• UkrLineInfo "Жiноча смикалка: способи самозахисту від сексуального насилля в роки Другої світової війни"
  •    

           

          Володимир Гінда — український історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України. Спеціалізується на історії Другої світової війни, зокрема на дослідженнях Голокосту, румунської окупації в Бессарабії та Одесі, а також на питаннях історичної відповідальності та культури пам’яті. Гінда регулярно бере участь у міжнародних наукових проєктах і конференціях та вважається одним із провідних українських фахівців у галузі дослідження Голокосту та історії німецької й румунської окупації в Україні.

           
     
     

    ЖІНОЧА СМИКАЛКА: 

    способи самозахисту від сексуального насилля в роки Другої світової війни

     
     

    Молоді дівчата та жінки, перебуваючи в період Другої світової війни під загрозою сексуального насилля з боку військових, виробили низку тактичних прийомів у своїй поведінці, щоб уберегти себе від зазіхань. Особливо часто до них вдавалися тоді, коли загроза набувала реальних обрисів. При цьому, як засвідчують спогади, ці тактики були майже ідентичні як для українок, росіянок, білорусок, так і польок, угорок чи німкень.

    Найпримітивнішими, але на певних етапах сексуальної загрози дійовими, були спроби уникнути уваги солдатів. У таких випадках потрібно було приховати свою зовнішність, щоб не збуджувати сексуальний потяг у чоловіка. Жінки та дівчата мазали обличчя сажею, ходили сутулячись або шкандибаючи, надягали порваний одяг, хлопчачі шапки, вдавали себе набагато старшими від свого віку. На території СРСР інколи дівчатам давали поради, як себе вести у таких випадках, старші жінки, які, ймовірно, стикалися з сексуальними домаганнями під час Першої світової війни чи революційних подій 1917–1922 років. Українка Антоніна Демчина згадувала, що з приходом на Сумщину німецьких солдатів мати постійно давала настанови: «Тоню, коли вони прийдуть сюди (до хати – В. Г.), я не хочу, щоб ти здавалася привабливою. Не роби нічого такого, що могло б привернути їхню увагу. Ти мусиш виглядати неохайною і брудною. Не розчісуй волосся, нехай воно куйовдиться, як патли. Одягнися в поношений і брудний одяг. Грай роль простачки і за жодних умов не впадай їм у вічі».

    На території Європи німецькі вояки іноді самі давали жінкам поради, як приховати свою зовнішність від червоноармійців. Можна припустити, що деякі з них зіштовхувалися з цим на Сході, тому мали досвід і знали різні способи жіночих маскувань від насильників. Так, есесівець Манфред Дінер зауважував: «Ми завжди говорили жінкам: переодягніться в чоловічий одяг, обмажте лице гноєм, зробіть його чорним, зробіть себе як жінок непривабливими до такої межі, як тільки можливо, щоб росіяни злякалися і подумали, що це чоловіки».

    Військовополонений Ю. Владимиров у власних спогадах зауважував, що після звільнення з полону мав розмову зі старшиною Червоної армії в оселі одного німецького господаря, який скаржився на те, як складно знайти жінок для тілесних утіх. «Господарі ховають своїх дружин і доньок або навмисно одягають молодих жінок так, щоб вони виглядали товстими і неапетитними, а іноді розфарбовують їм обличчя тонкими смугами чорної фарби, створюючи зморшки».

    Однак такі заходи не завжди допомагали. П’яні солдати могли безперешкодно зупинити будь-яку жінку на вулиці та, придивившись до неї, приблизно визначити її вік і привабливість.

