Gelfand, Wladimir. Tagebuch 1941-1946/Presse

Kozak UA "Як "діди" німкень паплюжили в 1945 році"

	Jan 9, 2021
	"Як "діди" німкень паплюжили в 1945 році"

	Радянські солдати в Берліні. Тут нема танців на кістках. Звичайна правда, а вона далеко не завжди солодка.


	Вiтаю друзi. Сьогоднi поговоримо про взяття Берлiну радянськими вiйсками, отже: Радянські солдати зґвалтували незліченну кількість жінок на шляху до Берлiна, але про це рідко говорили після війни - як у Східній, так і в Західній Німеччині. І у Росії сьогоднi про це мало хто говорить. Але проблема була, хоча б тому, що при частинах Вермахту були польовi бордели i немецьуi солдати могли задовольнити свои бажання. Вони теж були не ангелами, але в радянських солдат польових борделей не було. Тiльки це змушуе задуматься. Як джерело возьму щоденник радянського офiцера Володимира Гельфанда, работу iсторика Энтонi Бiвора "Берлiн. Падiння", щоденник вiйскового часу, який вiла нареченна немецького солдата i спогади, тодi 20-рiчнои нимкенi, Iнгеборг Буллерт. Це - iсторична правда, i вона не залежить вiд того подобаеться вона любителям русського мира, чи нi. Це - правда, а правда рiдко бувае солодкою. Далеко не всi солдати творили беззаконня. Я не маю навiть думку очернити свiтлу памьять солдат, що очiстили планету вiд нацiзму. Я лише хочу розповiсти правду.



	Багато російських ЗМІ регулярно відкидають розповіді про незаконне заволодiння тiлами нiмецьких жiнок як міф, створений на Заході, але одне з численних джерел, повiдало нам про те, що відбувалося, - це щоденник радянського офіцера лейтенанта Володимира Гельфанда, родом з України, с 1941 року і до кінця війни вів свiй щоденник з незвичайною щирістю, незважаючи на iснуючу заборону в радянській армії вести будь якi записи та щоденники.



	Одне з найбільш показових розповідей Гельфанда вiдноситься до 25 квітня, коли він був уже в Берліні. Там Гельфанд уперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи вздовж берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись свои валізи і вузли. "Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою i поцікавився, навіщо вони пішли зi свого будинку, і вони з жахом розповіли про те горе, яке заподіяли їм передовики фронту у першу ніч приходу сюди Червоної Армії", - кiнець цитати, - пише автор у щоденник. "Вони тикали сюди, - пояснила красива німкеня, задираючи спідницю, - всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, - зітхнула вона і заплакала. - Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти, так, так", - і залилася сльозами", - кiнець цитати.



	Коли Червона армія увійшла до "лігва фашистського звіра", як називала тоді радянська преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів: "Солдат, ти на німецькій землі. Настав час помсти!". Політвідділ 19-ї Армії, що наступала на Берлін вздовж узбережжя Балтійського моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений ненависті, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але й цього разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися. Історик Ентоні Бівер, проводячи дослідження для своєї книги "Берлін: падіння", що вийшла у світ у 2002 році, знайшов у російському державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на території Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 початку 45 рокiв надсилали співробітники НКВС Лаврентію Берії. "Вони передавалися Сталіну, - кажiть Бівер. - Можна побачити за відмітками, читалися вони чи ні. Вони повідомляють про масові зґвалтування у Східній Пруссії і про те, як німецькі жінки намагалися вбивати себе та своїх дітей, щоб уникнути цієї долі". Інший щоденник вiйсковогого часу, який вела наречена німецького солдата, розповідає про те, як деякі жінки пристосовувалися до цієї страхітливої ситуації у спробах вижити. З 20 квітня 1945 року жінка, ім'я якої не називається, залишала на папері безжальні у своїй чесності спостереження, проникливі і місцями присмачені гумором повішеника - чорним гумором. Серед її сусідок - "молода людина у сірих штанях і окулярах у товстій оправі, при найближчем розглядi виявляється жінкою", коли родянськи солдати увійшли до їхнього підвалу і спробували витягти звідти жінок, ті почали благати автора щоденника використати її знання російської мови, щоб поскаржитися радянському командуванню.



