Олеся Куцька

 

 
Аналізуються стосунки між польським населенням і радянськими військовослужбовцями під час перебування Червоної Армії на території Польщі наприкінці Другої світової війни. Шляхом узагальнення фактів, задекларованих попередніми дослідниками, визначається характер взаємовідносин сторін та причини його формування; окреслюються заходи радянського військово-політичного командування щодо упередження злочинів червоноармійців по відношенню до місцевого населення; наводяться коментування з приводу негативного сприйняття мешканцями Польщі чужої армії на своїх землях.

   

     Повоєнний стан є однією із складних ситуацій, коли військові дії тягнуть за собою низку складних проблем, як-то політичні узгодження їх результатів для кожної з учасниць, економічне відновлення держави, соціальні стосунки всередині країн та взаємовідносини між місцевим населенням та військовослужбовцями армії іншої держави, військові формування яких в силу політичних чи військових причин опинились в межах їх території. Останнє положення є не менш важливим серед інших зазначених як для дослідження питань політичних, соціологічних, психологічних, так й історичних.

     Розуміння важливих принципів перебування військ на території іншої держави складатиме розуміння напрямів формування поведінки українських військовослужбовців в ході миротворчих, стабілізаційних та гуманітарних місій, розкриватиме допущені помилки чи упущення та створюватиме підґрунтя для прогнозів щодо можливого розвитку подій тощо. Власне формування стосунків між населенням країн Європи та червоною Армією в часи і по завершенню Другої світової війни є невичерпним джерелом для розуміння налагодження цих зв’язків. Проте, дослідження вимагатимуть окремих підходів до кожної країни, адже взаємосприйняття залежало від довоєнних політичних відносин між державами, від частки участі сторін у війні, від подальших військово-стратегічних планів та потреб політичного курсу держави, військові частини якої перебувають на території іншої держави, від поведінки самих військовослужбовців–«чужинців» та бажання місцевого населення їх сприймати як визволителів чи як окупантів.

     Метою роботи є проаналізувати наявні відомості щодо перебування червоної Армії на території Польщі, дослідити характер стосунків між польським населенням і радянськими солдатами та визначитись з причинами сприйняття даного періоду цивільним населенням Польщі як нової окупації.

     Питання взаємовідносин між польським населенням та червоноармійцями в публікаціях радянського періоду практично не порушувалось. Проте даний аспект розглядається у роботах сучасних дослідників. В першу чергу варто згадати праці вітчизняних істориків О. Буцко та М. Свєженцева, які роблять «обережні» кроки у критиці попереднього погляду щодо образу радянського солдата-визволителя. Серед російських дослідників, що вивчали відносини червоноармійців із цивільним населенням Польщі, слід відзначити праці О. Сєнявської. Проте, на нашу думку, вони більше спрямовані на психологічні аспекти взаємних стосунків і страждають бажанням автора виправдати девіантну поведінку радянських солдатів. Більш ґрунтовні роботи з приводу наслідків перебування червоної Армії на польських землях запропоновані польськими дослідниками: М. Зарембою, К. Ковальським, М. Крогульським, С. Луциком та ін. Вони відкривають фактичні матеріали, які «не прийнято» було обговорювати раніше, і які відображають альтернативну оцінку сприйняття польським населенням радянських військ на своїй території. Отже, проблема взаємовідносин між мешканцями Польщі та червоною Армією не є «білою плямою » в історії, проте вона вимагає продовження неупереджених досліджень, які б ґрунтувались на позиціях обох сторін.

     При аналізі позиції СРСР у період бойових дій червоної Армії на польській території варто враховувати ключовий фактор – з жодною із країн, у кордони яких вступали радянські війська в ході воєнних дій у 1944 – 1945 рр. та які були союзницями в рамках антигітлерівської коаліції, у Радянського Союзу не було настільки складних взаємовідносин як із Польщею. До факторів такого стану справ можна віднести такі:

1.        як відомо, 17 вересня 1939 р. червона Армія перейшла зі сходу довоєнний радянськопольський кордон. Цей факт радянська пропаганда коментувала наступним чином: у ситуації, що склалася, СРСР взяв «…під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії» [15, c. 143]. Після приєднання вищезазначених територій до Радянського Союзу відбулось вороже налаштування уряду В. Сікорського і значної частини польського населення до московського керівництва. [15, c. 147]. 4 січня 1944 р. польський уряд на чолі вже з С. Миколайчиком повернувся до цього питання, виступивши із заявою, в якій висував Москві претензії на західноукраїнські та західнобілоруські землі. В опублікованій через тиждень заяві Раднаркому давалася рішуча відсіч цим зазіханням і підкреслювалось, що «Польща повинна відродитись не шляхом захоплення українських та білоруських територій, а шляхом повернення до складу Польщі споконвічних польських земель, які раніше були захоплені Німеччиною, без чого неможливо об’єднати весь польський народ у своїй державі» [15, c. 151].

2.        Таємні розстріли польських полонених (більш відомі під назвою «Катинська трагедія») були ще однією із причин несприйняття населенням Польщі приходу на їх землі червоної Армії. як відомо, тисячі поляків потрапили в радянський полон у вересні 1939 року, коли до Польщі одночасно вторглися Німеччина і Радянський Союз. А вже навесні наступного року, на засіданні Політбюро 5 березня 1940 р., Л. Берія підготував записку, в якій зазначалося, що в таборах у Старобільську, Козельську та Осташкові є 14 700 осіб і ще 11 тисяч – у в’язницях Західної України і Західної Білорусі [8]. І оскільки вони є «контрреволюційними елементами», їх треба розстріляти. чому з’явилося це рішення в такому поспіху – невідомо. Адже ще місяць тому про розстріл мови не було, їх намагалися перевиховати, переконати в перевагах радянського ладу.

Через рік після масових страт про них дізналися нацисти, які на той час уже були в стані війни з СРСР і які широко «розкрутили» його воєнний злочин. Невизнання офіційною Москвою своєї провини спричинило недовіру у польського населення навіть до найшляхетніших пропагандистських декларацій, що лунали від радянського командування. Український історик О. Зінченко наголосив, що «у польській пам’яті ця трагедія функціонує й досі як акція знищення польської еліти» [8].