    Деякі жінки намагалися різними способами викликати на тілі алергічні реакції, видаючи їх за інфекційні захворювання. Німецькі та радянські солдати остерігалися цих недуг. Так, радянські жінки вимазували своє тіло багнюкою, не милися в надії захворіти коростою, чи обпікалися кропивою, після чого на тілі з’являлися пухирі, схожі на шкірну інфекцію. Німкені кричали своїм ґвалтівникам, що хворі на тиф чи холеру, – це примушувало чоловіка одразу відступити. Хтось, вивчивши, як пишеться російською слово «тиф», вивішував таблички із цим написом біля будинку. Зазвичай солдати не ризикували туди заходити, адже поруч було безліч будинків без написів. Інші примітивно розфарбовували своє обличчя в червоні плями, намагаючись переконати оточення у інфекційному захворюванні, обмазувалися тваринними чи людськими екскрементами, напихали закривавлене ганчір’я поміж ніг, вдаючи менструацію. Наприклад, німкеня Маргарет під час пошуків солдатами партнерок для сексу, ховала волосся під шапку, надягала темні окуляри, мазала обличчя йодом, а на щоку наклеювала великий пластир. Таким виглядом відштовхувала вона від себе ґвалтівників. Її жодного разу не зачепили, як багатьох інших. Антоніна Демчина зуміла викликати у німецьких солдатів відразу до себе, вдаючи психічно хвору дівчину та постійно шмаркаючись у їх присутності. Вояки морщили свої обличчя від побаченого та постійно промовляли з огидою «швайнерай».

    Радянські солдати швидко дізналися про різні виверти жінок, утім одні і далі намагалися не випробовувати долю й уникали таких, у інших це викликало озлобленість. «Іду я повз натовп німців, проглядаю красиву бабу та раптом бачу: стоїть фрау з дочкою років чотирнадцяти. Гарненька, а на грудях вивіска, написано: “Syphilis”, це значить, для нас, щоб не чіпали. Ах ти, гади, думаю, беру дівчинку за руки, мамані автомат у рило, і в кущі. Провіримо, що в тебе за сифіліс! Апетитна виявилася дівчура», – розповідав військовий листоноша червоноармійцю Миколі Нікуліну про свої «сексуальні подвиги» з німецькими жінками.

    У випадках, коли жертва опинялася у безвиході перед загрозою зґвалтування, вона намагалася поговорити із насильником, викликати у нього почуття жалю (плачем, стражданням, благанням), відволікти увагу від намірів. Іноді це діяло. Українська дівчина Ніна Таран напередодні сексуального контакту з німецькими офіцером у борделі намагалася всілякими способами відволікти його увагу від намірів та гідно вийти зі скрутного становища. «Майор швидко сп’янів, почав брати мене за талію, мацати груди. Не знала, як бути, куди дітися, намагалася звільнитися від залізних обіймів, але і через силу всміхалася, щоб цей негідник не так злився», – розповідала вона партизанському командиру Григорію Балицькому.

    Ніні вдалося вмовити п’яного офіцера вийти на вулицю прогулятися. Уже прогулюючись неподалік борделю, вона вдарила його ножем і втекла із «сексуального полону» до лісу, там її підібрали партизани з’єднання Олексія Федорова.

    Якщо вказані прийоми не спрацьовували, жінки намагалися захистити себе завдяки агресивному самозахисту чи крику. Однак такий спосіб був не завжди ефективним: збуджений ґвалтівник, як правило, не звертав на це уваги, міг вдарити до втрати свідомості жертву, або й убити. Олександр Довженко згадував один випадок, коли німець ґвалтував українську дівчину, вона відбивалася до останнього, була вже майже голою, але він не міг її взяти. Тоді офіцер застрелив її.

    У моменти групового ґвалтування деякі жінки вдавалися до своєрідної форми «сексуального бартеру»: пропонуючи себе одному військовому, бажано офіцерові, в обмін на те, що він захистить від інших. Рядовому це зробити було набагато складніше. Дехто покірно виконував забаганки солдатів, сподіваючись залишитися живою чи захистити рідних. Німецька актриса Магда Віланд зустріла радянські війська у власному будинку, для неї це був найстрашніший момент за всю війну. Намагаючись врятуватися від солдатів, вона сховалася до шафи, але швидко була знайдена молодим червоноармійцем. Побачивши чарівну блондинку, солдат прийшов у захват від свого «трофею». Магда ж, розуміючи, що на неї чекає, запропонувала йому інтим, але в тому випадку, якщо він захистить її від ґвалтування іншими.

