«Ко мне подходит мой близкий друг, лейтенант младший Козлов, начальник радиостанции. Что ты за дурак, говорит? Я же на тебя наблюдаю. Сколько у тебя уже времени не было женщин? А тут они сами снимают штаны и ложатся. Возьми с собой пару человек.

С одной стороны, значит, мне стыдно, вот, и как-то... А с другой стороны, ну, все уже будут думать, что я этот... импотент. Все участвуют, а я не участвую. Вот. И я решаю идти.

Солдаты срываются со своих мест и начинают насиловать женщин немок. И вот мой взвод собственный, все мои солдаты бросаются и насилуют немок. Когда на спасение дети, матерей пытаются спасти, тех застреливают. Их расстреливают, детей.»

Це один з ветеранів так званої Великої вітчизняної війни – радянський російський письменник Леонід Рабичов.

Він відомий тим, що у своїй книзі «Війна все спише», зпогади офіцера-зв'язківця 31-ї армії, стверджує, що був свідком, а також, як можна зробити висновок з цього ривку, і учасником масових воєнних злочинів Червоної армії під час Другої світової війни. Зокрема, масових зґвалтувань німецьких жінок, неповнолітніх дівчат та навіть жінок похилого віку. Звісно ж, багато радянських та російських так званих експертів та істориків стверджували, що у діда, як-то кажуть, поїхав дах.

Казали, що його свідчення «не внушают доверия, основаны на противоречивых фактах, та вроде бы и было, но вроде бы и не так много, да и вроде бы не так часто».

Втім, масштаб та систематичність таких злочинів справді жахають. Коли ж радянська та російська пропагандистські машини називають цифри близько сотні, ну, в найкращих, дуже рідкісних випадках, до тисячі зафіксованих фактів зґвалтувань радянськими солдатами, німецьких і не тільки жінок, то у незалежних експертів трішки інші цифри. І вони рахуються сотнями тисяч зґвалтованих жінок.

Вітаю, товариство, ви на каналі «Засновано на реальних подіях», мене звати Михайло Стах.

Я досить довго відкладав цей випуск, бо тема доволі складна та чутлива. Протягом багатьох років ця тема була повністю табуйована. Про неї мало говорили навіть у самій Німеччині.

Оскільки ця війна є величезною трагедією, дехто вважає, що критичний підхід до минулого неетичний або просто недопустимий, враховуючи героїчні жертви під час подолання нацистського режиму і загибелі близько 27 мільйонів радянських громадян, серед яких, зокрема, було, за різними оцінками, близько 10 мільйонів населення України. Інші ж вважають, що майбутнє покоління повинно знати про справжні жахи війни і заслуговувати на те, аби побачити неприкрашену картину, яку я, власне, постараюся вам сьогодні показати.

Якщо ж вас зможе образити чи засмутити ця тема, вам краще вимкнути це відео, але якщо ви готові дивитись далі, то...

Пам'ятайте, я пропоную всього-навсього правду.

Зґвалтування на війні – річ, яка, на жаль, супроводжує практично усі збройні конфлікти. І, на жаль, під час повномасштабного вторгнення Росії окупанти довели, що фраза «как діди воювали» має для них набагато глибший підтекст і включає також «как деды насиловали», «как деды воровали» та ще набагато більше схожих словосполучень.

Сьогодні ж у цьому відео я розповім вам, наскільки масовим було це явище та як реагувала на ці злочини тогочасна радянська влада. А також розповім про історію німецької журналістки Марти Гіллер, яку вважають авторкою щоденника «Жінка в Берліні», на основі якого зняли фільм «Безіменна. Одна жінка в Берліні», який вийшов у прокат у 2008 році.

Фільм отримав схвальні відгуки за свою жорстку правдивість. Ну і, звісно, дуже багато негодувань від російської сторони. Мовляв, опять все переврали.

Для початку я розповім вам декілька слів про щоденник та історію Марти Гіллер, оскільки саме її голос, її свідчення стали одним із перших та найбільш гучних заяв про масові зґвалтування, які відбувались у Берліні.

«Жінка в Берліні» являє собою щоденник німкені, що намагається вижити під час захоплення Берліна радянськими військами у 1945 році, коли крах нацистів був вже очевидний і завершення війни було питанням часу. Хронологічні записи починаються 20 квітня за десять днів до самогубства Гітлера і описують події в теперішньому часі.

Жінка, ім'я якої не називається, залишала на папері безжальні спостереження, проникливі і місцями з таким собі гумором повішеника. Авторка описувала себе як бліду блондинку, завжди одягнену в одне і те саме зимове пальто. У щоденнику вона змальовувала яскраві картини життя своїх сусідів у бомбосховищі під їхнім багатоквартирним будинком, де було доволі багато жінок.

Коли радянські солдати увійшли до їхнього підвалу і спробували витягти звідти жінок, ті почали благати авторку щоденника використати її знання російської мови, аби поскаржитися радянському командуванню. Жінці на руїнах вулиць вдалося знайти радянського офіцера, який спустився з нею до підвалу і вичитав солдатів та вивів їх на вулицю, однак викликавши у них лише гнів та нерозуміння. Втім, коли авторка щоденника вийшла у коридор, щоб перевірити, пішли вони чи ні, її схопили солдати, що на неї чекали і жорстоко зґвалтували, ледь не задушивши.

Охоплені жахом сусіди або жителі підземелля, як вона їх називала у своєму щоденнику, у той час заховалися у підвалі, замкнувши за собою двері. У підсумку авторка щоденника приходить до думки, що їй потрібно знайти одного вовка, щоб захиститися від нових групових зґвалтувань. Багатьом з її сусідок доводилося укладати подібні угоди з переможцями поваленого Берліна, щоб захистити себе від набагато гіршої долі.

У 1954 році з'явилося перше англійське анонімне видання книжки, яке було опубліковане в Штатах і привернуло до себе велику увагу. Невдовзі книжка була видана нідерландською, італійською, данською, шведською, іспанською та японською мовами. І врешті 1959 року книжка вийшла анонімно і в Німеччині.

Але, як не дивно, не мала жодного розголосу. Ба більше, ця відверта розповідь викликала хвилю звинувачень у тому, що вона спаплюжила честь німецьких жінок. Була звинувачена у безсоромній аморальності та антикомуністичній пропаганді.

Щоб ви розуміли, жертви таких злочинів здебільшого, окрім тягаря самого зґвалтування, відчували ще додаткову вину за злочини нацистського режиму. Водночас радянська пропагандистська машина, яка була на той час величезною та мала колосальний ресурс, почала вибудовувати історію про радянських героїв, «победителей» нацистського режиму, замовчуючи при цьому, звісно ж, всі злочини, які були скоєні радянськими військами.

Як-то кажуть, «победителей не судят». Тож схожі тези, про які розповідала авторка щоденника, сьогодні могли б підпасти під статтю «Дискредитація російської армії», і за це можна було б отримати років 10 за ґратами. Водночас німецькі читачі, очевидно, не були готові зустрітися з незручною правдою.

Німецькі жінки боялися та соромилися говорити про реальні зґвалтування. А німецькі чоловіки воліли, щоб їх не сприймали як безсильних спостерігачів, коли радянські війська абсолютно безкарно ґвалтували їхніх матерів, дружин та дочок. Тож цілком зрозуміло, що після цього авторка вирішила не публікувати нові видання книжки за свого життя, а також, звісно, не розкривати своє ім'я.

Лише у 2003 році книжка була перевидана в Німеччині через два роки після смерті авторки. Нове видання привернуло до себе величезну суспільну увагу в країні та загалом на Заході. Того ж року, власне, і з'ясувалося, що її авторкою є німецька журналістка Марта Гіллерс.

До речі, це не єдиний схожий щоденник. Ще одним джерелом, яке розповідає про те, що відбувалося в цей період, є щоденник радянського офіцера Володимира Гельфанда, молодого єврея родом з України, який від 1941 року і до кінця війни вів свої записи, попри тодішню в радянській армії заборону вести щоденники. Його син Віталій знайшов щоденник, коли розбирав папери батька після його смерті.

Рукопис розповідає про відсутність порядку і дисципліни у регулярних військах, мізерні раціони, воші, рутинний антисемітизм і нескінченне злодійство. Як пише Гельфанд, солдати крали навіть чоботи своїх товаришів. Одна з найбільш показових розповідей Гельфанда стосується 25 квітня, коли він був уже в Берліні.

Це якраз паралельно з часом, коли Марта Гіллерс вела свій щоденник. У Берліні Гельфанд вперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи вздовж берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись валізи та речі.