3.        Обрання Й. Сталіним курсу на створення після війни такого уряду Польщі, який би був дружньо налаштований до Радянського Союзу. як відомо під егідою польських комуністів у м. Хелмі був сформований Польський комітет національного визволення (ПКНВ) як тимчасовий виконавчий орган. З переїздом ПКНВ у Люблін він став більш відомим під назвою «Люблінського комітету». У колах же емігрантського уряду створення ПКНВ викликало щонайменше обурення. З цього привиду польське телеграфне агентство розповсюдило таку урядову оцінку останнього: «Спроба купки узурпаторів нав’язати нації своє політичне керівництво» [1, с.37]. До цього доцільно навести коментар Х. Гралі: «Статистичний поляк у своїй більшості був переконаний, що у нього є уряд. Не перший раз польський уряд є, хоча він і перебуває у вигнанні. Еміграція в історії Польщі – не нове явище… Є польський уряд. Є польська армія. Є його казна і т. ін. І є структура, яка мала свою еманацію у вигляді польської підпільної держави. Все.. на всій території колишньої Речі Посполитої весь воєнний час. І з’являється новий порядок, який говорить: «Немає ніякого уряду» [4].

4.        Політичний аспект вступу чА на територію Польщі. через розрив відносин з емігрантським урядом навесні 1943 р. принципову згоду на цей вступ радянське Верховне командування отримало на початку липня 1944 р. від делегації створеного у Варшаві підпільного парламенту – Крайової Ради Народової. Відповідна угода між СРСР і ПКНВ була підписана пізніше, 26 липня 1944 р [13, c. 264]. Проте визнання останнього Москвою та прибуття його наприкінці липня в «очищений» від аківських загонів Люблін створило нову ситуацію на польських землях. На території між Бугом та Віслою, а також на Білостоцькій землі було створено, по суті, нову державу. Під прикриттям червоної Армії та НКВС керівництво ПКНВ запроваджувало нові закони, на кшталт радянських [15, с. 188].

5.        Вибірковий підхід радянського військово-політичного керівництва у налагодженні зв’язків із польською місцевою адміністрацією. Командування давало військам чіткі та недвозначні вказівки: налагоджувати співробітництво та надавати допомогу тій місцевій владі, яка визнає це необхідним. Воно підкреслювало також, що крім представництв ПКНВ, жодних інших організацій, які претендують на владу, не визнавати, не вступати з ними в переговори і розцінювати їх як самозванців [13, c. 279].

6.        Незрозумілим для значної кількості польського населення було віднесення до «вороже налаштованих» Армії Крайової. Так, у травні 1944 р. була доведена директива заступника наркома внутрішніх справ СРСР І.Сєрова і начальника військ НКВС по охороні тилу діючої армії генерал-майора Є. Горбатюка. Вона інформувала, що на території, яку планується очистити від німецьких військ влітку 1944 р., «вороже налаштовані до нас групи населення» будуть прагнути «вдарити нам у спину». До низки «вороже налаштованих» були віднесені усі збройні організації, які підпорядковувались польському уряду в еміграції [10].

     Така характеристика АК зумовлювалась передусім тим, що саме завдяки її діям мав бути реалізований план під кодовою назвою «Бужа», що передбачав зайняття Армією Крайовою міст, які залишали німці, з метою забезпечення організації там пролондонського апарату влади до приходу сюди червоної Армії [7]. Утім таке агресивне ставлення до останньої не було безпідставним. На думку Х. Граля, «смертельного удару польським підпільним структурам, які добросовісно в певний момент «вийшли на поверхню» у 1944-му, завдали сили НКВС після так званої «Вільнюської операції» [4].

7.        Варшавське повстання. У той час, коли комуністи та їх союзники з ПКНВ створювали фундамент для державної адміністрації у «Польщі люблінській», по той бік радянсько-німецького фронту поляки здійснили останню спробу завоювати суверенітет – розпочали повстання у Варшаві. Основною метою повстанців було витіснення окупантів з міста і підтримка подальшої боротьби проти гітлерівської коаліції, причому ставка робилася на необхідності звільнення Варшави до підходу радянських військ, аби підкреслити незалежність польської держави. Побічним завданням було приведення до влади еміграційного уряду та недопущення насадження Москвою Польського комітету національного визволення.

     Довкола причин «провалу» повстання ведуться й досі важкі політичні та наукові дискусії, які висувають три основні версії: по-перше, зрада повстанців з боку СРСР, керівництво якого призупинило наступ чА; по-друге, відсутність попередніх домовленостей та взаємодії між повстанцями та червоною Армією; по-третє, надзвичайна важливість польської столиці для військовополітичного командування Німеччини, зокрема в питанні збереження фронту на підступах до її східних кордонів. Крім того, гітлерівці побоювались налагодження «непрямої співпраці між повсталими поляками і росіянами, які вели наступ» [3].

     Загальна оцінка внутрішнього становища в тогочасній Польщі напередодні вступу в її межі червоної Армії була охарактеризована відділом з питань вивчення іноземних армій Сходу радянського генерального штабу таким чином:

«1. Безумовно антинімецькі настрої всіх верств населення.

2.  Антикомуністичні настрої буржуазії, орієнтованої на Англію, і більшої частини селянства.

<…>

3.  Збереження партійної роздрібненості, як це було властиво довоєнній Польщі…» [12, с. 40].

     Більш докладний поділ польського населення за ознакою прихильності до червоної Армії надає український історик О. Буцько, умовно поділяючи його на три групи.

     Перша, найбільш чисельна, що поділяла платформу ППР та лівого крила Селянської партії, із радістю сприйняла прихід червоної Армії, з надією дивилася на демократичні перетворення в країні.

     Друга – здебільшого, заможне селянство та демократично налаштована інтелігенція. Ця група, хоча і розуміла роль червоної Армії у звільненні Польщі, але не визначилась остаточно у своєму відношенні до того, що відбувалось у країні.

