землю. Тепер чатує інший і шепоче: «Швидко, швидко…».” А ми вже не згадуємо, як “визволителі” ґвалтували слов’янських жінок, які потрапили до Третього Рейху (остарбайтери), та про злочини на “звільнених територіях” України та Польщі. Але яка реакція верхівки? Сталін видав указ, який забороняв мародерство та насилля, але командири замовчували злочини своїх підлеглих, ба більше, і долучалися до них. Історик Ентоні Бівор який досліджував злочини “визволителів” назвав події в Німеччині «найвеличнішим феноменом масового зґвалтування в історії». Масштаби катастрофи Найбільш реальними вважаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні та два мільйони у всій Німеччині. Ці цифри знайдені у медичних записах, що збереглися дуже фрагментарно. У матеріалі BBC наводяться дані про аборти в Берліні. Взагалі, аборти були заборонені, але в післявоєнний період їх ненадовго дозволили, у зв’язку з масовими зґвалтуваннями німецьких жінок. Від червня 1945 до 1946-го тільки в одному районі Берліна було схвалено 995 прохань про аборт. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома у вітальні на очах своїх батьків. На думку деяких істориків, у німецьких жінок, зґвалтованих радянськими солдатами, народилося згодом приблизно 300 тисяч дітей. Підсумки8 травня не є перемогою, а є страшним спадком для світу про який треба пам’ятати та не допустити повторення. Чому ми говоримо про це зараз? Відповідь очевидна. Російська армія під час широкомасштабного вторгнення до України поводиться так само. Взявши за основну ідею та привід для війни міфічне “позбавлення нацизму”, вона продовжує грабувати і ґвалтувати мирне населення. Жертвам російських військових стають не тільки жінки, а й зовсім маленькі діти та люди похилого віку. Сьогодні СБУ перехоплює багато розмов окупантів, з яких ми можемо зрозуміти, що історії повторюються. |
||
| |
© Ukraine History
| Autor: Alexander
Prokopow Designer: Victoria Farbota Datum der Veröffentlichung: 8. Mai 2025 |
||
| Großväter
- Vergewaltiger oder der Mythos von den „Kriegern -
Befreiern“. Der typisch russische imperiale Charakter
|
||
|
||
1. Beginnen wir mit dem berühmten Tagebuch von Wladimir GelfandEr verbrachte den Rest seines Lebens in der UdSSR und half später, diese Frauen zu schützen. Sowjetischen Soldaten war es verboten, Tagebuch zu führen, aber Vladimir Gelfand führte von 1941 bis zum Ende des Krieges Aufzeichnungen. Hier ist, was der Autor am 25. April 1945 schrieb:„Sie haben hier herumgestochert“, erklärte eine schöne deutsche Frau und hob ihren Rock, “die ganze Nacht lang, und es waren so viele von ihnen. Ich war ein Mädchen“, seufzte sie und weinte, “sie haben meine Jugend ruiniert. Es waren alte Männer, pickelige Männer, und sie kletterten alle auf mich, sie stießen mich, es waren mindestens zwanzig, ja, ja“, weinte sie. „Sie haben meine Tochter in meinem Beisein vergewaltigt“, warf die arme Mutter ein, “sie können zurückkommen und mein Mädchen wieder vergewaltigen.“ - „Bleib hier“, stürzte das Mädchen plötzlich zu mir, „du kannst bei mir schlafen. Du kannst mit mir machen, was du willst, du bist der Einzige! Ich bin bereit, mit dir wankelmütig zu sein, ich bin mit allem einverstanden, was du willst, aber nicht mehr mit ihnen!