    Під час боїв за Берлін німецька дівчина, зґвалтована радянськими солдатами, пропонувала себе офіцерові Володимиру Гельфанду в обмін на захист. «Вони тикали сюди, – скаржилася дівчина військовому, показуючи під спідницю. – Всю ніч, і їх було так багато. Я була “медхен” (дівчина – В. Г.)… Вони мені зламали життя. Поміж них були старі, прищаві та смердючі, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти…Залишайся тут… будеш зі мною спати. Ти можеш зі мною робити все, що заманеться. Тільки ти один! Я готова з тобою “фік-фік”, я згодна на все, що ти захочеш, тільки не вони знову!».

    Жінки намагалися уникати зустрічі з військовими у вечірній час, коли ті зазвичай уже були напідпитку. Наприклад, на окупованих німцями територіях СРСР у вечірній час жінки та дівчата ходили дуже рідко, особливо коли в населеному пункті квартирували угорські солдати. Якщо все ж перебували у цей час на вулиці, то побачивши солдатів, утікали до сусідніх дворів та темних закутків, щоб не привертати уваги. Матері ховали статево зрілих дівчат на печах, у подушках, на горищах, городах.

    Приблизно така ж ситуація була і в Німеччині після приходу Червоної армії. Як зазначає історик Ентоні Бівор, німецькі жінки швидко зрозуміли, що під час так званих «вечорів полювання» (так німкені між собою називали пошуки радянськими солдатами дівчат і молодиць) на вулицях міст краще не з’являтися. «Скрізь, де з’являлися наші війська, зникали молоді дівчата та молоді жінки; в будинках бачиш тільки старих і дітей до дванадцяти років, всі ретельно ховалися і не даремно», – згадував офіцер-мінометник Павло Золотов.

    У моменти, коли люди перебувають на межі смерті, здебільшого кожен думає сам за себе. Мораль і гідність відходять на другий план, домінуючим стає бажання вижити, нехай навіть за рахунок інших. Такі мотивації були доволі поширеними у той час. Наприклад, жінки, перебуваючи на межі ґвалтування та смерті, нерідко обирали перше. «Старий росіянин… штовхає мене на розстелене ліжко. Я борюся з останніх сил, намагаюся тримати чоловіка на відстані від свого тіла. Тоді він знову хапається за пістолет і приставляє його мені до скроні. Мужність, з якою я кілька годин перед цим протистояла цій страхітливій зброї, зникає. Натомість з’являється страх – страх бути вбитою», – описує одну зі сцен своїх ґвалтувань німецька дівчина Габі Кьопп. Під час бомбардувань німецькі жінки, коли ховалися у бомбосховищах від нальотів союзників, жартували між собою: «Краще росіянин на твоєму животі, ніж американець на твоїй голові», маючи на увазі, що ліпше вже бути зґвалтованою, ніж загинути під час бомбардування американської авіації.

    Інколи жінки допомагали солдатам знайти підходящу дівчину, лише б відвести від себе чи своїх дітей небезпеку, адже розуміли, що коли насильники не знайдуть собі жертву, самі можуть нею стати. Такі сцени описує у своєму щоденнику Габі Кьопп. Старші пані, рятуючи себе та своїх доньок, спрямовували її разом з іншою дівчиною на «сексуальний ешафот», бо вони були самотніми та не мали покровителів серед дорослих. «Ми напружено прислухаємося та розпізнаємо голоси двох росіян, які вже заходили до нас. Як завжди вони шукають “панянок” – молодих жінок або дівчат. Перекладачка виголошує стару брехню: дві “панянки” мають піти до офіцера… Коли жодна із жінок не погоджується йти добровільно, починають погрожувати розстрілами всіх. Зі свого сховку чуємо, що вони вже тримають за комір Рут. Але хто ж друга? Жінки тремтять від страху за себе… Аж раптом лунає голос пані В.: Де маленька Габі? Я чую це питання ще кілька разів. Вона не заспокоюється, поки не витягає мене з-під столу. Я обурилася: Зі мною їм можна робити все, що завгодно. Я одна, і за мене нікому заступитися».