	На перетворених на руїни вулицях їй вдається знайти офіцера радянського. Він знизує плечима. Незважаючи на сталінський декрет, що забороняє насильство по вiдношенню до цивільного населення, як він каже, "це все одно відбувається". Про те, офіцер спускається з нею до підвалу і вичитує солдатам. Але один із них нетямиться від гніву. "Про що ти говориш? Подивися, що німці зробили з нашими жінками!". Офіцер його заспокоює і виводить солдатів на вулицю. Але коли авторка щоденника виходить у коридор, щоб перевірити, пішли тi солдати чи ні, її хапають тi солдати і жорстоко ґвалтують, ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або "жителі підземелля", як вона їх називає, ховаються у підвалі, замкнувши за собою двері. "Нарешті, відчинилися два залізні засуви. Усі втупилися в мене, - пише вона. - Мої панчохи спущені, мої руки тримають залишки пояса. Я починаю кричати: "Ви свині! Мене тут зґвалтували двічі поспіль, а ви залишаєте мене лежати тут як шматок бруду!" - кiнець цитати. Сьогоднi історики продовжують розслідувати факти злочiннив, скоєних військами союзниками, та радянськiми вiйсками в Нiмеччiни. Союзники теж не були святi. Протягом багатьох років тему насильства з боку військ союзників та радянських солдат - на території Німеччини офіційно замовчували. Мало хто про це повідомляв, і ще менше було бажаючих про все це слухати. Про такі речі у суспільстві взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині, яка виявилася під радянською окупацією, вважалося чи не богохульством критикувати радянських героїв, а у Західній Німеччині вина, яку відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань iї народу. Але у 2008 році у Німеччині за щоденником мешканки Берліна вийшов фільм "Безiменна: одна жінка з Берліна" з актрисою Ніною Хосс у головній ролі. Цей фільм став одкровенням для німців і спонукав багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок - Інгеборг Буллерт.



	У 1945 році їй було 20. Вона мріяла стати актрисою і жила з матір'ю на досить фешенебельній вулиці у берлінському районі Шарлоттенбург. Коли почався радянський наступ на місто, вона сховалася у підвалі свого будинку. Якось раз у перерві між бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла навэрх за мотузкою, яку вона пристосувала як гніт для лампи. "Несподівано я побачила двох росіян, які направили на мене пістолети, - говорить вона. - Один з них змусив мене роздягнутися і незаконно заволодiв мною. Потім вони помінялися місцями, і цэ зробив інший. Я думала, що помру, що вони мене вб'ють", - кiнець цитати. Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею сталося. Вона мовчала про це кілька десятиліть, тому що говорити про це було би занадто болiстно. Крiм того, як вона казала, "Моя мати любила хвалитися всiм, що її дочку не зачепили", - згадує вона. Але спаплюженню пiддалися багато жінок у Берліні. Інгеборг згадує, що одразу після війни жінкам від 15 до 55 років було наказано здати аналіз на венеричні хвороби.



	"Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна була медична довідка, і я пам'ятаю, що у всіх лікарів, їх видавали, приймальні були завжди повні жінок", - кiнець цитати. Який був реальний масштаб зґвалтувань? Найчастіше називаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні і 2 мільйони по всій Німеччині. Ці цифри, гаряче оспорiванни були, екстраполювали з убогих медичних записів, збереженних до наших днів. На колишньому військовому заводі, де зараз зберігають державний архів, його співробітник Мартін Люхтерханд показує пачку синіх картонних папок. У них містяться дані про передчасне переривання вагітності з червня по жовтень 1945 року у Нойкелльні, одному з 24 районів Берліна. Те, що вони збереглися i збереглися недоторканники до нашiх днiв - маленьке диво.