“ 2. Michail KorjakowEin Offizier, der nach dem Ende des Zweiten Weltkriegs nicht in die UdSSR zurückkehrte, aber eine interessante autobiografische Geschichte hinterließ. Nachfolgend einige Fragmente daraus (Buch: M. Koryakov, Befreite Seelen):Über Plünderungen: „In einer Panzerdivision wurden die Fahrzeuge inspiziert: Die Panzer waren so voll mit Plünderungsgut, dass sie sich nicht mehr umdrehen konnten - im Falle eines plötzlichen Angriffs wären die Besatzungen kampfunfähig gewesen.“ Mykhailo schreibt weiter über den „Sieg“ der Sowjetarmee: „In der Roten Armee gab es im Frühjahr 1945 einen Witz: Die erste Staffel bekam Uhren, die zweite Staffel bekam Mädchen und die dritte Staffel bekam Schrott. - Oben an der Decke hörte ich die Schreie der Frauen und die Schreie der Kinder. Aufgeregt begann ich mich anzuziehen. Das Mädchen und der alte Wunsch flehten mich an, nicht dorthin zu gehen: Sie würden mich umbringen! Letzte Nacht wurde ein Beamter der Stadtkommandantur getötet, als er versuchte, die Gewalt zu verhindern. Die ganze Nacht hindurch hörten wir voller Angst die Schreie der armen Frauen, das Weinen der Kinder und das Stampfen der schweren Soldatenstiefel über uns. (...) Ich erfuhr etwas Schreckliches: Sie war in drei Wochen von mindestens 250 Menschen vergewaltigt worden! Auch Frau Wünsch wurde vergewaltigt, sogar vor den Augen ihres Mannes. Zwei Soldaten vergewaltigten Frau Simon, die halbblind und ausgetrocknet war. Fairerweise muss man sagen, dass es nicht nur sowjetische Soldaten waren, die plünderten und vergewaltigten, auch die Alliierten standen nicht abseits. Aber es war die sowjetische Armee, die Gewalt und die Tötung von Zivilisten weit verbreitet hat. Auch Ausländer beschrieben PlünderungenSo beschreibt beispielsweise der britische Historiker Anthony Beevor in seinem Buch The Fall of Berlin. 1945“ die Behandlung der Bevölkerung im besetzten Deutschland: Flüchtlingskonvois wurden von Panzern zerschlagen, aus der Luft erschossen, Frauen und Mädchen vergewaltigt und dem Tod überlassen. Anthony Beevor behauptet, dass etwa 1,4 Millionen Frauen in Pommern, Ostpreußen und Schlesien vergewaltigt wurden.Leider sind die oben erwähnten Memoiren nur die Spitze des Eisbergs - ein separater Film Berlin 1945 von Viasat Histori wurde auf der Grundlage der Tagebücher deutscher Frauen in Berlin gedreht, wo es Hunderte solcher Geschichten gibt, nach anderen Schätzungen sogar Hunderttausende. Dies beweist, dass die Rote Armee niemanden in Europa befreit hat; sie war der gleiche Besatzer wie das Dritte Reich. Hier ist eine Aussage einer deutschen Frau, die berichtet, wie sowjetische Soldaten ein 12-jähriges Mädchen „befreit“ haben: „In Lignitz, einer großen Stadt in der Nähe von Breslau, war es nicht besser. Im Haus meiner Tante wurde geweint: meine Enkelin lag im Sterben. Auf der Couch, in den Laken, sah ich ein etwa zwölfjähriges Mädchen mit einem dünnen, durchsichtigen Gesicht und großen grauen Augen wie die von Lenna. Das Mädchen wurde von einem Soldaten der zweiten Staffel vergewaltigt, und ein paar Tage später brachen Soldaten der dritten Staffel in die Wohnung ein. Das Mädchen entschlüpfte ihnen und lief die steile Treppe hinauf, stolperte und fiel.“ Ein weiteres Zeugnis über die Verbrechen der „Befreier“ findet sich in Martha Hillers Tagebuch „Eine Frau in Berlin“, das wir ebenfalls zitieren wollen: Über Plünderungen„(...) ein paar weitere Helden kamen in unseren Keller, nicht auf der Suche nach Frauen, sondern nach Uhren. Später sah ich einen Iwan mit einer ganzen Uhrensammlung an beiden Handgelenken, mit 5-6 Stück, die er mit kindlicher diebischer Freude ständig ausrichtete, festzog und korrigierte.