    У такі моменти багато жінок думали, чому вони, а не інші? Їм певною мірою було легше переносити це у психологічному плані, знаючи, що нарузі піддаються не тільки вони. «Всі – значить, всі. Ми потихеньку починаємо дивитися на акти ґвалтувань з певною часткою гумору, хоча цей гумор доволі чорний», – писала одна німкеня у щоденнику. Берлінці помічали, що червоноармійці полюбляли «полювати» за повними жінками. Цей факт викликав у багатьох приховане задоволення. Адже ті пані, які зуміли не втратити за останні голодні місяці зайві кілограми, як правило, були дружинами партійних функціонерів.

    Найрадикальнішим методом самозахисту від сексуального насилля було самогубство. Дехто з жінок вдавався до нього, захищаючись від наруги. У Німеччині напередодні приходу солдатів Червоної армії, за свідченнями австралійського військового кореспондента Осмара Уайта, «геббельсівська пропаганда» вбила в голови німців параноїдальний страх перед «ордами зі Сходу». Через це в травні-червні 1945 року, коли радянські війська підійшли до Берліна, покінчили життя самогубством 30-40 тисяч берлінців. Стверджувати, що ці люди наклали на себе руки через страх перед радянськими «солдатами-ґвалтівниками», не зовсім правильно. Ймовірно, що серед них була значна кількість нацистських функціонерів із сім’ями, які розуміли – що їх чекає з приходом ворога. У мемуарах «На Берлін» Євген Безсонов зауважує, що на німецькій території йому доводилося бачити цілі родини, які вдалися до самогубства, «боячись помсти росіян».

    Істерію, яка панувала в Берліні напередодні вступу військ Червоної армії, історик Корнеліус Райан описав так: «У місті розповсюджувалися жахливі історії про страшні звірства. Росіян уявляли вузькоокими монголами, безжалісно і без роздумів убиваючих жінок і дітей. Говорили, що священиків заживо палять вогнеметами, монахинь ґвалтують, а потім голими ганяють вулицями. Лякали, що жінок перетворюють у проституток, які їздять слідом за військовими частинами, а чоловіків відправляють на каторгу до Сибіру. Навіть по радіо хтось передав, що росіяни прибивали язики жертв до столів».

    Певна річ, відповідна пропаганда була б недієвою, якби радянські солдати не давали приводів для цього. У повідомленні, адресованому начальнику політвідділу 71-ї армії від 23 квітня 1945 року, йшлося про те, що 5 жінок і дівчат німецького села Мюленбек зважилися на самогубство, після того як радянськими солдатами були зґвалтовані дві молоді німкені.

    Страх у цивільного населення перед наступом «східних орд» був настільки великим, що іноді, за спогадами радянських ветеранів, доходило до комізму. «Вони (жителі – В. Г.) нас дуже сильно боялися, – згадував ветеран-розвідник Володимир Буханенко. – Пам’ятаю, навіть, в одному німецькому містечку господарка квартири, де ми були на постої, раптом почала мацати мою голову, а потім запитала:

    – А де ваші роги? Посміялися потім звичайно, але яка у них була пропаганда, що культурні люди повірили, ніби росіяни це не люди, а дикуни і звірі з рогами… Був такий кумедний випадок: в одному містечку шукали сіно для наших коней. Заходять хлопці до будинку, намагаються пояснити господині, що нам потрібно, а господиня не розуміє і її аж “трусить” від страху. Тоді підвели її до заготовленого у дворі сіна і показують жестами: “Візьмемо, мовляв, трохи сіна”. Вона, бідна, зрозуміла все по-своєму: лягла на це сіно та підняла спідницю».

    Наприкінці війни до військовополонених масово стали ходити німці та прохати написати довідку, що вони «добре ставилися до радянських людей». Довідки писали олівцем на листочках паперу, який вони приносили з собою. Нерідко прохали написати їх для своїх дружин чи доньок, сподіваючись таким чином уберегти їх від насильства.

    Як бачимо, війна змусила жінок різних національностей виробити масу багатоманітних тактик та моделей поведінки у прагненні бути не зґвалтованими військовими.