     Третя група об’єднувала прибічників лондонського емігрантського уряду – переважно крупних фабрикантів, поміщиків, вищих військових чинів, бувших офіцерів, частину інтелігенції та дрібнобуржуазних верств, які мріяли про звільнення Польщі західними країнами та встановлення конституційного ладу 1935 р. Ці люди з недовірою та страхом зустріли червону Армію, а в подальшому багато з них стали на шлях збройної боротьби проти радянської військової адміністрації та нових органів влади [1, с.59-60].

     Певним чином відрізнялися настрої населення за районами. Так, на територіях, включених гітлерівцями до райху, було стримане, недовірливе ставлення до червоної Армії. При проведенні мітингів та зборів не спостерігалось того ентузіазму, що у мешканців східних районів країни. Радянська сторона пояснювала це тим, що воно систематично «оброблялось» геббельсівською пропагандою, що люди були позбавлені газет та об’єктивної інформації та заходами німців щодо залучення поляків до так званих фольксдойче. До останніх були записані всі особи євангелістського віросповідання, у яких батько чи мати були німцями [1, с.52].

     Окремі території Лодзинського та Познанського воєводств мали певні відмінності в управлінні порівняно з іншими територіями, що були включені до складу райху. Сильне утиснення тут польської державності, позбавлення жителів багатьох прав, політика грубого онімечування населення визначили негативне ставлення поляків до німців, яке серед мешканців Лодзинського та Познанського воєводств проявлялося навіть гостріше, ніж у поляків, які мешкали на території «генерал-губернаторства». У зв’язку з цим ставлення поляків до червоної Армії на цій території було значно теплішим і щирішим. У всіх населених пунктах і особливо у містах майже все населення виходило її зустрічати. Поляки знімали шапки, проголошували гасла на честь червоної Армії [1, с. 52-53].

     На думку російського історика О. Сєнявської, основна маса польського, переважно селянського, населення була аполітичною, нейтральною та політично дезорієнтовано. Для неї були важливими насамперед гарантії життя і власності, збереження майна, можливість ведення самостійного господарства, налагодження нормального життя та побутових умов [14].

     Ставлення польського населення до червоноармійців. Існують дуже різні спогади щодо сприйняття поляками приходу червоної Армії. Так, на сторінках газети «Правда» від 2 серпня 1944 р. у статті «До Варшави!» зазначалось: «На дорогах, якими йдуть полки, цілими днями стоять натовпи людей. Вони зустрічають наших танкістів та піхотинців букетами квітів, пригощають фруктами. У Любліні, Дембліні, Пулавах та Гарволіні подібні зустрічі перетворювались на імпровізовані маніфестації» [9, с. 291]. Подібні факти поведінки і у донесенні начальника політичного відділу 60-ї армії начальнику політичного управління 1-го Українського фронту від 6 серпня 1944 р.: «У населених пунктах назустріч нашим передовим частинам виходять на вулиці майже всі мешканці... Місцеві жителі охоче надають своє житло для розміщення військових закладів та відпочинку військовослужбовців, намагаються обслужити останніх якнайкраще та пригостити тим, що мають. Вони активно беруть участь у виявленні німецьких військових об’єктів та трофейних складів» [9, с. 292].

     Проте, окрема частина населення Польщі із насторогою слідкувала за діями червоноармійців. Були випадки, коли мешканці, помітивши радянських офіцерів і солдатів, кидали усе та бігли ховатись [1, с.46]. Так, наприклад, при вступі червоної Армії в села Вайцехув та Радзванув жителі сховалися, а ті, що залишилися, відмовлялися напоїти бійців водою, аргументуючи, що німці забрали всі відра. У цих же селах окремі жителі не дозволяли радянським офіцерам заходити в хати [12, с.41].

     Польський дослідник К. Ковальськи коментує ситуацію наступним чином: «З острахом та недовірою, але поляки намагались люб’язно приймати росіян. Вони намагались зробити спільні фотографії, інколи люди кидали квіти солдатам, які проходили вулицями. Радянські та польські представники влади робили публічні заяви до мешканців з проханням прихильного ставлення до розміщення червоної Армії. Ось уривок однієї з брошур: «Громадяни! ... Ми закликаємо вас до люб’язних взаємин з червоною Армією... Хай живе Велика армія союзників» [16].

     Своєю чергою польська письменниця М. Домбровська зазначала, що вона нічого не знає про ейфорію та квіти на честь червоної Армії. Швидше відчувався сум за втрату незалежності, ніж радість від втечі німців. [17]. Вона зазначала, що у 1944 році стосунки поляків і червоноармійців були поганими. При цьому наводиться доповідна коменданта АК округу Бельск Подляскі: «Ради переконані, що вони ведуть боротьбу за Польщу і тому поляки із вдячності повинні постачати їх. Відносини з поляками стають все ворожишіми, нерідко ми чуємо фразу: «Польска пика не вміє розмовляти російською» [17].

     Заслуговує окремої уваги ставлення керівництва АК до радянських громадян, яке здебільшого й так коливалось від настороженого до ворожого, почало ще більше погіршуватись. На території Польщі неодноразово були зафіксовані випадки роззброєння та розстрілу червоноармійців, які втекли із німецького полону [11].

     Заходи радянського військово-політичного керівництва з літа 1944 р. (здача зброї та інтернування в СРСР частини бійців АК), на думку польського історика Р. Назаревича, «збуджували у них почуття незаслуженої образи і зрозумілого розчарування… Ця несправедливість по відно шенню до людей, які страждали не за свою провину, була перепоною для політичної поляризації у лавах АК і давала підґрунтя антирадянській пропаганді» [11].

     Польські підпільні організації та їх збройні формування бойкотували зусилля червоної Армії, ПКНВ і ППР у питаннях організації державності та господарської адміністрації; чинили напади на місцеві органи влади та червоноармійців; вели антирадянську пропаганду. Більше того, проемігрантське підпілля з метою викликати незадоволення у польського чинили аморальні дії під виглядом червоноармійців [1, с.53-54].