Коли він запитав німкень, де вони живуть ламаною німецькою, та поцікавився, навіщо вони пішли з дому, ті з жахом розповіли про те горе, яке заподіяли їм передовики фронту у першу ніч приходу Червоної армії. Одна з них, ридаючи, розповіла, як її ґвалтували всю ніч багато радянських солдатів. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на неї.

За її словами, їх було не менше 20. Інша жінка розповіла, що солдати зґвалтували при ній її доньку. Звісно ж, потрібно наголосити, що німецькі солдати до того часу заплямували себе на радянській території жахливими злочинами, які вони вчиняли протягом майже 4 років.

Володимир Гельфанд стикався зі свідченнями цих злочинів разом з тим, як його частина просувалася з боями до Німеччини. Він також це фіксував у своєму щоденнику. Там було дуже багато описів, де знищували села аж до дітей.

Зокрема, вбивали маленьких дітей єврейської національності. Син Володимира Гельфанда Віталій розповідав, що, за словами батька, радянські люди йшли і це все бачили. Йшли вони в Німеччину з однією метою – мстити і вбивати.

Вермахт, як вважали ідеологи нацизму, був добре організованою силою арійців, які не опустяться до статевого контакту з унтерменшами, тобто недолюдьми. Але ту заборону ігнорували. Німецьке командування було настільки стурбоване поширенням венеричних хвороб у військах, що організувало на окупованих територіях мережу армійських публічних будинків.

Важко знайти прямі свідчення того, як німецькі солдати поводилися з радянськими жінками, оскільки багато жертв просто не вижили. Вбивство, за окремими думками істориків, було більш притаманне для нацистів. Тож коли Червона армія увійшла до лігва фашистського звіра, як називала тоді радянська преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів. «Солдат, ти на німецькій землі, пробив час помсти!».

Уліт відділ 19 армії, яка наступала на Берлін вздовж узбережжя Балтійського моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений ненависті до ворога, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але і цього разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися.

Знаменитий історик Ентоні Бівер, проводячи дослідження для своєї книги «Берлін. Падіння», що вийшла у світ у 2002 році, знайшов у Російському державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на території Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 року надсилали співробітники НКВС начальнику цієї структури Лаврентію Берії.

За словами Бівера, їх передавали Сталіну. Там навіть можна було побачити, за відмітками, читалися вони чи ні. Ці звіти повідомляли про масові зґвалтування у Східній Прусії та про те, як німецькі жінки намагалися вбивати себе і своїх дітей, щоб уникнути цієї долі.

До речі, Східна Прусія – це територія, яка за результатами Другої світової війни, власне, стала зоною окупації Радянським Союзом. Згодом на частині цієї території, включно зі столицею Кенігсбергом, було утворено Калінінградську область Росії. Тож Берія і Сталін, перебуваючи в Москві, чудово знали, що відбувається з низки докладних звітів.

В одному з таких, до прикладу, говорилося, що багато німців заявляють, що всі німкені у Східній Прусії, які залишилися, були зґвалтовані солдатами Червоної армії. Як пише Ентоні Бівер, заклики помститися за батьківщину, зруйновану вторгненням вермахту, наводили солдатів на думку, що практично будь-яка жорстокість буде дозволена.

Наталія Гес, близька подруга вченого Андрія Сахарова, спостерігала за діями Червоної армії в 1945 році як радянський військовий кореспондент.

За її словами, російські солдати ґвалтували кожну німкеню від 8 до 80. Тема масових зґвалтувань Червоної армії в Німеччині була настільки табуйована та пригнічена в Союзі та Росії, що навіть у сучасні роки ветерани відмовлялися визнавати, що насправді сталося. Навіть та жменька людей, які були готові говорити відкрито, абсолютно не розкаялася.

Основним тезисом, який просували такі люди, і який ще навіть зараз підтримує російська пропаганда, є те, що німецькі жінки, радісно зустрічаючи радянських «освободителей», самі піднімали для них спідниці і лягали на ліжко. У своїх дослідженнях Ентоні Бівер зафіксував слова командира однієї з танкових рот, який навіть похвалився тим, що в Німеччині народилося 2 мільйони російських дітей. Здатність радянських офіцерів переконати себе, що більшість жертв або задоволені своєю долею, або принаймні змирилися з тим, що настала їхня черга страждати після того, що вермахт зробив у Радянському Союзі, вражає.

Один радянський майор сказав британському журналісту, що його товариші були настільки голодні до сексу, що вони часто ґвалтували стареньких років 60, 70 чи навіть 80. Зазначивши, що на превеликий подив цих бабусь, якщо не на щире задоволення. Коли неодноразово зґвалтовані жінки в Кенігсберзі, колишньому місті Східної Прусії, благали ґвалтівників позбавити їх страждань та вбити, червоноармійці, схоже, відчули себе ображеними, заявивши, що російські солдати жінок не стріляють, а так роблять тільки німецькі солдати.

Історикиня-феміністка Сюзан Браун-Міллар стверджувала, що такі масові зґвалтування та злочини були зумовлені не лише бажанням помсти, а ще діяла низка інших причин. За її словами, сексуальна свобода була предметом жвавих дискусій у колах Комуністичної партії протягом 1920-х років. Але протягом наступного десятиліття Сталін для себе переконався, що радянське суспільство зображувало себе фактично безстатевим.

Тобто, що любов і секс не вписувалися в ідею спрямованого на деіндивідуалізацію особистості, яку просував Радянський Союз. Тож, на думку комуністичної влади, людські потяги і емоції треба було придушити. Роботи Фрейда були заборонені, нерозлучення та подружжя зрада були предметами сильного партійного несхвалення.

Було знову запроваджено кримінальні санкції за гомосексуалізм. Нова доктрина доходила навіть до повного придушення статевого виховання. У мистецтві одягнений контур жіночих грудей вважався небезпечно-еротичним.

На думку Сюзан Браун-Міллер, комуністичний режим явно хотів, щоб будь-яка форма потягу чи бажання була перетворена в любов до партії і, перш за все, до товариша Сталіна.

Як результат, більшість малоосвічених молодих червоноармійців страждали від статевої неосвіченості та абсолютного нерозуміння фізичних стосунків із жінкою. Отже, спроби радянської держави втілити на практиці гасло для свого народу «у Радянському Союзі сексу немає» у поєднанні з величезним впливом радянської пропаганди, яка була спрямована на помсту та знищення німецького населення та бойовничими поривами людей, позначених страхом та стражданнями, у сукупності вилилися в настільки масштабні зґвалтування, які до того ж нерідко супроводжувалися і іншими формами насильства та приниження.

Письменник Василь Гросман, військовий кореспондент, незабаром виявив, що жертвами зґвалтувань були не лише німкені. Постраждали і польські жінки, так само і молоді росіянки, білоруски та українки, яких Вермахт відправив назад до Німеччини на рабську працю. За словами Гросмана, звільнені радянські дівчата досить часто скаржилися йому, що радянські ж солдати їх ґвалтують.

Тож зґвалтування радянських жінок і дівчат серйозно підриває спроби Росії виправдати поведінку Червоної армії мотивами помсти за німецьку жорстокість у Радянському Союзі. Таким чином, версія Сюзан Браун-Міллер, про яку я розповідав раніше, виглядає ще більш правдоподібно. Однією з показових історій є історія Еллен Геттс, єврейської дівчини, яка також була зґвалтована радянськими солдатами.

Коли інші німці намагалися пояснити росіянам, що вона єврейка і зазнала переслідувань, вони отримали відповідь «фрау іст фрау».

Незабаром жінки в Берліні навчилися зникати під час таких собі вечірніх годин полювання. Маленьких доньок цілими днями ховали на горищах. Матері виходили на вулицю по воду лише рано вранці, коли радянські солдати спали від вечора. Іноді найбільша небезпека виникала від того, що одна мати видавала схованку інших дівчат у відчайдушних спробах врятувати власну дочку.

Літні берлінці досі пам'ятають крики щоночі. Їх неможливо було не почути, бо всі вікна були вибиті. Оцінкою жертв зґвалтувань, за даними двох головних лікарень Берліна, є цифра у приблизно 100 тисяч жінок. Один німецький лікар дійшов висновку, що з цієї цифри близько 10 тисяч в результаті померли, переважно внаслідок самогубства.