     
    Володимир ГІНДА, для «Української лінії»


     © UkrLine   

       

     

     

     

    Ukrainisch


    Wolodymyr Ginda ist ein ukrainischer Historiker, Kandidat der Geschichtswissenschaften und Senior Researcher am Institut für Geschichte der Ukraine der Nationalen Akademie der Wissenschaften der Ukraine. Er spezialisiert sich auf die Geschichte des Zweiten Weltkriegs, insbesondere auf den Holocaust, die rumänische Besatzung in Bessarabien und Odessa sowie Fragen der historischen Verantwortung und Erinnerungskultur.Ginda nimmt regelmäßig an internationalen Forschungsprojekten und Konferenzen teil und gilt als einer der führenden ukrainischen Experten auf dem Gebiet der Holocaust-Forschung und der Geschichte der deutschen und rumänischen Besatzung in der Ukraine.
     
     
    „Weibliche Klugheit“: Strategien der Selbstbehauptung gegen sexualisierte Gewalt im Zweiten Weltkrieg
     
     

    Junge Mädchen und Frauen, die während des Zweiten Weltkriegs sexueller Gewalt durch Soldaten ausgesetzt waren, entwickelten eine Reihe von Verhaltensstrategien, um sich vor Übergriffen zu schützen. Auf diese Taktiken wurde besonders häufig zurückgegriffen, wenn die Bedrohung konkrete Formen annahm. Gleichzeitig waren diese Strategien – wie Erinnerungen belegen – für ukrainische, russische, weißrussische, polnische, ungarische und deutsche Frauen nahezu identisch.

    Die primitivste, aber in bestimmten Stadien sexueller Bedrohung wirksame Methode bestand darin, die Aufmerksamkeit der Soldaten zu vermeiden. In solchen Fällen war es notwendig, das eigene Aussehen so zu verändern, dass kein sexuelles Interesse geweckt wurde. Frauen und Mädchen schmierten sich Ruß ins Gesicht, gingen gebückt oder mit unsicherem Gang, trugen zerrissene Kleidung oder Knabenmützen und gaben sich als deutlich älter aus, als sie tatsächlich waren. In der UdSSR erhielten Mädchen manchmal Ratschläge zum Verhalten in solchen Situationen von älteren Frauen, die während des Ersten Weltkriegs oder während der revolutionären Ereignisse von 1917–1922 selbst sexueller Gewalt ausgesetzt gewesen waren. Die Ukrainerin Antonina Demchyna erinnerte sich, dass ihre Mutter bei der Ankunft deutscher Soldaten in der Region ständig Anweisungen gab: „Tonja, wenn sie hierherkommen (ins Haus – VG), dann möchte ich nicht, dass du attraktiv wirkst. Tu nichts, was ihre Aufmerksamkeit auf dich lenken könnte. Du musst ungepflegt und schmutzig aussehen. Kämme dein Haar nicht, lass es wirr herumfliegen. Zieh zerlumpte, schmutzige Kleidung an. Spiel die Rolle eines einfältigen Mädchens, und sieh ihnen auf keinen Fall in die Augen.“

    In Teilen Europas gaben deutsche Soldaten den Frauen manchmal selbst Ratschläge, wie sie ihr Äußeres vor der Roten Armee unauffällig machen könnten. Es ist anzunehmen, dass einige dieser Soldaten im Osten entsprechende Erfahrungen gemacht hatten und Frauen auf verschiedene Weisen warnten oder halfen, sich zu tarnen. So bemerkte der SS-Mann Manfred Diener: „Wir haben den Frauen immer gesagt: Zieht Männerkleider an, schmiert euch Mist ins Gesicht, macht euch unattraktiv – so unattraktiv wie möglich, damit die Russen Angst bekommen und denken, ihr seid Männer.“

    Der Kriegsgefangene Yu. Vladimirov erinnerte sich, dass er nach seiner Freilassung ein Gespräch mit einem Sergeant der Roten Armee im Haus eines deutschen Besitzers führte. Dieser beschwerte sich darüber, wie schwierig es sei, Frauen für sexuelle Kontakte zu finden: „Die Besitzer verstecken ihre Frauen und Töchter oder kleiden die jungen Frauen absichtlich so, dass sie dick und abstoßend wirken, bemalen ihre Gesichter mit schwarzen Streifen, sodass Falten entstehen.“

    Doch solche Maßnahmen halfen nicht immer. Betrunkene Soldaten konnten jede Frau auf der Straße anhalten und deren Alter und Attraktivität grob einschätzen.