     Своє бачення щодо причин негативного ставлення польського населення до червоноармійців український історик М. Свєженцев висловлює наступним чином: «Проблема полягає в тому, що ми справді не знаємо, у зв’язку з чим конкретні представники польського населення негативно сприймають радянське військо: чи це справа суто політичного та військового суперництва, інакше кажучи, чи річ у тім, що це саме радянське військо; або проблема може полягати лише в тому, що це просто військо, тобто «центр неспокою», який приносить із собою не лише матеріальне навантаження на місцевих людей, а й досить часто несе загрозу для життя» [12, с.42].

     Ставлення червоноармійців до поляків. Складна політична ситуація вимагала від військовополітичного керівництва СРСР вирішення багатьох своєрідних завдань, у тому числі з моральнопсихологічної підготовки солдатів та офіцерів чА до вступу у зарубіжні країни. Тому напередодні вступу на територію Польщі серед особового складу радянських військ було проведена політикоідеологічна підготовка до цієї події. Її проводили воєнні ради, політоргани та партійні організації усіх рівнів. Так, воєнна рада та політуправління 1-го Білоруського фронту розіслали по всім відділам довідку з історії польської держави, яка давала характеристику її устрою, політико-економічному становищу, культурі, побуту та менталітету населення. Були прочитані лекції, доповіді, проведені бесіди [14]. Ось як описує проведену одну з таких лекцій письменник М. Колосов: «як нам вести себе на території Польщі? як на землі дружньої країни… Пам’ятайте: ви не вдома, але і не в гостях. Без дозволу нічого не беріть, ліс не рубайте, місцевому населенню не пропонуйте радянських грошей». Проте, здебільшого радянські солдати не розуміли цих настанов і говорили: «Що це виходить? Ми звільняємо їх територію, а дрова не рубай, солому не рухай і, навіть, глечика молока купити не можна? А хто нам заплатить за тих солдат, які полягли тут?..» [14].

     Отже, можна прослідкувати дратівливість та озлобленість радянських солдат щодо мирних поляків. Тут варто згадати записи із щоденника сержанта Н. Нестерова, де він зазначав наступне: «Сьогодні вихідний. Поляки гарно вдягнуті збираються в одній хаті й сидять парочками. Навіть якось не по собі робиться. Хіба я б не зміг посидіти так?» Подібні настрої відзначаються й у щоденнику молодшого лейтенанта В. Гельфанда, який 22 листопада записав свої враження про місто Мінськ-Мазовецький: «Шумний святковий натовп: жінки, як одна, у білих капелюшках… чоловіки у трикутних шапках та капелюхах – грубі, акуратні, пусті. Скільки їх! як це не схоже на звичайне людське життя. Здається, що люди самі живуть та рухаються навмисно лише заради того, щоб на них подивились інші…» По-іншому реагує на поляків, які прогулюються селом у вихідний день, О. Родін: «Вражало життєлюбство поляків, які пережили жахіття війни та німецької окупації! … Гарні, елегантні жінки-польки, які у будні – звичайні селянки, згрібають гній, невтомно працюють по господарству. Літні жінки також виглядають свіжо та молодо….» [5].

     Заходи радянського командування з метою запобігання злочинності червоноармійців на польських землях. як висновок можна констатувати, що внутрішній стан червоноармійців був складним і суперечливим, а у радянського командування ще не було відповідного досвіду утримання їх від ганебних вчинків. Останні, відповідно, негативно впливали на сприйняття польським населенням приходу червоної Армії. Так, маршал К. Рокоссовський з цього приводу доповідав: «Відзначається незадовільна зовнішня підтягнутість особового складу… частини підрозділів у населені пункти приходять гамірно, не строєм, деякі офіцери – із розстебнутими комірцями, руки в кишенях. Мають місце випадки самочинства: відбирають коней у цивільного населення або заміняють їх, військовослужбовці рвуть фрукти у садах, заходять у городи, тягнуть товари з магазинів» [11].

     Радянське вище військово-політичне командування та керівництво на місцях намагалося вплинути на подібну ситуацію. Так, у директиві Воєнної ради 1-го Білоруського фронту «Про лінію поведінки особового складу у взаємостосунках з населенням польської держави» від 26 липня 1944 р. наголошувалося: «…правильна поведінка військ має велике політичне значення як для авторитету червоної Армії в очах польського населення, так й для справи якнайшвидшого розгрому гітлерівців» [11].

В іншому документі, наказі Ставки Верховного Головнокомандування чА про охорону майна польських державних закладів, приватних власників і міських самоуправлінь від 9 серпня 1944 р., зазначалося: «При звільненні території Польщі від німецьких окупантів окремі частини та з’єднання, а також трофейні органи фронтів не враховують особливостей, що витікають з наших дружніх відносин з Польським Комітетом Національного Визволення і абсолютно неправильно відносять до розряду трофеїв майно, яке належить польським організаціям, приватним власникам та міській владі». При цьому визначалось що саме є воєнним трофеєм, а що – ні, і яким чином передавати майно на звільненій території відповідним польським органам [9, c. 347].

     Наприкінці документа окремим пунктом було визначено наступне: «Суворо карати, аж до передачі суду воєнного трибуналу, всіх осіб, незалежно від звання та посадового статусу, викритих у самоуправстві й у самовільному вилученні наявного майна у місцевого населення». Визначалась відповідальність командирів і начальників, які не припинили випадки самоуправства або сприяли таким випадкам [9, с.347; 17].

Вищезазначеного змісту документи призвели до посилення контролю за поведінкою червоноармійців з боку командирів і комісарів та обмеження їх виходу у місто. Так, за свідченнями того ж Д. Самойлова, контроль над червоноармійцями тримався на належному рівні: «…у Польщі нас тримали під суворим контролем, – зазначав він. – З розташування втекти було важко. А пустощі суворо карались» [5].