У дослідженні історика Ентоні Бівера стверджується, що загалом щонайменше 2 мільйони німецьких жінок були зґвалтовані. Величезна частина з них, якщо не більшість, зазнали багаторазового зґвалтування. Про такі речі у суспільстві взагалі говорити непросто.

Крім того, у Східній Німеччині вважалося чи не богохульством критикувати радянських героїв, що перемогли фашизм. А у Західній Німеччині вина, яку відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань цього народу. Але коли у 2008 році в Німеччині вийшов фільм, про який я згадував, з актрисою Ніною Хосс у головній ролі, це стало одкровенням для німців та спонукало багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося.

Серед цих жінок була Інгеборг Буллард. Коли почався радянський наступ на місто, вона сховалася у підвалі свого будинку, як і авторка щоденника «Жінка у Берліні». На вулиці з'явилися танки, всюди лежали тіла російських і німецьких солдатів. Всюди було чутно страхітливий протяжний звук падіння бомб, які місцеве населення називало органами Сталіна. Якось раз у перерві між бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла нагору за речами. Там її перестріли двоє росіян.

Один з них змусив її роздягнутися, наставивши пістолет, а інший зґвалтував. А потім вони помінялися місцями.

Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею трапилося. Вона мовчала про це кілька десятиліть, бо говорити про це було занадто важко. За її словами, її мати любила навіть хизуватися тим, що її дочку не зачепили. Інгеборг згадує, що одразу після війни жінкам від 15 до 55 років наказали здати аналіз на венеричні хвороби.

Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна була медична довідка, і у всіх лікарів, які їх видавали, приймальні були повні жінок. У Німеччині того часу аборти були заборонені. Але після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам дозволили перервати вагітність.

Кількість народжених в результаті немовлят, яких стали називати російськими дітьми, невідома. Однак більшість зґвалтувань не призводили до вагітності. І багато вагітностей не призводили до пологів жертв.

Багато зі зґвалтованих жінок померли внаслідок внутрішніх травм після жорстокого насильства або через невилікувані захворювання, що передаються статевим шляхом через відсутність ліків або погано зроблених абортів. Багато жінок завершили життя самогубством після зґвалтування, здебільшого через те, що вони не могли впоратися зі своїм травматичним досвідом. Хоча деяких з них змусили батьки через їхнє безчестя.

А інших застрелили їхні чоловіки за згоду на сексуальні стосунки з солдатами-союзниками. Згодом німецькі солдати на вулицях або вдома словесно ображали багатьох німецьких жінок за те, що вони були союзницькими повіями. А багато жінок навіть отримували листи з погрозами.

Крім того, багато дітей померло в післявоєнній Німеччині внаслідок поширеного голоду, дефіциту продуктів і таких хвороб, як тиф та дифтерія. Що стосується соціальних наслідків сексуального насильства, американський історик Норман Наймарк зазначав, що так само як кожна жертва зґвалтувань носила наслідки злочину з собою до кінця свого життя, так і колективне страждання було майже нестерпним. Соціальна психологія жінок і чоловіків у радянській зоні окупації була відзначена злочином зґвалтування з перших днів окупації та аж до сучасних років.

У 1949 році у Берліні в Трептов парку відкрили пам'ятник воїнам радянської армії, який західні берлінці та жінки воєнного покоління часто називають «Могилою невідомого ґвалтівника» або «Пам'ятником невідомому ґвалтівнику» у відповідь на масові зґвалтування солдатів Червоної армії під час захоплення Берліна.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну велися дискусії стосовно його знесення, втім безрезультатно. Масові зґвалтування радянською армією, як я вже згадував, були не лише на території Німеччини.

Схожою була і доля Польщі. Випадки масових зґвалтувань мали місце у великих польських містах, захоплених Червоною армією. У Кракові радянський вступ до міста супроводжувався хвилею зґвалтувань жінок і дівчат та масовими крадіжками особистого майна.

За словами професора Ягелонського університету, хвала би, ця поведінка досягла такого масштабу, що польські комуністи, які були розташовані у місті Радянським Союзом, склали лист протесту самому Сталіну. На головному вокзалі Кракова стріляли в поляків, які намагалися врятувати жертв групового зґвалтування. Польські жінки в Сілезії були об'єктом масових зґвалтувань разом із німецькими, які також проживали там.

Навіть після того, як радянський фронт просунувся набагато далі на захід. У березні 1945 року біля міста Рацибужа 30 жінок, захоплених на лляній фабриці, зачинили в будинку та протягом певного часу ґвалтували під загрозою смерті. Жінку, яка дала свідчення поліції, зґвалтувало четверо чоловіків.

Німецьких і польських жінок затримували на вулицях Катовіце, Забже та Хожува і групою ґвалтували п'яні солдати. Зазвичай просто неба. За словами американського історика Нормана Наймарка, військовослужбовці Червоної армії не робили різниці за етнічною ознакою між жертвами та окупантами.

В одному з листів стверджувалося, що в місті Ольштин у березні 1945 року практично жодну жінку не оминула насильство з боку радянських ґвалтівників, незалежно від віку. Їхній вік варіювався від 9 до 80 років. Іноді серед постраждалих були бабуся, мати та онука.

За словами Єжи Кухановського з Варшавського університету, є докази того, що прогалини в радянських директивах могли сприяти ще більшій кількості зґвалтувань польських жінок солдатами Червоної армії. Оскільки німецькі жінки там були принаймні частково захищені суворими інструкціями щодо поводження з ними під час переміщення, виданих радянським командуванням. Але таких вказівок чи будь-яких наказів щодо поляків не було.

Згідно з дослідженнями Юанни Островської та Марціна Заремби з Польської академії наук, червень 1945 року був найгіршим. До прикладу, 50-річна жертва групового зґвалтування Спінчуа засвідчила, що двоє радянських ветеранів війни, які поверталися з Берліна, сказали їй, що вони три роки воювали за Польщу, тому мають право на всіх польських жінок. За словами Островської та Заремби, польських жінок, вивезених до Німеччини на рабську роботу, масово ґвалтували радянські солдати, а також колишні військовополонені.

У травні 1945 року на конференції делегатів різних репатріаційних відомств у кінцевій резолюції зазначалося, що через Старгард і Щецин відбувається масовий рух поляків, які повертаються з примусових робіт у Третьому Рейху. По дорозі поляків часто грабують, а польських жінок ґвалтують.

Кількість польських жертв зґвалтувань за ці роки важко точно оцінити. За даними Островської та Заремби, припускається, що кількість суто польських жертв могла сягнути чи навіть перевищити 100 тисяч. Схожі повідомлення згодом, хоч і, можливо, в меншій кількості, надходили з усіх радянських територій Східної Європи, що були знову окуповані радянськими військами. До прикладу, з Латвії та Естонії.

Варто зауважити, що проблема зґвалтувань була не тільки в Червоній армії, а й у всіх військах-союзників. І в американських, і в британських, і у французьких арміях.

Втім, масштаби таких злочинів були суттєво меншими. Зокрема, в американській армії за факт такого злочину карали розстрілом. Було зафіксовано чимало інцидентів такого покарання на території Франції та Англії. Втім, не в Німеччині.

Щодо британських військ, то там набагато поширенішою була проблема дезертирства. З ґвалтівниками у них було все доволі просто. Зловили, посадили і ізолювали від суспільства. А впоратися з групами дезертирів, часто озброєних, було не так просто. Французькі війська, які також брали участь у вторгненні в Німеччину, отримали свою зону окупації.

Пері Бідінскомп цитує оригінальні оцінки опитування, згідно з якими французи, наприклад, скоїли приблизно півтори тисячі зґвалтувань. Втім, за словами Нормана Наймарка, здебільшого це були випадки зґвалтувань французькими марокканськими військами, поведінка яких була аналогічною поведінці радянських військ. Німецькі академічні історики стверджують, що лише Франція підтримувала дітей своєї окупаційної армії в результаті масового зґвалтування німецьких жінок.

Однак у чотирьох окупованих зонах багато дітей німецьких матерів ігнорувалися все життя. Діти французьких військ вважалися громадянами Франції. Щонайменше півтори тисячі дітей у Франції та її колоніях були віддані на усиновлення.

Чи уникали злочини червоноармійців радянських жінок? Відповідь на це питання може дати наступна історія.

«Девушка молодая говорит: "Лейтенант, я на гражданке была связисткой, я москвичка, я хочу воевать, помоги мне устроиться." Я говорю: "Ради Бога, садись на телегу." Завожу ее и представляю: вот, связистка профессиональная, хочет воевать.