	У Німеччині того часу переривання вагітності були заборонені відповідно до статті 218 кримінального кодексу. Але Люхтерханд каже, що після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам було дозволено переривати вагітність. Особлива ситуація була пов'язана з масовими зґвалтуваннями у 1945 році. З червня 1945-го по 1946 рік тільки у цьому районі Берліна було схвалено 1000 прохань про аборт. Папки містять понад тисячу сторінок різного кольору і розміру. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома, у вітальні на очах у батьків.



	Це iсторична правда. I ії треба знати. Тому що правда, як я уже казав, не завжди э солодкою.

ukrainisch


	„Wie die „Großväter“ 1945 die Deutschen beleidigten“

	Sowjetische Soldaten in Berlin. Es gibt keine Tänze auf den Knochen. Die übliche Wahrheit, aber sie ist nicht immer süß.


	Hallo Freunde, heute sprechen wir über die Eroberung Berlins durch sowjetische Truppen. Auf dem Weg dorthin vergewaltigten sowjetische Soldaten zahllose Frauen – ein Thema, über das nach dem Krieg sowohl in Ost- als auch in Westdeutschland kaum gesprochen wurde. Und auch in Russland wird heute nur selten darüber geredet. Dabei besteht das Problem unter anderem darin, dass die Wehrmacht Einheiten von Feldbordellen unterhielt, in denen deutsche Soldaten ihre Bedürfnisse „reguliert“ ausleben konnten. Sie waren ebenfalls keine Engel – aber sowjetischen Soldaten stand so etwas nicht zur Verfügung. Schon das allein regt zum Nachdenken an. Als Quellen stütze ich mich auf das Tagebuch des sowjetischen Offiziers Wladimir Gelfand, auf das Werk des Historikers Antony Beevor „Berlin. Der Untergang“, auf das Kriegstagebuch der Verlobten eines deutschen Soldaten sowie auf die Erinnerungen der damals 20-jährigen Deutschen Ingeborg Bullert. Dies ist eine historische Wahrheit – unabhängig davon, ob sie den Anhängern der sogenannten „russischen Welt“ gefällt oder nicht. Die Wahrheit ist selten bequem oder angenehm – aber sie bleibt die Wahrheit. Nicht alle Soldaten haben sich an der Gewalt beteiligt. Es liegt mir fern, das Andenken an diejenigen zu beschmutzen, die die Welt vom Nationalsozialismus befreit haben. Ich möchte nur eines: die Wahrheit aussprechen.



	Viele russische Medien weisen Berichte über die gewaltsame Aneignung deutscher Frauenkörper regelmäßig als im Westen erfundenen Mythos zurück. Doch eine der zahlreichen Quellen, die belegen, was tatsächlich geschah, ist das Tagebuch eines sowjetischen Offiziers: Leutnant Wladimir Gelfand, ein gebürtiger Ukrainer, der seine Aufzeichnungen von 1941 bis zum Kriegsende mit außergewöhnlicher Offenheit führte.



	Eine der aufschlussreichsten Episoden in Gelfands Tagebuch stammt vom 25. April, als er bereits in Berlin war. An diesem Tag fuhr er zum ersten Mal in seinem Leben Fahrrad. Während er am Spreeufer entlangradelte, sah er eine Gruppe von Frauen, die ihre Koffer und Bündel mit sich schleppten. „Ich fragte die deutschen Frauen in gebrochenem Deutsch, wo sie wohnten und warum sie ihre Häuser verlassen hätten. Mit Entsetzen berichteten sie von dem Leid, das ihnen die Fronttruppen in der ersten Nacht nach dem Eintreffen der Roten Armee zugefügt hatten“, notierte der Autor in seinem Tagebuch. „Sie haben hier gewütet“, erklärte eine schöne Deutsche und hob ihren Rock. „Die ganze Nacht – und es waren so viele. Ich war noch ein Mädchen“, seufzte sie und begann zu weinen. „Sie haben meine Jugend zerstört. Mindestens zwanzig waren es, ja, ja“ – und sie brach in Tränen aus.