     Злочини червоноармійців проти польських громадян. Проте, вищезазначені документи та реалізація їх положень на практиці не дала очікуваного результату. Поведінка самих червоноармійців і в подальшому відзначалася відверто ганебними вчинками та злочинами щодо польського населення. Здебільшого, мова йде про випадки мародерства, крадіжок, зверхнього ставлення до населення, зґвалтувань. як зазначала А. Ванцеж-Глюзи, «радянські солдати грабували польські міста та села, які були й без того зруйновані» [2]; знищували та грабували вози біженців. Так, є відомості, що місто Збоншичек вони пограбували, а потім навмисно підпалили. Страшенно зруйноване було місто Бане, на його вулицях було залишено багато трупів цивільних осіб, які, за поясненнями радянських солдатів, були вбиті ними «як відплата» [6].

     Польський дослідник М. Крогульски зазначав з цього приводу, що «радянський уряд розглядав нашу країну як колоніальну область, а національну власність як військовий трофей». Він подає наступні цифри: на початку липня 1945 року з близько 84000 залізничних вагонів, призначених для перевезення вантажів, були наповнені «військовими трофеями» Радянського Союзу. Слід зауважити, що червона Армія використовувала окуповані території, не піклуючись про їх екологічний стан. Було масово проведено вирубку лісів, відбувалися чисельні випадки браконьєрства та незаконного вилову риби у великих масштабах [18].

     Існує інформація, що на залізниці сполученням Краков-Тарнув була організована система грабунку пасажирів. Все відбувалось наступним чином: поїзд зупинявся на станції вночі. Радянські представники входили в уніформі та головних уборах НКВС у вагони і відбирали багаж, гаманці, а інколи й роздягали до білизни [18].

     Аналіз злочинів червоноармійців свідчить, що вони їх вчиняли здебільшого під дією алкоголю. Так, наприклад, 9 травян 1945 року, радянські солдати увійшли в один із будинків Дзядлово і вбили 19 мешканців. 20 липня 1945 року, двоє солдат шукаючи в одному із будинків у Неполоміцах горілку, вбили його господаря [18].

     Радянські гарнізони були створені нерідко розбійним методом. Наприклад, розташовуючись в аеропорті в Клушево у 1947 році радянські представники, забезпечуючи місця для червоноармійців, безцеремонно викинули на вулицю робітників цегляних печей, які там перебували. При цьому вони сказали: «Радійте, що вас звільнено, ми армія, яка має право тут перебувати, а колишні німецькі райони – це наша здобич» [21].

     Останнім часом знаходять широкого розголосу відомості про протиправну, принизливу поведінку червоноармійців з жінками. За даними російського федерального архіву від 28 травня 1974 р., які він оприлюднив у своїй доповідній про «вигнання та злочини при вигнанні», після відновлення наступу у січні 1945 р. тільки у Сілезькому прикордонному окрузі факти ґвалтувань зафіксовані за військовослужбовцями 4-го гвардійського стрілецького корпусу, 9-го та 5-го гвардійського танкового корпусу, 9-го механізованого корпусу, 61-ої армії [6].

     Повітовий комітет міста Щецина розробив доповідь, у якій було підраховано зґвалтування червоноармійцями жінок у місті та передмісті даного населеного пункту. Так, з 15 квітня по 7 липня 1945 року було повідомлено про зґвалтування 12-річних дівчаток у Кражи, про 30 зґвал тованих жінок у віці від 14 до 70 років у Гжміце. І це є дані тільки за один район за період менше, ніж 3 місяці [19].

     Проте, лише частина жінок зверталася до влади із скаргою про напади. Найчастіше у згвалтуваннях зізнавалися лише у двох випадках: коли сексуальне насилля супроводжувалося побиттям і жінка потрапляла у лікарню, і коли внаслідок зґвалтування жінка вагітніла. Наприклад, у місті Торунь, де з лютого по жовтень 1945 року було зареєстровано понад 50 зґвалтувань, більшість жінок повідомили про зґвалтування лише для того, щоб отримати дозвіл на аборт [22].

     У доповнення до сорому та травм сексуального насилля побічним ефектом від зґвалтувань були венеричні захворювання. За даними поліції у Гнездо, де у 1945 році дислокувалось багато військових частин (як польських, так і російських), 40 відсотків жінок були інфікованими [22].

Проте, існують й інші погляди на взаємовідносини червоноармійців із представницями слабкої статі Польщі. Наприклад поет Д. Самойлов з цього приводу зазначав: «…жінки були втішно гарні та кокетливі, вони полонили нас поводженням, воркуючою мовою… й самі потрапляли у полон часом грубуватої чоловічої сили та солдатського мундиру» [5]. Суперечливі дані можна зустріти у щоденнику молодшого лейтенанта В. Гельфанда. З одного боку, він писав, що полячки «… заманювали наших бійців та офіцерів у свої обійми, і коли справа доходила до ліжка, відрізали статеві органи бритвою, душили руками за горло, видряпували очі». Інший його запис свідчив: «Супутницями мені до одного із сіл були гарні дівчата-полячки. Вони називали мене паном, але були недоторкані. я одну із них поплескав ніжно по плечу, у відповідь на її зауваження про відсутність чоловіків, і втішив її відкритою дорогою до Росії – там багато чоловіків. Вона поспішила відійти вбік, а на мої слова відповіла, що й тут для неї чоловіки знайдуться» [5].

     За окремими даними, радянські представники чинили невиправдані розстріли, у тому числі й серед мирного польського населення та біженців, катували аж до смерті у підвалах НКВС, виправдовуючи себе тим, що це були «зрадники» чи «поплічники фашистів».

     Крім того, радянська влада масово депортувала цивільних осіб на примусові роботи до Радянського Союзу. Серед них були не лише німці, а й місцеві поляки, які потрапили під етнічну чистку НКВС. Захоплені в ході спеціальних рейдів, перебували у перехідних таборах, а потім були спрямовані на роботи у шахти та тайгу. Більшість із них померли від хвороб, голоду та виснаження, дехто повернувся через декілька років у Польщу. М. Голон підрахував, що лише з трьох міст: Гданська, Ельблонга та Сопота та сусідніх до них повітів було депортовано декілька тисяч осіб, 6 тисяч з яких померли [19]. І хоча Й. Сталін стверджував, що прагне забезпечити польському народу дружню допомогу у звільненні від німецької окупації, дійсність довела, що з точки зору безпеки мало що змінилось. На думку М. Крогульскі: «Перебування радянських військ на польській землі у 1945 та 1946 роки нагадували нерідко найгірші роки правління нацистів» [18].