Я ложусь спать. Утром, я не знаю, куда она делась. Захожу к начальнику связи, а она одевается, встает с его постели. Значит, он был с ней. И в это время ее хватает начальник штаба: "Теперь со мной, ко мне."

И мне объясняет кто-то, что теперь с особым отделом, с кем-то. Пока она со всеми не переспит, ничего у нее не выйдет. Все по очереди передавали из рук в руки.»

Як я вже згадував, радянська та потім і російська пропаганди масово та абсолютно намагалися прихувати та воювати та заборонити будь-які розмови чи згадки на цю тему.

Основними контраргументами таких злочинів було те, що це були або німецькі війська, переодягнуті в радянські, про що у свій час часто писала радянська пропаганда, або те, що німецькі, польські та інші жінки добровільно та з великою радістю віддавалися «освободителям», або ж, звісно, стандартне «вы все врете», чи «это фейк».

І це, до речі, продовжується і досі. Час від часу на цю тему створюються пропагандистські матеріали, щоб спростовувати так званий міф про масові зґвалтування Червоної Армії. До прикладу, як ось це.

«Существует множество свидетельств того, что после оккупации советскими войсками того или иного населенного пункта к штабам приходили представительницы делегаций немок, согласных удовлетворять любовные потребности русских солдат и офицеров. Общее впечатление от европейских женщин, сложившееся у советских военнослужащих: холеные и нарядные, доступные, корыстные, распущенные либо трусливо-покорные.»

Попри те, що в останні десятиліття ця тема почала звучати голосніше, матеріали радянських військових трибуналів та багато інших документів залишаються закритими. Водночас декілька років тому Державна Дума Росії схвалила закон про посягання на історичну пам'ять, згідно з яким кожному, хто принижує внесок СРСР у перемогу над фашизмом, можуть присудити грошовий штраф і до п'яти років позбавлення волі.

Чому про це варто знати та говорити сьогодні? Тому що, як-то кажуть, історія любить повторюватись.

Зі схожою ситуацією зустрілася наша країна, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії. Сексуальне насильство росіян в Україні набуло масових форм і відбувалося у всіх місцевостях, де ступила нога російського солдата. Постраждалими є і жінки, і чоловіки різного віку, в тому числі похилого, а також і діти.

Насильство було жорстоким і брутальним, супроводжувалося вбивством і каліченням жертв та їхніх рідних, які намагалися їх захистити. У багатьох випадках воно було публічним, бо ж відбувалося на очах близьких, сусідів чи інших жертв. Бо саме за таких умов сексуальне насильство завдає невимовних страждань не лише безпосереднім потерпілим, а й усім очевидцям, які змушені безпомічно спостерігати і жити далі з відчуттям провини.

Сексуальне насильство під час російської агресії в Україні стало засобом терору, деморалізації та упокорення місцевого населення. Інструментом покарання і помсти щодо українок та українців, від яких очікували теплого прийому з хлібом і сіллю, а не спротиву.

З цього ми можемо зробити декілька основних висновків.

Якщо один випадок злочину залишається безкарним та забутим, як у випадку масових зґвалтувань Червоною армією німецьких і не тільки жінок, то обов'язково знайдуться ті, які в майбутньому захочуть його повторити.

Тож чи варто дивуватися звірячій жорстокості російських солдатів в українських містах? Це незасвоєний урок історії, непокараний злочин, який породжує нову хвилю жорстокості та звірств. Якщо минулого разу суспільство не засудило акти насильства, не оприлюднило і не знайшло виправдання злочинам, формула «можемо повторити» стала дієвою і практично універсальною.

До того ж, звірства росіян не те, що якось караються, чи ведуться якісь дії щодо їх запобігання. Їх просто не визнають на всіх рівнях та у найширших колах російського суспільства. Ба більше, їм знаходять усілякі виправдання.

Тому з нашої сторони зараз важливою є робота стосовно фіксацій таких випадків та докладання усіх зусиль, щоб такі злочини не забулись, не потонули в сторінках історії, а злочинці, які скоювали такі речі, були притягнуті до відповідальності. Це як мінімум дозволить створити один із запобіжників того, що такі масові звірства не будуть знову повторені в майбутньому.

І на цьому буду завершувати сьогоднішній випуск.

Якщо він був вам цікавий, не забудьте поставити вподобайку, написати коментар та поширити це відео. Це допоможе іншим людям, яким також може бути цікавою ця тема, це відео побачити. А також якщо ви ще не підписались на мій канал, обов'язково це зробіть. Вам не важко, а мені приємно.

А поки це все, до нових зустрічей на просторах Ютубу.

Sexualisierte Gewalt als Kriegsführung: Die Endphase des Zweiten Weltkriegs
Die von Moskau geführten Truppen setzten wiederholt mit eklatanter Brutalität und Straflosigkeit sexuelle Gewalt als Taktik der Kriegsführung ein. Ein markantes Beispiel hierfür ist die Endphase des deutsch-sowjetischen Krieges 1941–1945, als sowjetische Truppen in Deutschland einmarschierten.

Während die sowjetische und russische Propagandamaschinerie von bis zu tausend dokumentierten Fällen von Vergewaltigungen deutscher und anderer Frauen durch sowjetische Soldaten spricht, schätzen unabhängige Experten die Zahl der vergewaltigten Frauen auf Hunderttausende.

Das volle Ausmaß der von der Roten Armee begangenen Verbrechen und die Bedeutung, heute daran zu erinnern, werden in diesem Video detailliert dargestellt.

„Ein enger Freund von mir, Leutnant Junior Kozlov, Leiter des Radiosenders, kommt auf mich zu. ‚Was für ein Narr bist du?‘, sagt er. ‚Ich beobachte dich. Wie lange ist es her, dass du keine Frauen mehr hattest? Hier ziehen sie ihre Hosen aus und legen sich hin. Nimm ein paar Männer mit.‘

Einerseits bedeutet das, dass ich mich schäme, irgendwie. Andererseits denken alle, ich sei impotent. Alle machen mit, nur ich nicht. Also beschließe ich zu gehen.

Die Soldaten erheben sich von ihren Plätzen und vergewaltigen deutsche Frauen. So stürmt mein eigener Zug, alle meine Soldaten, hinaus und vergewaltigt die Deutschen. Wenn Kinder zu Hilfe kommen und Mütter versuchen, sie zu retten, werden sie erschossen. Die Kinder werden erschossen.“

Dies berichtet einer der Veteranen des sogenannten Großen Vaterländischen Krieges, der sowjetrussische Schriftsteller Leonid Rabichov.

Er ist bekannt dafür, in seinem Buch Der Krieg wird alles abschreiben – den Memoiren eines Signaloffiziers der 31. Armee – zu behaupten, Zeuge massiver Kriegsverbrechen der Roten Armee im Zweiten Weltkrieg gewesen zu sein und, wie aus seinem Bericht zu schließen ist, selbst daran beteiligt gewesen zu sein. Insbesondere beschreibt er Massenvergewaltigungen deutscher Frauen, minderjähriger Mädchen und sogar älterer Frauen.

Viele sowjetische und russische „Experten“ und Historiker bezeichneten Rabichov als verrückt und behaupteten, seine Aussagen seien „nicht vertrauenswürdig, basierten auf widersprüchlichen Fakten und hätten zwar stattgefunden, aber nicht in diesem Ausmaß und nicht so häufig.“

Das Ausmaß und der systematische Charakter solcher Verbrechen sind jedoch wirklich entsetzlich. Während die sowjetische und russische Propagandamaschinerie von etwa hundert bis zu tausend registrierten Fällen von Vergewaltigungen durch sowjetische Soldaten – an deutschen und anderen Frauen – spricht, schätzen unabhängige Experten die Zahl der Opfer auf Hunderttausende.

Hallo zusammen, Sie befinden sich auf dem Kanal Based on Real Events, und mein Name ist Mykhailo Stakh.

Ich habe diese Folge lange vor mir hergeschoben, da das Thema sehr komplex und heikel ist. Viele Jahre lang war es völlig tabu. Selbst in Deutschland wurde kaum darüber gesprochen.

Da dieser Krieg eine große Tragödie war, halten einige einen kritischen Umgang mit der Vergangenheit angesichts der heldenhaften Opfer bei der Überwindung des Naziregimes und der etwa 27 Millionen sowjetischen Toten, darunter schätzungsweise 10 Millionen Ukrainer, für unethisch oder inakzeptabel. Andere sind der Meinung, dass künftige Generationen die wahren Schrecken des Krieges kennen sollten und das ungeschminkte Bild verdient haben, das ich heute zu zeigen versuche.