	Als die Rote Armee in die „Höhle der faschistischen Bestie“ eindrang – wie die sowjetische Presse Berlin damals nannte –, schürten Plakate den Zorn der Soldaten: „Soldat, du bist auf deutschem Boden. Die Stunde der Rache ist gekommen!“ Die Politische Abteilung der 19. Armee, die entlang der Ostseeküste auf Berlin vorrückte, erklärte, ein wahrer sowjetischer Soldat sei von solchem Hass erfüllt, dass ihn allein der Gedanke an sexuellen Kontakt mit deutschen Frauen abstoße. Doch auch diesmal bewiesen die Soldaten, dass ihre Ideologen irrten. Der Historiker Antony Beevor, der für sein 2002 erschienenes Buch Berlin: The Fall forschte, fand im Russischen Staatsarchiv Berichte über eine Welle sexueller Gewalt in Deutschland. Ende 1944 und Anfang 1945 wurden entsprechende Meldungen von NKWD-Offizieren an Lawrentij Beria weitergeleitet. „Sie wurden Stalin persönlich vorgelegt“, sagt Beevor. „An den Vermerken sieht man, ob er sie gelesen hat oder nicht. Die Berichte schildern Massenvergewaltigungen in Ostpreußen – und wie deutsche Frauen versuchten, sich selbst und ihre Kinder umzubringen, um diesem Schicksal zu entgehen.“ Ein weiteres Kriegstagebuch – geführt von der Verlobten eines deutschen Soldaten – schildert, wie sich manche Frauen dieser furchtbaren Lage anpassten, um zu überleben. Ab dem 20. April 1945 hielt die Frau, deren Name nicht genannt wird, ihre Beobachtungen fest – schonungslos in ihrer Ehrlichkeit, scharfsinnig und mitunter durchdrungen von Galgenhumor. Unter ihren Nachbarn befindet sich „ein junger Mann in grauer Hose und dicker Brille“, der sich bei genauerem Hinsehen als Frau herausstellt. Als sowjetische Soldaten in den Luftschutzkeller eindringen und versuchen, die Frauen herauszuzerren, flehen die anderen die Tagebuchautorin an, sie möge ihre Russischkenntnisse nutzen, um sich beim sowjetischen Kommando zu beschweren.



	Es gelingt ihr, in den zerstörten Straßen einen sowjetischen Offizier zu finden. Er zuckt mit den Schultern. Trotz eines Dekrets Stalins, das Gewalt gegen Zivilisten verbietet, sagt er nur: „Es passiert trotzdem.“ Dennoch geht der Offizier mit ihr in den Keller und weist die Soldaten zurecht. Doch einer von ihnen gerät außer sich vor Wut. „Wovon redest du? Sieh dir an, was die Deutschen unseren Frauen angetan haben!“ Der Offizier beruhigt ihn und führt die Männer hinaus. Doch als die Tagebuchautorin in den Flur tritt, um nachzusehen, ob die Soldaten tatsächlich gegangen sind, wird sie von ihnen überfallen, brutal vergewaltigt und fast erwürgt. Die entsetzten Nachbarn – oder „Kerkerbewohner“, wie sie sie nennt – verstecken sich im Keller und verriegeln die Tür. „Schließlich öffneten sich zwei eiserne Riegel. Alle starrten mich an“, schreibt sie. „Meine Strümpfe hängen herunter, meine Hände halten die Reste meines Gürtels. Ich schreie: ‚Ihr Schweine! Ich wurde hier zweimal hintereinander vergewaltigt, und ihr lasst mich liegen wie ein Stück Dreck!‘“ Heute untersuchen Historiker weiterhin die Verbrechen, die von alliierten – darunter auch sowjetischen – Truppen in Deutschland begangen wurden. Auch die westlichen Verbündeten waren keine Heiligen. Viele Jahre lang wurde das Thema sexualisierte Gewalt durch alliierte Truppen – insbesondere durch Soldaten der Roten Armee – in Deutschland offiziell totgeschwiegen. Nur wenige wagten es, darüber zu berichten, noch weniger wollten überhaupt zuhören. Es ist generell schwierig, in der Gesellschaft über solche Themen zu sprechen. In der DDR galt es zudem als blasphemisch, sowjetische Helden zu kritisieren, während im Westen die kollektive Schuld für die Verbrechen des Nationalsozialismus das eigene Leid überlagerte. Doch 2008 erschien in Deutschland der Film Anonyma – Eine Frau in Berlin mit der Schauspielerin Nina Hoss in der Hauptrolle, basierend auf dem gleichnamigen Tagebuch einer Berlinerin. Dieser Film wurde für viele Deutsche zur Offenbarung und brachte zahlreiche Frauen dazu, ihre Erlebnisse endlich öffentlich zu machen. Eine von ihnen war Ingeborg Bullert.