     Отже, взаємосприйняття поляків і червоноармійців ґрунтувалося, з одного боку, на «багатому» історичному досвіді взаємних претензій та образ, з іншого – окремих моментах позитивного співробітництва. Поляки очікували звільнення від гітлерівської окупації і більшість із них усвідомлювала: найбільша вірогідність, що воно буде зі Сходу. Проте, польське суспільство не було одностайним у сприйнятті приходу червоної Армії, а, отже, «очікування» її вилилось у різновекторні реакції щодо цього факту.

     Зважаючи на існуючі в літературі протилежні відомості про поведінку червоноармійців на звільнених землях Польщі, можна дійти такого висновку: окремі випадки жорстокості щодо її населення мали місце, адже про це свідчать і документи, що регламентували способи боротьби із злочинними діями радянських солдатів. Та, водночас, на наш погляд, тут не варто говорити про масовий характер безчинств червоної Армії.

М. Свєженцев стверджує, що «Не слід однозначно брати на віру документальні факти позитивного чи негативного ставлення поляків до приходу радянських військ, адже здебільшого вони є не об’єктивними, а подекуди вирваними із загального контексту подій, при яких відбувались». Цитати, що наводяться як приклади лояльності чи нелояльності до радянської армії, є досить типовими і лише деякі з них не піддаються інтерпретаціям, відмінним від інтерпретацій джерела» [12, с. 42].

     Червона Армія в Польщі наприкінці Другої світової війни: звільнення чи окупація. Серед істориків обговорюється питання чи було насправді звільнення червоною Армією території Польщі, чи то була зміна гітлерівської окупації на радянську. На нашу думку, найбільш доцільно з цього приводу навести погляди польських істориків, адже саме вони можуть передати істинний характер історичного розуміння подій. К. Філіпп зазначив з цього приводу: «Фактично звільнення нашої країни Радами не було. Термін «звільнення» може бути використаний лише у ви-

Olesya Kutska

 

 

Die Beziehungen zwischen der polnischen Bevölkerung und sowjetischen Soldaten während des Aufenthalts der Roten Armee in Polen am Ende des Zweiten Weltkriegs werden analysiert. Durch die Verallgemeinerung der von früheren Forschern dargelegten Tatsachen werden die Art der Beziehungen zwischen den Parteien sowie die Gründe für deren Entstehung bestimmt. Die Maßnahmen des sowjetischen militärpolitischen Kommandos zur Verhinderung von Verbrechen der Roten Armee an der örtlichen Bevölkerung werden skizziert. Ebenso werden Anmerkungen zur negativen Wahrnehmung einer fremden Armee durch die polnische Bevölkerung auf ihrem eigenen Staatsgebiet gemacht.

Die Nachkriegssituation stellt eine der komplexesten Konstellationen dar, in denen militärische Operationen eine Reihe vielschichtiger Probleme mit sich bringen: die politische Koordinierung ihrer Ergebnisse für alle Beteiligten, der wirtschaftliche Wiederaufbau, die sozialen Beziehungen sowie das Verhältnis zwischen der örtlichen Bevölkerung und den Truppen eines anderen Staates, die sich aus politischen oder militärischen Gründen auf dessen Territorium befinden. Letzteres ist für die Untersuchung politischer, soziologischer, psychologischer und historischer Fragestellungen nicht weniger bedeutsam als die anderen Aspekte.

Das Verständnis grundlegender Prinzipien für das Verhalten von Truppen auf fremdem Territorium ermöglicht ein tieferes Erfassen des Verhaltens ukrainischer Soldaten bei Friedenssicherungs-, Stabilisierungs- und humanitären Einsätzen, deckt mögliche Fehler oder Versäumnisse auf und bildet eine Grundlage für Prognosen über denkbare Entwicklungen. Die tatsächliche Ausgestaltung der Beziehungen zwischen den europäischen Völkern und der Roten Armee während und nach dem Zweiten Weltkrieg stellt eine ergiebige Quelle für das Verständnis der Entstehung solcher Verbindungen dar. Diese Forschung erfordert jedoch eine differenzierte Herangehensweise an jedes einzelne Land, da die gegenseitige Wahrnehmung stark von den politischen Beziehungen der Staaten vor dem Krieg, dem Beitrag der jeweiligen Parteien zum Kriegsgeschehen, den strategischen militärischen Plänen sowie den Erfordernissen der politischen Linie des jeweiligen Staates abhing, dessen militärische Einheiten sich auf fremdem Territorium befanden – ebenso wie von der Haltung der Soldaten als „Fremde“ und vom Wunsch der lokalen Bevölkerung, diese entweder als Befreier oder als Besatzer zu sehen.

Ziel der vorliegenden Arbeit ist es, die verfügbaren Informationen über die Präsenz der Roten Armee in Polen zu analysieren, die Beziehungen zwischen der polnischen Bevölkerung und den sowjetischen Soldaten zu untersuchen und die Gründe für die Wahrnehmung dieser Zeit durch die polnische Zivilbevölkerung als neue Besatzung zu ermitteln.