Wenn Sie dieses Thema anstößig oder beunruhigend finden, sollten Sie dieses Video ausschalten. Wenn Sie aber bereit sind, weiterzusehen, dann…

Denken Sie daran: Ich sage nur die Wahrheit.

Vergewaltigung im Krieg ist leider eine Begleiterscheinung fast aller bewaffneten Konflikte. Leider haben die Besatzer während der groß angelegten russischen Invasion bewiesen, dass die Phrase „wie die Großväter gekämpft haben“ für sie eine viel tiefere Bedeutung hat: „wie die Großväter vergewaltigt haben“, „wie die Großväter gestohlen haben“ und viele weitere ähnliche Aussagen.

Einleitung zum Video
In diesem Video erzähle ich Ihnen heute, wie weit verbreitet dieses Phänomen der Massenvergewaltigungen war und wie die damaligen sowjetischen Behörden auf diese Verbrechen reagierten. Außerdem berichte ich von der deutschen Journalistin Martha Hiller, die als Autorin des Tagebuchs Eine Frau in Berlin gilt, das als Grundlage für den Film Namenlos – Eine Frau in Berlin diente, der 2008 in die Kinos kam.

Der Film erhielt positive Kritiken für seine schonungslose Wahrhaftigkeit. Gleichzeitig gab es jedoch erhebliche Empörung von russischer Seite, die behaupteten, alles sei verzerrt dargestellt worden.

Über das Tagebuch und Martha Hiller
Zunächst möchte ich ein paar Worte über das Tagebuch und die Geschichte von Martha Hiller sagen. Ihre Stimme und ihr Zeugnis wurden zu einer der ersten und öffentlichkeitswirksamsten Aussagen über die Massenvergewaltigungen in Berlin.

Eine Frau in Berlin ist das Tagebuch einer deutschen Frau, die versucht, die Einnahme Berlins durch die Sowjets im Jahr 1945 zu überleben, als der Zusammenbruch des Nazi-Regimes bereits absehbar war und das Kriegsende nur noch eine Frage der Zeit. Die chronologischen Aufzeichnungen beginnen am 20. April, zehn Tage vor Hitlers Selbstmord, und reichen bis in die Nachkriegszeit.

Die Frau, deren Name nicht genannt wird, beschreibt schonungslos das Geschehen mit aufschlussreichen Beobachtungen und manchmal einem schwarzen Humor. Sie schildert ihr Leben und das ihrer Nachbarinnen im Luftschutzkeller unter ihrem Wohnblock, wo sich viele Frauen aufhielten.

Als sowjetische Soldaten in den Keller eindrangen und versuchten, die Frauen herauszuholen, bat die Tagebuchschreiberin aufgrund ihrer Russischkenntnisse bei der sowjetischen Führung um Hilfe. Sie fand einen Offizier, der mit ihr in den Keller ging, die Soldaten zurechtwies und sie zurückzog – jedoch nur, um dann wütend und unverständlich zu werden. Als die Autorin später nachsah, wurde sie von Soldaten gepackt und brutal vergewaltigt, wobei sie fast erstickte.

Die verängstigten Nachbarn, die sie „Kerkerbewohner“ nennt, versteckten sich im Keller und schlossen die Tür ab. Die Tagebuchschreiberin zieht daraus den Schluss, dass sie mit einem einzelnen Soldaten einen Deal machen müsse, um sich vor weiteren Gruppenvergewaltigungen zu schützen. Viele Nachbarinnen mussten ähnliche Absprachen treffen, um schlimmeres zu verhindern.

Veröffentlichung und Reaktionen
1954 erschien die erste anonyme englische Ausgabe des Buches in den USA und erregte großes Aufsehen. Kurz darauf wurde es in mehreren Sprachen veröffentlicht, unter anderem Niederländisch, Italienisch, Dänisch, Schwedisch, Spanisch und Japanisch. 1959 folgte eine anonyme Veröffentlichung in Deutschland.

Merkwürdigerweise wurde das Buch nicht breit bekannt gemacht. Stattdessen löste es eine Welle von Vorwürfen aus, die Autorin habe die Ehre deutscher Frauen beschmutzt und verbreite schamlose Unmoral sowie antikommunistische Propaganda.

Gesellschaftliche und politische Hintergründe
Opfer solcher Verbrechen fühlten sich oft nicht nur durch die Tat selbst belastet, sondern auch schuldig für die Verbrechen des Naziregimes. Gleichzeitig begann die damals mächtige sowjetische Propagandamaschinerie, eine Geschichte der sowjetischen Helden zu erzählen, die als „Sieger“ über den Faschismus gefeiert wurden – über die begangenen Verbrechen der Roten Armee wurde hingegen geschwiegen.

Wie das Sprichwort sagt: „Sieger werden nicht verurteilt.“ Ähnliche kritische Thesen wie die im Tagebuch könnten heute unter den Vorwurf der „Diskreditierung der russischen Armee“ fallen – mit einer Strafe von bis zu zehn Jahren Haft. Gleichzeitig waren viele deutsche Leser offenbar nicht bereit, sich mit dieser unbequemen Wahrheit auseinanderzusetzen.

Deutsche Frauen hatten Angst und schämten sich, über echte Vergewaltigungen zu sprechen. Deutsche Männer wollten nicht als ohnmächtige Beobachter gelten, während sowjetische Truppen ihre Mütter, Ehefrauen und Töchter ungestraft vergewaltigten. Daher ist es verständlich, dass die Autorin entschied, zu Lebzeiten keine Neuauflage ihres Buches zu veröffentlichen und ihren Namen nicht preiszugeben.

Erst 2003, zwei Jahre nach ihrem Tod, wurde das Buch in Deutschland neu aufgelegt. Die Neuauflage sorgte im In- und Ausland für großes Aufsehen. Im selben Jahr wurde bekannt, dass die Autorin die deutsche Journalistin Martha Hiller war.

Ähnlich informativ ist das Tagebuch des sowjetischen Offiziers Wolodymyr Gelfand, eines jungen Juden aus der Ukraine, der von 1941 bis Kriegsende Tagebuch führte, obwohl dies in der Roten Armee verboten war. Sein Sohn Vitalii fand die Aufzeichnungen beim Sortieren der Papiere seines Vaters.

Gelfand beschreibt Mangel an Ordnung und Disziplin, magere Verpflegung, Läuse, alltäglichen Antisemitismus und ständigen Diebstahl – selbst die Stiefel von Kameraden wurden gestohlen. Besonders eindrucksvoll ist seine Schilderung vom 25. April, als er in Berlin war – zur selben Zeit, als Martha Hiller ihr Tagebuch führte.

In Berlin fuhr Gelfand erstmals mit dem Fahrrad. Am Spreeufer sah er Frauen mit Koffern und Gepäck. Auf seine Frage, wohin sie gingen und warum sie ihre Häuser verließen, erzählten sie entsetzt vom Leid in der ersten Nacht nach dem Einmarsch der Roten Armee. Eine schluchzte, wie sie die ganze Nacht von vielen sowjetischen Soldaten vergewaltigt wurde – darunter alte, pickelige Männer, die sich alle auf sie stürzten.

Sie sagten, es seien mindestens 20 Täter gewesen. Eine andere Frau berichtete, ihre Tochter sei vor ihren Augen vergewaltigt worden. Es ist wichtig zu betonen, dass zu diesem Zeitpunkt deutsche Soldaten bereits auf sowjetischem Gebiet schreckliche Verbrechen verübt hatten, die fast vier Jahre dauerten.

Gelfand dokumentierte viele zerstörte Dörfer – vor allem starben jüdische Kleinkinder. Sein Sohn berichtete, dass sowjetische Soldaten mit dem Ziel der Rache und Tötung nach Deutschland zogen.

Die Wehrmacht, so die Nazi-Ideologie, sei eine gut organisierte Armee von „Ariern“, die sich nicht mit „Untermenschen“ sexuell einlasse. Dieses Verbot wurde ignoriert. Die deutsche Führung war so besorgt wegen Geschlechtskrankheiten, dass sie in den besetzten Gebieten ein Netz von Armeebordellen einrichtete.