    Einige Frauen versuchten, allergische Reaktionen hervorzurufen, die wie Infektionskrankheiten wirkten. Deutsche und sowjetische Soldaten waren bei solchen Symptomen vorsichtig. Sowjetische Frauen schmierten sich mit Schlamm ein, wusch sich nicht in der Hoffnung, Krätze zu bekommen, oder verbrannten sich mit Brennnesseln, um Blasen zu erzeugen, die einer Hautinfektion ähnelten. Manche behaupteten, sie litten an Typhus oder Cholera, was Angreifer abschreckte. Wer das Wort „Typhus“ auf Russisch schreiben konnte, hängte ein entsprechendes Schild am Haus auf. Meistens mieden die Soldaten solche Orte und gingen in Häuser ohne Warnhinweise. Andere bemalten ihre Gesichter mit roten Flecken, täuschten eine ansteckende Krankheit vor, beschmierten sich mit Tier- oder Menschenausscheidungen, steckten blutige Lappen zwischen die Beine und gaben vor, ihre Menstruation zu haben. So versteckte sich beispielsweise die Deutsche Margaret während der Suche der Soldaten nach Sexualpartnern unter einer Mütze, trug eine dunkle Brille, schmierte ihr Gesicht mit Jod und klebte ein großes Pflaster auf die Wange – sie wurde nie berührt. Antonina Demchyna gab sich als geisteskrankes Mädchen aus und schnaubte ständig. Die Soldaten wandten sich angewidert ab und riefen „Schweinerai“. Auch sie wurde nie angetastet.

    Sowjetische Soldaten durchschauten mit der Zeit solche Tricks, dennoch versuchten manche Frauen, sich weiterhin zu schützen, andere waren voller Bitterkeit. „Ich gehe an einer Menschengruppe vorbei, sehe ein schönes Mädchen mit einem Schild auf der Brust: ‚Syphilis‘. Damit will sie uns fernhalten. Ich greife das Mädchen, drücke ihr ein Maschinengewehr an den Bauch und ziehe sie ins Gebüsch. Mal sehen, ob du wirklich Syphilis hast“, berichtete ein Feldpostbote dem Soldaten Mykola Nikulin.

    Wenn Frauen sich in einer aussichtslosen Lage befanden, versuchten sie manchmal, durch Bitten, Weinen oder andere emotionale Reaktionen Mitleid zu wecken. Gelegentlich hatte dies Erfolg. Die Ukrainerin Nina Taran versuchte im Bordell, die Aufmerksamkeit eines betrunkenen deutschen Offiziers von seinem Vorhaben abzulenken. „Er betatschte mich. Ich versuchte mich zu befreien, aber lächelte gezwungen, um ihn nicht wütend zu machen“, erzählte sie dem Partisanenkommandanten Hryhoriy Balytskyi. Schließlich überredete sie ihn zu einem Spaziergang und erstach ihn im Freien. Danach floh sie in den Wald, wo sie von Partisanen aufgenommen wurde.

    Wenn dies nicht funktionierte, setzten manche Frauen auf aggressive Gegenwehr oder Schreie. Diese Methode war jedoch riskant: Ein aufgebrachter Soldat konnte das Opfer bewusstlos schlagen oder sogar töten. Oleksandr Dovzhenko berichtete von einem Fall, in dem ein Deutscher eine Ukrainerin vergewaltigen wollte. Sie wehrte sich so heftig, dass er sie erschoss.

    In Situationen von Gruppenvergewaltigungen boten sich manche Frauen einem einzelnen Soldaten oder Offizier als Tausch an, um Schutz vor weiteren Übergriffen zu erhalten. Besonders Offiziere wurden dabei angesprochen. Andere gehorchten in der Hoffnung, zu überleben oder Angehörige zu schützen. Die deutsche Schauspielerin Magda Wieland bot einem sowjetischen Soldaten intime Nähe an – unter der Bedingung, dass er sie vor weiteren Angriffen schütze.