Die Frage nach dem Verhältnis zwischen der polnischen Bevölkerung und der Roten Armee wurde in Veröffentlichungen aus der Sowjetzeit nahezu nicht thematisiert. Dieser Aspekt findet jedoch in den Arbeiten moderner Forscher Berücksichtigung. In erster Linie sind hier die Beiträge der einheimischen Historiker O. Butsko und M. Svezhentsev zu nennen, die vorsichtige Schritte unternehmen, um die etablierte Sichtweise des Bildes des sowjetischen Befreiers kritisch zu hinterfragen. Unter den russischen Forschern, die sich mit dem Verhältnis der Roten Armee zur Zivilbevölkerung in Polen befasst haben, ist insbesondere die Arbeit von O. Senyavska zu erwähnen. Unserer Ansicht nach konzentriert sie sich jedoch überwiegend auf psychologische Aspekte der gegenseitigen Beziehungen und leidet unter dem Bestreben der Autorin, das abweichende Verhalten sowjetischer Soldaten zu rechtfertigen. Detailliertere Analysen der Auswirkungen der Präsenz der Roten Armee auf polnischem Boden wurden von polnischen Forschern wie M. Zaremba, K. Kowalski, M. Krogulski, S. Lutsyk und anderen vorgelegt. Sie enthüllen bislang nicht allgemein akzeptierte Fakten, die eine alternative Bewertung der Wahrnehmung der sowjetischen Truppen durch die polnische Bevölkerung ermöglichen. Somit ist das Verhältnis zwischen dem polnischen Volk und der Roten Armee kein „weißer Fleck“ mehr in der Geschichtsschreibung, sondern bedarf einer weiteren unvoreingenommenen Untersuchung, die auf den Perspektiven beider Seiten basiert.

Bei der Analyse der Position der UdSSR während der Kampfhandlungen der Roten Armee auf polnischem Territorium ist ein entscheidender Faktor zu beachten: Mit keinem anderen Land, dessen Territorium in den Jahren 1944–1945 von sowjetischen Truppen betreten wurde und das Mitglied der Anti-Hitler-Koalition war, hatte die Sowjetunion ein so schwieriges Verhältnis wie mit Polen. Zu den Ursachen dieser Konstellation zählen folgende Aspekte:

¹. Bekanntlich überschritt die Rote Armee am 17. September 1939 von Osten her die sowjetisch-polnische Vorkriegsgrenze. Die sowjetische Propaganda kommentierte dies folgendermaßen: In der damaligen Situation nahm die UdSSR „... unter ihren Schutz Leben und Eigentum der Bevölkerung der Westukraine und Westweißrusslands“⁴. Nach der Eingliederung der genannten Gebiete in die Sowjetunion standen die Regierung unter Władysław Sikorski und ein großer Teil der polnischen Bevölkerung der sowjetischen Führung feindlich gegenüber⁵. Am 4. Januar 1944 griff die polnische Exilregierung unter Stanisław Mikołajczyk dieses Thema erneut auf und erhob territorialpolitische Ansprüche gegenüber Moskau auf westukrainisches und westweißrussisches Gebiet. Eine Woche später veröffentlichte der sowjetische Volkskommissar eine scharf ablehnende Erklärung, in der betont wurde, dass „Polen nicht durch die Aneignung ukrainischer und weißrussischer Gebiete, sondern durch die Rückgabe ursprünglich von Deutschland besetzter polnischer Territorien an Polen wiedererstehen müsse – ohne diese sei es unmöglich, das gesamte polnische Volk in einem Staat zu vereinen“⁶.

². Die geheimen Hinrichtungen polnischer Gefangener (besser bekannt als die Katyn-Tragödie) waren ein weiterer Grund, warum die polnische Bevölkerung die Ankunft der Roten Armee auf ihrem Territorium nicht akzeptierte. Im September 1939, als Deutschland und die Sowjetunion gleichzeitig in Polen einmarschierten, gerieten Tausende von Polen in sowjetische Gefangenschaft. Im Frühjahr des folgenden Jahres verfasste L. Beria eine Notiz für die Sitzung des Politbüros am 5. März 1940, aus der hervorging, dass sich in den Lagern in Starobilsk, Kozelsk und Ostashkov 14.700 Personen sowie weitere 11.000 in Gefängnissen in der Westukraine und in Westweißrussland befanden⁸. Da sie als „konterrevolutionäre Elemente“ galten, sollten sie erschossen werden. Warum diese Entscheidung so plötzlich getroffen wurde, ist bis heute unklar. Noch einen Monat zuvor war keine Rede von einer Exekution gewesen – man versuchte, sie umzuerziehen und von den Vorteilen des sowjetischen Systems zu überzeugen.

Ein Jahr nach den Massenhinrichtungen erfuhren die Nationalsozialisten, die sich inzwischen im Krieg mit der UdSSR befanden, von diesen Vorgängen und nutzten sie als propagandistisches Mittel, um die Sowjetunion eines Kriegsverbrechens zu bezichtigen. Dass das offizielle Moskau die Verantwortung nicht anerkannte, schürte Misstrauen in der polnischen Bevölkerung – selbst gegenüber den positivsten Erklärungen der sowjetischen Propaganda. Der ukrainische Historiker O. Zinchenko betont, dass „in der polnischen Erinnerung diese Tragödie weiterhin als gezielte Aktion zur Vernichtung der polnischen Elite gesehen wird“.

³. J. Stalins Entscheidung, nach dem Krieg eine prosowjetische Regierung in Polen zu etablieren, war ein weiterer Konfliktfaktor. Unter dem Schutz der polnischen Kommunisten wurde in Chełm das Polnische Komitee der Nationalen Befreiung (PKWN) als provisorisches Exekutivorgan gebildet. Nach dem Umzug nach Lublin wurde es allgemein als „Lubliner Komitee“ bekannt. Die Exilregierung reagierte empört auf dessen Gründung. Die Polnische Telegraphenagentur veröffentlichte eine offizielle Stellungnahme, in der es hieß: „Ein Versuch einer Handvoll Usurpatoren, dem Volk seine politische Führung aufzuzwingen“¹. Wie H. Grala anmerkte, war die Mehrheit der Polen überzeugt, bereits über eine legitime Regierung zu verfügen. Dass sich diese im Exil befand, sei kein Novum in der polnischen Geschichte. Es existierten eine polnische Regierung, eine Armee, ein Finanzministerium und eine Untergrundstruktur, die während des gesamten Krieges auf dem Territorium der früheren polnisch-litauischen Adelsrepublik tätig war. Die Entstehung einer neuen Ordnung, die diese Realität leugnete, empfand man als illegitim.