Direkte Beweise über das Verhalten deutscher Soldaten gegenüber sowjetischen Frauen sind rar, da viele Opfer nicht überlebten. Einige Historiker sehen Morde eher als typisch für die Nazis an. Als die Rote Armee in das von der sowjetischen Presse als „Höhle der faschistischen Bestie“ bezeichnete Berlin einmarschierte, wurden Plakate aufgehängt, die die Soldaten zur Rache anstachelten: „Soldat, du bist auf deutschem Boden, die Zeit der Rache ist gekommen!“

Eine Einheit der 19. Armee, die an der Ostseeküste auf Berlin vorrückte, erklärte, ein echter sowjetischer Soldat sei so voller Hass auf den Feind, dass ihm der Gedanke an sexuelle Kontakte mit Deutschen widerlich sei. Doch auch hier bewiesen die Soldaten das Gegenteil.

Der Historiker Anthony Beevor, Autor von Berlin. The Fall of Berlin (2002), fand im russischen Staatsarchiv Berichte über eine Epidemie sexueller Gewalt in Deutschland. Ende 1944 schickten NKWD-Offiziere Berichte über Massenvergewaltigungen in Ostpreußen an Lavrenty Beria, Leiter des NKWD, und diese wurden offenbar auch Stalin vorgelegt.

In diesen Berichten wird geschildert, wie deutsche Frauen verzweifelt versuchten, sich und ihre Kinder zu töten, um diesem Schicksal zu entkommen.

Ostpreußen wurde nach dem Krieg Teil der sowjetischen Besatzungszone und später die Oblast Kaliningrad. Beria und Stalin in Moskau waren also durch detaillierte Berichte bestens über die Vorgänge vor Ort informiert.

Viele deutsche Frauen hatten Angst und schämten sich, über echte Vergewaltigungen zu sprechen. Deutsche Männer zogen es vor, nicht als ohnmächtige Beobachter wahrgenommen zu werden, wenn sowjetische Truppen ihre Mütter, Ehefrauen und Töchter völlig ungestraft vergewaltigten. Es ist daher durchaus verständlich, dass die Autorin danach beschloss, zu Lebzeiten keine Neuauflage des Buches zu veröffentlichen und natürlich auch ihren Namen nicht preiszugeben.

Erst im Jahr 2003, zwei Jahre nach dem Tod der Autorin, wurde das Buch in Deutschland neu aufgelegt. Die Neuauflage erregte in Deutschland und im Westen allgemein großes Aufsehen. Im selben Jahr wurde bekannt, dass es sich bei der Autorin um die deutsche Journalistin Martha Hillers handelt.

Übrigens ist dies nicht das einzige ähnliche Tagebuch. Eine weitere Quelle, die uns über die Geschehnisse dieser Zeit informiert, ist das Tagebuch des sowjetischen Offiziers Wolodymyr Gelfand, eines jungen jüdischen Mannes aus der Ukraine, der seine Aufzeichnungen von 1941 bis zum Ende des Krieges aufbewahrte, obwohl das Führen von Tagebüchern in der sowjetischen Armee zu dieser Zeit verboten war. Sein Sohn Vitalii fand das Tagebuch, als er nach dem Tod seines Vaters dessen Papiere sortierte.

Das Manuskript beschreibt den Mangel an Ordnung und Disziplin in den regulären Truppen, die mageren Rationen, Läuse, den alltäglichen Antisemitismus und die endlosen Diebstähle. Laut Gelfand stahlen die Soldaten sogar die Stiefel ihrer Kameraden. Eine von Gelfands aufschlussreichsten Geschichten betrifft den 25. April, als er bereits in Berlin war.

Dies ist genau die gleiche Zeit, in der Martha Hillers ihr Tagebuch führte. In Berlin fuhr Gelfand zum ersten Mal in seinem Leben mit dem Fahrrad. Als er am Spreeufer entlangfuhr, sah er eine Gruppe von Frauen, die Koffer und Sachen trugen.

Als er sie in gebrochenem Deutsch fragte, wo sie wohnten, und sich erkundigte, warum sie ihre Häuser verlassen hatten, erzählten sie ihm entsetzt von dem Leid, das die Frontsoldaten ihnen in der ersten Nacht nach der Ankunft der Roten Armee zugefügt hatten. Eine von ihnen erzählte schluchzend, wie sie die ganze Nacht von vielen sowjetischen Soldaten vergewaltigt worden war. Unter ihnen waren alte, pickelige Männer, die sich alle auf sie stürzten.

Ihr zufolge waren es mindestens 20 von ihnen. Eine andere Frau sagte, die Soldaten hätten ihre Tochter vor ihren Augen vergewaltigt. Natürlich muss betont werden, dass sich die deutschen Soldaten zu diesem Zeitpunkt bereits auf sowjetischem Gebiet mit den schrecklichen Verbrechen befleckt hatten, die sie fast vier Jahre lang begangen hatten.

Volodymyr Gelfand stieß auf Beweise für diese Verbrechen, als seine Einheit sich nach Deutschland vorkämpfte. Er hielt dies auch in seinem Tagebuch fest. Es gab viele Beschreibungen von Dörfern, die bis auf die Kinder zerstört wurden.

Vor allem kleine Kinder jüdischer Nationalität wurden getötet. Volodymyr Helfands Sohn Vitalii sagte, dass nach Aussage seines Vaters sowjetische Leute vorbeigingen und alles sahen. Sie gingen nach Deutschland mit einem Ziel vor Augen: Rache zu nehmen und zu töten.

Die Wehrmacht, so die Nazi-Ideologen, sei eine gut organisierte Truppe von Ariern, die sich nicht zu sexuellen Kontakten mit Untermenschen herablassen würde. Doch das Verbot wurde ignoriert. Die deutsche Führung war so besorgt über die Ausbreitung von Geschlechtskrankheiten in der Truppe, dass sie in den besetzten Gebieten ein Netz von Armeebordellen einrichtete.

Es ist schwierig, direkte Beweise dafür zu finden, wie deutsche Soldaten sowjetische Frauen behandelten, da viele Opfer einfach nicht überlebten. Nach Ansicht einiger Historiker waren Morde eher typisch für die Nazis. Als die Rote Armee in die Höhle der faschistischen Bestie, wie die sowjetische Presse Berlin damals nannte, einmarschierte, stachelten Plakate die Wut der Soldaten an. „Soldat, du bist auf deutschem Boden, die Zeit der Rache ist gekommen!“

Eine Einheit der 19. Armee, die entlang der Ostseeküste auf Berlin vorrückte, erklärte, ein echter sowjetischer Soldat sei so voller Hass auf den Feind, dass ihn der Gedanke an sexuelle Kontakte mit Deutschen anwidern würde. Doch auch dieses Mal bewiesen die Soldaten ihren Ideologen das Gegenteil.

Der bekannte Historiker Anthony Beaver, der für sein Buch Berlin. The Fall of Berlin, das 2002 veröffentlicht wurde, fand im russischen Staatsarchiv Berichte über die Epidemie sexueller Gewalt in Deutschland. Ende 1944 wurden diese Berichte von NKWD-Offizieren an den Leiter dieser Struktur, Lavrenty Beria, gesandt.

Nach Angaben von Beaver wurden sie an Stalin weitergeleitet. Es war sogar möglich zu sehen, ob sie von den Markierungen gelesen wurden oder nicht. In diesen Berichten wurde über Massenvergewaltigungen in Ostpreußen berichtet und wie deutsche Frauen versuchten, sich und ihre Kinder zu töten, um diesem Schicksal zu entgehen.

Ostpreußen ist übrigens ein Gebiet, das infolge des Zweiten Weltkriegs tatsächlich zur Besatzungszone der Sowjetunion wurde. Später wurde ein Teil dieses Gebiets, einschließlich der Hauptstadt Königsberg, zur Oblast Kaliningrad in Russland. Beria und Stalin, die sich in Moskau aufhielten, wussten also aus einer Reihe von detaillierten Berichten genau, was vor sich ging.

Hinzu kommt, dass es in Ostdeutschland als fast blasphemisch galt, die sowjetischen Helden zu kritisieren, die den Faschismus besiegt hatten. Und in Westdeutschland überschattete die Schuld, die die Deutschen für die Verbrechen des Nationalsozialismus empfanden, das Thema des Leidens dieses Volkes. Doch als der von mir erwähnte Film mit der Schauspielerin Nina Hoss 2008 in Deutschland in die Kinos kam, war er für die Deutschen eine Offenbarung und veranlasste viele Frauen, über das, was ihnen widerfahren war, zu sprechen.