	Im Jahr 1945 war sie 20 Jahre alt. Sie träumte davon, Schauspielerin zu werden, und lebte mit ihrer Mutter in einer eher angesagten Straße im Berliner Stadtteil Charlottenburg. Als der sowjetische Angriff auf die Stadt begann, versteckte sie sich im Keller ihres Hauses. Einmal, während einer Pause zwischen den Bombenangriffen, kletterte Ingeborg aus dem Keller und rannte nach oben, um ein Seil zu holen, das sie als Docht für eine Lampe verwenden wollte. „Plötzlich sah ich zwei Russen, die mit Waffen auf mich zielten“, sagte sie. Was danach geschah, erzählte Ingeborg lange Zeit niemandem. Sie schwieg jahrzehntelang darüber, weil es zu schmerzhaft gewesen wäre, davon zu sprechen. Außerdem, so erinnert sie sich, „prahlte meine Mutter gern vor allen damit, dass ihrer Tochter nichts passiert sei.“ Doch viele Frauen in Berlin waren betroffen. Ingeborg erinnert sich, dass Frauen im Alter zwischen 15 und 55 Jahren unmittelbar nach dem Krieg auf Geschlechtskrankheiten untersucht werden mussten.



	„Um Lebensmittelmarken zu bekommen, brauchte man ein ärztliches Attest, und ich erinnere mich, dass die Wartezimmer der Ärzte, die diese ausstellten, stets voller Frauen waren“, erinnert sie sich. Wie groß war das wahre Ausmaß der Vergewaltigungen? Am häufigsten werden die Zahlen von 100.000 betroffenen Frauen in Berlin und rund 2 Millionen im gesamten Deutschland genannt. Diese umstrittenen Schätzungen beruhen auf den wenigen erhaltenen Krankenakten, die bis heute verfügbar sind. In einem ehemaligen Militärgebäude, das heute das Staatsarchiv beherbergt, zeigt der Mitarbeiter Martin Luchterhand einen Stapel blauer Kartonmappen. Sie enthalten Daten über Schwangerschaftsabbrüche zwischen Juni und Oktober 1945 im Berliner Bezirk Neukölln – einem von 24 Bezirken der Stadt. Dass diese Unterlagen überlebt haben und bis heute unversehrt erhalten sind, ist ein kleines Wunder.



	In Deutschland waren Abtreibungen damals gemäß § 218 StGB verboten. Doch laut Martin Luchterhand gab es unmittelbar nach dem Krieg eine kurze Phase, in der Frauen ihre Schwangerschaft legal beenden durften – eine Ausnahme, die durch die außergewöhnliche Situation der Massenvergewaltigungen im Jahr 1945 bedingt war. Allein in diesem Berliner Bezirk wurden von Juni 1945 bis 1946 rund 1.000 Abtreibungsanträge genehmigt. Die Archivordner enthalten mehr als tausend Seiten in unterschiedlichen Farben und Formaten. Eines der Mädchen schreibt in kindlich-runder Handschrift, dass sie im Wohnzimmer, vor den Augen ihrer Eltern, vergewaltigt wurde.



	Das ist eine historische Wahrheit. Ich muss sie kennen – denn die Wahrheit ist, wie man sagt, nicht immer süß.