“Doch damit war die Geschichte des Autors noch nicht zu Ende. Die Bolschewiken beschlossen, auch sie zu vergewaltigen. So wurde die Tagebuchautorin „befreit“: „Einer zieht mein Handgelenk weiter nach oben. Jetzt zieht auch der andere, und er legt seine Hand auf meine Kehle, so dass ich nicht mehr schreien kann, ich will nicht mehr schreien aus Angst, erwürgt zu werden. Beide reißen alles an mir ab, schon liege ich auf dem Boden. Etwas klappert in meiner Jackentasche. Es muss der Hausschlüssel sein, mein Schlüsselbund. Mein Kopf ist gegen die unterste Stufe der Kellertreppe gepresst, und ich spüre die nassen, kühlen Bäche an meinem Rücken hinunterlaufen. Oben sehe ich, wie einer der Männer im Türspalt wartet, durch den ein kleines Licht fällt, während der andere meine Unterwäsche zerreißt und sich seinen Weg bahnt. Ich suche tastend mit der linken Hand, bis ich endlich den Schlüsselbund finde. Ich packe ihn fest mit meinen linken Fingern. Ich wehre mich mit der rechten Hand, aber es hilft nichts, er hat nur die Bindung zerrissen. Als ich taumelnd aufstehen will, zieht mich der zweite zu sich und zwingt mich mit seinen Fäusten auf den Boden zu knien. Jetzt wartet der andere und flüstert: „Schnell, schnell...“ Und wir erwähnen noch nicht einmal, wie die „Befreier“ slawische Frauen vergewaltigten, die ins Dritte Reich verschleppt wurden (Ostarbeiter), oder Verbrechen in den „befreiten Gebieten“ der Ukraine und Polens. Doch wie reagierten die hohen Tiere? Stalin erließ einen Erlass, der Plünderungen und Gewalt verbot, aber die Befehlshaber verheimlichten die Verbrechen ihrer Untergebenen und beteiligten sich sogar daran. Der Historiker Anthony Beevor, der die Verbrechen der „Befreier“ untersucht hat, nannte die Ereignisse in Deutschland „das größte Phänomen der Massenvergewaltigung in der Geschichte“. Das Ausmaß der Katastrophe Die realistischsten Zahlen sind die von 100.000 Frauen in Berlin und zwei Millionen in ganz Deutschland. Diese Zahlen finden sich in medizinischen Aufzeichnungen, die nur sehr bruchstückhaft erhalten geblieben sind. Der BBC-Artikel enthält Daten über Abtreibungen in Berlin. Im Allgemeinen war die Abtreibung verboten, aber in der Nachkriegszeit wurde sie aufgrund der Massenvergewaltigungen deutscher Frauen kurzzeitig erlaubt. Zwischen Juni 1945 und 1946 wurden allein in einem Berliner Bezirk 995 Abtreibungsanträge genehmigt. Eines der Mädchen schreibt in einer abgerundeten kindlichen Handschrift, dass sie zu Hause im Wohnzimmer vor den Augen ihrer Eltern vergewaltigt wurde.Einigen Historikern zufolge wurden in der Folgezeit etwa 300.000 Kinder von deutschen Frauen geboren, die von sowjetischen Soldaten vergewaltigt wurden. ErgebnisseDer 8. Mai ist kein Sieg, sondern ein schreckliches Vermächtnis für die Welt, an das man sich erinnern und verhindern muss, dass es sich wiederholt. Warum reden wir jetzt darüber? Die Antwort liegt auf der Hand. Die russische Armee verhält sich bei ihrer groß angelegten Invasion in der Ukraine genauso. Unter dem mythischen Vorwand, den Nazismus loszuwerden, raubt und vergewaltigt sie weiterhin Zivilisten. Die Opfer des russischen Militärs sind nicht nur Frauen, sondern auch sehr kleine Kinder und ältere Menschen. Heute fängt der SBU viele Gespräche der Besatzer ab, woraus wir ersehen können, dass sich die Geschichte wiederholt. |
||
| |
ukrainisch