Ingeborg Bullard gehörte zu diesen Frauen. Als die sowjetische Offensive auf die Stadt begann, versteckte sie sich im Keller ihres Hauses, wie auch die Autorin des Tagebuchs Eine Frau in Berlin. Panzer tauchten auf der Straße auf, und überall lagen die Leichen von russischen und deutschen Soldaten. Überall hörte man den furchterregenden, lang anhaltenden Klang der Bomben, die von der Bevölkerung als Stalinorgeln bezeichnet wurden. Einmal, in einer Bombenpause, kam Ingeborg aus dem Keller und lief nach oben, um ihre Sachen zu holen. Dort wurde sie von zwei Russen erschossen.

Einer von ihnen zwang sie mit vorgehaltener Pistole, sich auszuziehen, der andere vergewaltigte sie. Dann tauschten sie die Plätze.

Damals sprach Ingeborg nicht über das, was ihr widerfahren war. Sie schwieg mehrere Jahrzehnte darüber, weil es zu schwer war, darüber zu sprechen. Ihre Mutter habe sogar gerne damit geprahlt, dass ihre Tochter nicht angerührt worden sei, sagt sie. Ingeborg erinnert sich, dass unmittelbar nach dem Krieg Frauen im Alter zwischen 15 und 55 Jahren zu einem Geschlechtskrankheitstest verpflichtet wurden.

Um Lebensmittelkarten zu erhalten, brauchte man ein ärztliches Attest, und bei allen Ärzten, die diese ausstellten, waren die Wartezimmer voll mit Frauen. In Deutschland war die Abtreibung zu dieser Zeit verboten. Nach dem Krieg gab es jedoch eine kurze Zeit, in der Frauen ihre Schwangerschaften abbrechen durften.

Die Zahl der dadurch geborenen Babys, die als Russenkinder bekannt wurden, ist unbekannt. Die meisten Vergewaltigungen führten jedoch nicht zu einer Schwangerschaft. Und viele Schwangerschaften führten nicht zur Entbindung.

Viele der vergewaltigten Frauen starben an den inneren Verletzungen, die sie sich bei der brutalen Gewalt zugezogen hatten, oder an unbehandelten sexuell übertragbaren Krankheiten, weil es keine Medikamente gab oder die Abtreibungen nicht ordnungsgemäß durchgeführt wurden. Viele Frauen begingen nach der Vergewaltigung Selbstmord, vor allem weil sie das traumatische Erlebnis nicht verkraften konnten. Einige wurden von ihren Eltern wegen ihrer Schande dazu gezwungen.

Andere wurden von ihren Ehemännern erschossen, weil sie dem Sex mit alliierten Soldaten zugestimmt hatten. In der Folge beschimpften deutsche Soldaten viele deutsche Frauen auf der Straße oder zu Hause, weil sie sich als alliierte Prostituierte betätigten. Viele Frauen erhielten sogar Drohbriefe.

Darüber hinaus starben im Nachkriegsdeutschland viele Kinder an den Folgen des Hungers, der Lebensmittelknappheit und an Krankheiten wie Typhus und Diphtherie. Zu den sozialen Folgen sexueller Gewalt stellte der amerikanische Historiker Norman Naimark fest, dass jedes Vergewaltigungsopfer die Folgen des Verbrechens für den Rest seines Lebens mit sich herumtrug und das kollektive Leid fast unerträglich war. Die Sozialpsychologie von Frauen und Männern in der sowjetischen Besatzungszone ist von den ersten Tagen der Besatzung bis heute durch das Verbrechen der Vergewaltigung geprägt.

1949 wurde im Berliner Treptower Park ein Denkmal für die sowjetischen Soldaten enthüllt, das von Westberlinern und Frauen der Kriegsgeneration in Anspielung auf die Massenvergewaltigungen durch Soldaten der Roten Armee während der Besatzung Berlins oft als „Grabmal des unbekannten Vergewaltigers“ oder „Denkmal des unbekannten Vergewaltigers“ bezeichnet wird.

Nach dem vollständigen Einmarsch Russlands in die Ukraine gab es Diskussionen über die Zerstörung des Denkmals, die jedoch erfolglos blieben. Massenvergewaltigungen durch die Sowjetarmee fanden, wie ich bereits erwähnt habe, nicht nur in Deutschland statt.

Das Schicksal Polens war ähnlich. In den von der Roten Armee eingenommenen polnischen Großstädten kam es zu Massenvergewaltigungen. In Krakau wurde der Einzug der Sowjets in die Stadt von einer Welle von Vergewaltigungen von Frauen und Mädchen und massiven Diebstählen von Privateigentum begleitet.

Einem Professor der Jagiellonen-Universität zufolge erreichte dieses Verhalten ein solches Ausmaß, dass polnische Kommunisten, die von der Sowjetunion in der Stadt stationiert worden waren, einen Protestbrief an Stalin selbst schrieben. Am Hauptbahnhof in Krakau wurde auf Polen, die versuchten, Opfer von Gruppenvergewaltigungen zu retten, geschossen. In Schlesien wurden polnische Frauen massenhaft vergewaltigt, ebenso wie deutsche Frauen, die ebenfalls dort lebten.

Auch nachdem die sowjetische Front viel weiter nach Westen vorgerückt war. Im März 1945 wurden in der Nähe der Stadt Ratsybuzha 30 Frauen, die in einer Leinenfabrik gefangen genommen worden waren, in ein Haus gesperrt und unter Androhung des Todes einige Zeit lang vergewaltigt. Eine Frau, die bei der Polizei aussagte, wurde von vier Männern vergewaltigt.

Deutsche und polnische Frauen wurden auf den Straßen von Kattowitz, Zabrze und Chorzów festgehalten und von betrunkenen Soldaten in Gruppen vergewaltigt, meist unter freiem Himmel. Dem amerikanischen Historiker Norman Naimark zufolge machten die Soldaten der Roten Armee keinen Unterschied zwischen Opfern und Besatzern aufgrund ihrer ethnischen Zugehörigkeit.

In einem der Briefe heißt es, dass in der Stadt Olsztyn im März 1945 praktisch keine Frau von sowjetischen Vergewaltigern verschont blieb, unabhängig von ihrem Alter. Ihr Alter reichte von 9 bis 80 Jahren. Manchmal waren unter den Opfern eine Großmutter, eine Mutter und eine Enkelin.

Laut Jerzy Kuchanowski von der Universität Warschau gibt es Hinweise darauf, dass Lücken in den sowjetischen Richtlinien zu noch mehr Vergewaltigungen polnischer Frauen durch Soldaten der Roten Armee beigetragen haben könnten. Die deutschen Frauen wurden dort zumindest teilweise durch strenge Anweisungen der sowjetischen Führung geschützt, wie sie während der Vertreibung zu behandeln waren. Es gab jedoch keine derartigen Anweisungen oder Befehle in Bezug auf Polinnen.

Nach Untersuchungen von Joanna Ostrowska und Marcin Zaremba von der Polnischen Akademie der Wissenschaften war der Juni 1945 der schlimmste. So sagte beispielsweise ein 50-jähriges Opfer der Gruppenvergewaltigung in Spinchua aus, dass zwei aus Berlin zurückkehrende sowjetische Kriegsveteranen ihr sagten, sie hätten drei Jahre lang für Polen gekämpft und hätten daher ein Recht auf alle polnischen Frauen. Laut Ostrowska und Zaremba wurden polnische Frauen, die zur Sklavenarbeit nach Deutschland gebracht wurden, von sowjetischen Soldaten und ehemaligen Kriegsgefangenen massiv vergewaltigt.

Im Mai 1945 wurde auf einer Konferenz von Delegierten verschiedener Repatriierungsstellen in der Schlussresolution festgestellt, dass eine Massenbewegung von Polen, die aus der Zwangsarbeit im Dritten Reich zurückkehrten, über Stargard und Stettin stattfand. Unterwegs wurden die Polen oft ausgeraubt und polnische Frauen vergewaltigt.

Die Zahl der polnischen Vergewaltigungsopfer im Laufe der Jahre ist schwer genau zu schätzen. Laut Ostrowska und Zaremba wird vermutet, dass die Zahl der rein polnischen Opfer 100.000 erreicht oder sogar überschritten haben könnte. Ähnliche Berichte, wenn auch vielleicht in geringerer Zahl, kamen später aus allen sowjetischen Gebieten Osteuropas, die von sowjetischen Truppen wieder besetzt wurden, zum Beispiel aus Lettland und Estland.

Es ist erwähnenswert, dass das Problem der Vergewaltigung nicht nur in der Roten Armee, sondern auch in allen alliierten Streitkräften auftrat: in den amerikanischen, britischen und französischen Armeen.