    Während der Kämpfe um Berlin wandte sich ein Mädchen an den sowjetischen Offizier Wolodymyr Gelfand mit den Worten: „Sie haben mich vergewaltigt. Viele – alt, picklig, stinkend. Ich war ein ‚Mädchen‘. Bleib bei mir, du kannst tun, was du willst – aber nur du, nicht wieder sie!“

    Frauen vermieden gezielt den Kontakt mit betrunkenen Soldaten, insbesondere am Abend. In von Deutschen besetzten Gebieten der UdSSR gingen Frauen bei Einbruch der Dunkelheit nicht mehr aus, besonders wenn ungarische Truppen einquartiert waren. Sahen sie Soldaten, flüchteten sie in Höfe oder dunkle Gassen. Mütter versteckten ihre Töchter in Öfen, Kissen, Dachböden oder Gärten.

    Auch in Deutschland war die Situation nach dem Eintreffen der Roten Armee ähnlich. Der Historiker Antony Beevor berichtete, dass Frauen bei sogenannten „Jagdabenden“ gezielt verschwanden. „Wo unsere Truppen auftauchten, sah man nur noch alte Leute und kleine Kinder“, erinnerte sich der Offizier Pavlo Zolotov.

    In Todesnähe denkt jeder zuerst an sich. Würde und Moral weichen dem Überlebenswillen, auch auf Kosten anderer. In solchen Momenten entschieden sich manche Frauen für Vergewaltigung statt Tod. „Er presste mich auf das Bett. Ich wehrte mich mit letzter Kraft. Dann richtete er seine Waffe auf meine Schläfe. Meine Angst, getötet zu werden, war stärker“, erinnerte sich die Deutsche Gabi Koepp.

    Während alliierter Luftangriffe scherzten deutsche Frauen in den Luftschutzkellern:

    Manchmal halfen Frauen Soldaten dabei, ein geeignetes Mädchen zu finden – nur um sich selbst oder ihre Kinder vor Gefahren zu bewahren, weil sie verstanden, dass Vergewaltiger, wenn sie kein Opfer fanden, sich selbst eines suchten. Solche Szenen beschreibt Gabi Köpp in ihrem Tagebuch. Die älteren Damen, die sich und ihre Töchter retten wollten, schickten andere Mädchen, die keine Gönner unter den Erwachsenen hatten, auf das „Sexualschafott“. „Wir hören aufmerksam zu und erkennen die Stimmen zweier Russen, die uns bereits besucht haben. Gesucht werden wie immer ‚junge Damen‘ – young women oder Mädchen. Der Übersetzer spricht eine alte Lüge aus: Zwei ‚junge Damen‘ müssen zum Offizier ... Als keine der Frauen freiwillig geht, beginnen sie damit, sie alle zu erschießen. Aus unserem Versteck hören wir, dass sie Ruth bereits am Kragen gepackt haben. Aber wer ist ihre Freundin? Die Frauen zittern vor Angst um sich selbst... Plötzlich erklang die Stimme von Frau V.: Wo ist die kleine Gabi? Diese Frage höre ich noch ein paar Mal. Sie ruht nicht, bis sie mich unter dem Tisch hervorzieht. Ich war empört: Sie können mit mir machen, was sie wollen. Ich bin allein, und es gibt niemanden, der für mich einsteht.“

    In solchen Momenten dachten viele Frauen: Warum ich – und nicht die anderen? Bis zu einem gewissen Grad konnten sie das psychisch leichter ertragen, da sie wussten, dass sie nicht die Einzigen waren. „Jede bedeutet jede.“ Wir fangen langsam an, Vergewaltigungen mit einer gewissen Portion Humor zu betrachten, auch wenn dieser ziemlich schwarz ist“, schrieb eine Deutsche in ihrem Tagebuch. Den Berlinerinnen fiel auf, dass Männer der Roten Armee besonders gern nach dicken Frauen „jagten“.

    Die radikalste Methode der Selbstverteidigung gegen sexuelle Gewalt war der Suizid. Einige Frauen griffen zu diesem Mittel, um sich dem Missbrauch zu entziehen. In Deutschland, am Vorabend der Ankunft der Rotarmisten, hatte laut dem australischen Kriegsberichterstatter Osmar White die „goebbelssche Propaganda“ den Deutschen eine paranoide Angst vor den „Horden aus dem Osten“ eingeimpft. Aus diesem Grund begingen im Mai und Juni 1945 – als sich die sowjetischen Truppen Berlin näherten – 30.000 bis 40.000 Berlinerinnen und Berliner Selbstmord.