Allerdings war das Ausmaß dieser Verbrechen viel geringer. Vor allem in der amerikanischen Armee wurden solche Verbrechen mit der Hinrichtung geahndet. In Frankreich und England wurden viele Fälle solcher Bestrafungen verzeichnet. In Deutschland jedoch nicht.

Bei den britischen Truppen war das Problem der Desertion viel weiter verbreitet. Sie gingen mit Vergewaltigern ganz einfach um. Sie nahmen sie fest, steckten sie ins Gefängnis und isolierten sie von der Gesellschaft. Aber der Umgang mit Gruppen von Deserteuren, die oft bewaffnet waren, war nicht so einfach. Die französischen Truppen, die auch am Einmarsch in Deutschland teilnahmen, erhielten eine eigene Besatzungszone.

Parry Bidinscombe zitiert die ursprünglichen Schätzungen der Erhebung, wonach beispielsweise die Franzosen etwa 1.500 Vergewaltigungen begangen haben. Norman Naimark zufolge handelte es sich dabei jedoch zumeist um Vergewaltigungen durch französisch-marokkanische Truppen, deren Verhalten dem der sowjetischen Truppen ähnelte. Deutsche akademische Historiker behaupten, dass nur Frankreich die Kinder seiner Besatzungsarmee aufgrund der Massenvergewaltigungen deutscher Frauen unterstützte.

In den vier Besatzungszonen wurden jedoch viele Kinder deutscher Mütter ihr ganzes Leben lang ignoriert. Kinder französischer Truppen galten als französische Staatsbürger. Mindestens 1.500 Kinder in Frankreich und seinen Kolonien wurden zur Adoption freigegeben.

Sind sowjetische Frauen den Verbrechen der Roten Armee entgangen? Die folgende Geschichte könnte eine Antwort auf diese Frage geben.

Ein junges Mädchen sagt: „Leutnant, ich war Kommunikationsoffizier, als ich Zivilist war, ich bin Moskauerin, ich will kämpfen, helfen Sie mir, einen Job zu finden.“ Ich sage: „Um Gottes willen, steigen Sie auf den Wagen.“ Ich setze sie in Bewegung und stelle mir vor: „Hier ist eine professionelle Telekommunikatorin, sie will kämpfen.“

Ich gehe ins Bett. Am Morgen weiß ich nicht, wo sie geblieben ist. Ich gehe zum Kommunikationschef, und sie ist angezogen und steigt aus seinem Bett. Er war also bei ihr. Und in diesem Moment schnappt sich der Stabschef sie: „Jetzt mit mir, komm zu mir.“

Und jemand erklärt mir, dass jetzt mit der Sonderabteilung, mit jemandem. Solange sie nicht mit jedem schläft, wird sie es nie schaffen. Alle haben sich abgewechselt und sind von Hand zu Hand gegangen.

Wie ich bereits erwähnt habe, hat die sowjetische und später die russische Propaganda massiv und mit aller Macht versucht, dieses Thema zu vertuschen und zu bekämpfen und jede Rede oder Erwähnung darüber zu verbieten.

Die Hauptgegenargumente für solche Verbrechen waren, dass es sich entweder um deutsche Truppen handelte, die als sowjetische Truppen verkleidet waren, wovon in der sowjetischen Propaganda damals oft geschrieben wurde, oder dass sich deutsche, polnische und andere Frauen freiwillig und mit großer Freude den „Befreiern“ hingegeben haben, oder natürlich das übliche „ihr lügt alle“ oder „es ist eine Fälschung“.

Das geht übrigens bis heute so weiter. Von Zeit zu Zeit wird Propagandamaterial zu diesem Thema erstellt, um den so genannten Mythos der Massenvergewaltigungen durch die Rote Armee zu widerlegen. Zum Beispiel wie dieses hier.

„Es gibt viele Zeugnisse darüber, dass nach der Besetzung einer bestimmten Siedlung durch sowjetische Truppen Vertreterinnen von Delegationen deutscher Frauen, die sich bereit erklärten, die Liebesbedürfnisse der russischen Soldaten und Offiziere zu befriedigen, in das Hauptquartier kamen. Der allgemeine Eindruck, den die sowjetischen Soldaten von den europäischen Frauen hatten, war der, dass sie bunt und schick, verfügbar, selbstsüchtig, promiskuitiv oder feige unterwürfig waren.“

Obwohl dieses Thema in den letzten Jahrzehnten an Bedeutung gewonnen hat, bleiben die Akten der sowjetischen Militärtribunale und viele andere Dokumente unter Verschluss. Gleichzeitig hat die russische Staatsduma vor einigen Jahren ein Gesetz über die Verletzung des historischen Gedächtnisses verabschiedet, nach dem jeder, der den Beitrag der UdSSR zum Sieg über den Faschismus verunglimpft, mit einer Geldstrafe und bis zu fünf Jahren Gefängnis bestraft werden kann.

Warum ist dies heute wissens- und diskussionswert? Weil sich die Geschichte, wie man so schön sagt, gerne wiederholt.

Unser Land war mit einer ähnlichen Situation konfrontiert, als die russische Invasion im großen Stil begann. Sexuelle Gewalt durch Russen in der Ukraine ist weit verbreitet und hat in allen Gebieten stattgefunden, in denen russische Soldaten Fuß gefasst haben. Zu den Opfern gehörten Frauen und Männer jeden Alters, einschließlich älterer Menschen, sowie Kinder.

Es handelt sich um brutale Gewalt, bei der die Opfer und ihre Angehörigen, die sie zu schützen versuchten, getötet und verstümmelt wurden. In vielen Fällen war die Gewalt öffentlich, da sie vor den Augen von Verwandten, Nachbarn oder anderen Opfern stattfand. Unter diesen Bedingungen verursacht sexuelle Gewalt unsägliches Leid, nicht nur für die Opfer selbst, sondern auch für alle Zeugen, die gezwungen sind, hilflos zuzusehen und mit der Schuld zu leben.

Sexuelle Gewalt während der russischen Aggression in der Ukraine wurde zu einem Mittel des Terrors, der Demoralisierung und der Unterwerfung der lokalen Bevölkerung. Sie war ein Instrument der Bestrafung und Rache gegen ukrainische Frauen und Männer, von denen ein herzlicher Empfang mit Brot und Salz erwartet wurde, nicht aber Widerstand.

Daraus können wir mehrere wichtige Schlussfolgerungen ziehen.

Wenn ein Verbrechen ungestraft bleibt und vergessen wird, wie im Falle der Massenvergewaltigungen deutscher und anderer Frauen durch die Rote Armee, wird es mit Sicherheit Leute geben, die es in Zukunft wiederholen wollen.

Ist es da verwunderlich, dass russische Soldaten in ukrainischen Städten vergewaltigt werden? Dies ist eine ungelernte Lektion der Geschichte, ein ungesühntes Verbrechen, das eine neue Welle von Grausamkeiten und Gräueltaten hervorruft. Wenn die Gesellschaft das letzte Mal Gewalttaten nicht verurteilte, sie nicht öffentlich machte und keine Rechtfertigung für die Verbrechen fand, ist die Formel „wir können es wieder tun“ wirksam und fast universell geworden.

Hinzu kommt, dass die von Russen begangenen Gräueltaten in keiner Weise bestraft werden und auch keine Maßnahmen zu ihrer Verhinderung ergriffen werden. Sie werden einfach nicht auf allen Ebenen und in den breitesten Kreisen der russischen Gesellschaft anerkannt. Außerdem finden sie alle möglichen Ausreden.

Deshalb ist es jetzt wichtig, dass wir an der Aufzeichnung solcher Fälle arbeiten und alle Anstrengungen unternehmen, damit solche Verbrechen nicht in Vergessenheit geraten, nicht in den Seiten der Geschichte untergehen und die Täter vor Gericht gestellt werden. Damit schaffen wir zumindest eine der Voraussetzungen dafür, dass sich solche Massengräueltaten in Zukunft nicht wiederholen.

Und damit möchte ich die heutige Ausgabe beenden.

Wenn Sie es interessant fanden, vergessen Sie nicht, dieses Video zu liken, zu kommentieren und zu teilen. Das wird anderen Menschen, die sich auch für dieses Thema interessieren, helfen, dieses Video zu sehen. Wenn Sie meinen Kanal noch nicht abonniert haben, sollten Sie das unbedingt tun. Es ist nicht schwer für Sie, und es ist eine Freude für mich.

Das war’s für den Moment, und wir sehen uns bald auf YouTube.

Basierend auf wahren Begebenheiten www.youtube.com