    Es wäre jedoch nicht ganz richtig zu behaupten, dass diese Menschen ausschließlich aus Angst vor den sowjetischen „Soldaten-Vergewaltigern“ Selbstmord begingen. Wahrscheinlich befand sich unter ihnen eine beträchtliche Zahl von NS-Funktionären und ihren Familien, die genau wussten, was sie bei der Ankunft des Feindes erwartete. In seinen Memoiren „Nach Berlin“ vermerkte Yevhen Bezsonov, dass er auf deutschem Gebiet ganze Familien gesehen habe, die sich „aus Angst vor der Rache der Russen“ das Leben genommen hätten.

    Der Historiker Cornelius Ryan beschrieb die Hysterie, die am Vorabend des Einmarsches der Roten Armee in Berlin herrschte, folgendermaßen: Die Russen wurden als engäugige Mongolen dargestellt, die erbarmungslos und ohne Zögern Frauen und Kinder töteten. Es hieß, Priester seien mit Flammenwerfern lebendig verbrannt, Nonnen vergewaltigt und dann nackt durch die Straßen gejagt worden. Man befürchtete, dass Frauen zu Prostituierten gemacht würden, die den Militäreinheiten folgten, und dass Männer zur Zwangsarbeit nach Sibirien deportiert würden. Es kursierte sogar die Behauptung, im Radio sei berichtet worden, dass die Russen die Zungen ihrer Opfer an Tische genagelt hätten.

    Natürlich hätte diese Propaganda nicht gewirkt, wenn sich die Sowjetsoldaten nicht teilweise entsprechend verhalten hätten. In einer Mitteilung an den Leiter der politischen Abteilung der 71. Armee vom 23. April 1945 hieß es, dass fünf Frauen und Mädchen im deutschen Dorf Mühlenbeck beschlossen hätten, Selbstmord zu begehen, nachdem zwei junge Deutsche von sowjetischen Soldaten vergewaltigt worden waren.

    Die Angst der Zivilbevölkerung vor dem Ansturm der „östlichen Horden“ war so groß, dass sie in den Erinnerungen sowjetischer Veteranen manchmal bis ins Groteske reichte. „Sie hatten große Angst vor uns“, erinnerte sich der erfahrene Aufklärer Volodymyr Bukhanenko. „Ich erinnere mich, dass in einer deutschen Stadt die Vermieterin der Wohnung, in der wir untergebracht waren, plötzlich begann, meinen Kopf abzutasten, und dann fragte: – Und wo sind deine Hörner? Natürlich lachten wir, aber was für eine Propaganda muss das gewesen sein, dass gebildete Leute glaubten, Russen seien keine Menschen, sondern wilde Bestien mit Hörnern... Es gab auch so einen lustigen Vorfall: In einer Stadt baten unsere Jungs die Hausbesitzerin um Heu für die Pferde. Sie versuchten, ihr zu erklären, was sie brauchten, aber sie verstand sie nicht und bekam Angst. Dann führten sie sie zum Hof, wo das Heu lag, und gestikulierten: ‚Wir wollen davon etwas mitnehmen.‘ Sie, die Arme, verstand das auf ihre Weise: Sie legte sich auf das Heu und hob ihren Rock.“

    Am Ende des Krieges baten viele Deutsche ehemalige sowjetische Kriegsgefangene, ihnen eine Bescheinigung zu schreiben, dass sie „die Sowjets gut behandelt“ hätten. Diese Bescheinigungen wurden mit Bleistift auf mitgebrachte Blätter geschrieben. Oft wurden die Gefangenen gebeten, solche Schreiben für Frauen oder Töchter anzufertigen, in der Hoffnung, diese auf diese Weise vor Gewalt zu schützen.

    Wie wir sehen können, zwang der Krieg Frauen unterschiedlicher Nationalitäten, vielfältige Taktiken und Verhaltensweisen zu entwickeln, um nicht von Soldaten vergewaltigt zu werden.

     
    Volodymyr HYNDA, für "Ukrainian Line"