⁴. Ein weiterer politischer Aspekt war das Vorrücken der Roten Armee auf polnisches Gebiet. Nach dem Abbruch der Beziehungen zur Exilregierung im Frühjahr 1943 stimmte das sowjetische Oberkommando Anfang Juli 1944 dem Vorschlag einer Delegation des in Warschau gegründeten Untergrundparlaments – des Nationalen Volksrates – prinzipiell zu. Das entsprechende Abkommen zwischen der UdSSR und dem PKWN wurde am 26. Juli 1944 unterzeichnet¹³. Die Anerkennung des PKWN durch Moskau und dessen Ankunft in Lublin Ende Juli – gesäubert von Einheiten der Heimatarmee – schuf eine neue Realität auf polnischem Boden. Zwischen Bug und Weichsel sowie im Gebiet von Białystok entstand faktisch ein neuer Staat. Unter dem Schutz der Roten Armee und des NKWD setzte die PKWN sowjetähnliche Gesetze in Kraft¹⁵.

⁵. Die sowjetische militärpolitische Führung verfolgte bei der Zusammenarbeit mit den lokalen polnischen Verwaltungen einen selektiven Ansatz. Den Truppen wurden klare Anweisungen erteilt: Zusammenarbeit sei nur mit jenen lokalen Behörden aufzubauen und zu unterstützen, die als legitim betrachtet wurden. Es wurde betont, dass keine andere Organisation außer dem PKWN als autorisierte Machtinstanz anerkannt werden dürfe. Mit konkurrierenden Gruppierungen sollten keine Verhandlungen geführt und sie als Usurpatoren behandelt werden¹³.

⁶. Vielen Polen erschien es unverständlich, dass die Heimatarmee (AK) als „feindlich“ eingestuft wurde. Im Mai 1944 wurde eine Anweisung des stellvertretenden Volkskommissars für innere Angelegenheiten der UdSSR, I. Serow, und des Chefs der NKWD-Truppen für die Sicherung des Rückraums der Front, Generalmajor E. Gorbatjuk, herausgegeben. Darin hieß es, dass in den im Sommer 1944 von der Wehrmacht geräumten Gebieten „feindliche Gruppen“ versuchen würden, „uns in den Rücken zu fallen“. Zu diesen Gruppen zählte man alle bewaffneten Formationen, die der Exilregierung unterstanden¹⁰.

Diese Einschätzung beruhte auf dem Operationsplan „Burza“ („Sturm“), der vorsah, dass die AK beim Rückzug der deutschen Truppen die Kontrolle über die Städte übernehmen und vor Eintreffen der Roten Armee eine pro-londoner Verwaltung etablieren sollte. Diese aggressive Haltung gegenüber der Sowjetunion war aus ihrer Sicht nicht unbegründet: Nach H. Grala erlitt die polnische Untergrundbewegung nach der sogenannten „Vilnius-Operation“ 1944 einen vernichtenden Schlag durch Einheiten des NKWD⁴.

⁷. Warschauer Aufstand. Während die Kommunisten und ihre Verbündeten mit dem PKWN die Grundlagen einer neuen Staatsverwaltung im sogenannten „Lublin-Polen“ legten, unternahmen die Polen auf der anderen Seite der sowjetisch-deutschen Front einen letzten verzweifelten Versuch zur Wiedererlangung der Souveränität – sie riefen den Aufstand in Warschau aus. Ziel der Aufständischen war es, die Besatzer aus der Stadt zu vertreiben, den weiteren Kampf gegen Hitlers Koalition zu unterstützen und Warschau noch vor dem Eintreffen der Roten Armee zu befreien, um so die Unabhängigkeit des polnischen Staates zu unterstreichen. Eine weitere Aufgabe bestand darin, die Exilregierung an die Macht zu bringen und Moskau daran zu hindern, das Polnische Komitee der Nationalen Befreiung zu etablieren.

Die Gründe für das „Scheitern“ des Aufstands sind bis heute Gegenstand schwieriger politischer und wissenschaftlicher Debatten, aus denen drei Hauptthesen hervorgegangen sind: erstens der Verrat der Aufständischen durch die UdSSR, deren Führung den Vormarsch stoppte; zweitens das Fehlen vorheriger Absprachen und koordinierter Aktionen zwischen den Aufständischen und der Roten Armee; drittens die außerordentliche Bedeutung Warschaus für die militärisch-politische Führung des Dritten Reichs im Hinblick auf die Verteidigung der Ostgrenzen. Die Nationalsozialisten befürchteten zudem eine mögliche „indirekte Zusammenarbeit zwischen den aufständischen Polen und den vorrückenden Russen“.

Die Abteilung für die Erforschung ausländischer Armeen des Ostens beim sowjetischen Generalstab charakterisierte die innenpolitische Lage Polens am Vorabend des Einmarsches der Roten Armee folgendermaßen:

„1. Deutlich antideutsche Stimmung in allen Bevölkerungsschichten.
2. Antikommunistische Stimmung bei der nach England orientierten Bourgeoisie und den meisten Bauern.
[…]
3. Erhalt der parteipolitischen Zersplitterung, wie sie für das Vorkriegspolen typisch war.“¹²

Eine differenziertere Gliederung der polnischen Gesellschaft im Hinblick auf ihre Haltung zur Roten Armee bietet der ukrainische Historiker O. Butsko. Er unterteilt sie bedingt in drei Gruppen:

Die erste, zahlenmäßig größte Gruppe, bestand aus Anhängern der Polnischen Arbeiterpartei (PPR) und des linken Flügels der Bauernpartei. Sie begrüßte die Ankunft der Roten Armee und hoffte auf demokratische Reformen im Land.

Die zweite Gruppe umfasste vor allem wohlhabende Bauern und eine demokratisch gesinnte Intelligenz. Diese Bevölkerungsschicht erkannte zwar die Rolle der Roten Armee bei der Befreiung Polens an, zeigte sich jedoch in ihrer Haltung gegenüber den Ereignissen insgesamt ambivalent.

Zur dritten Gruppe zählten die Unterstützer der Londoner Exilregierung – vor allem Großunternehmer, Grundbesitzer, ranghohe Militärs, ehemalige Offiziere, Teile der Intelligenz und das Kleinbürgertum. Seit 1935 träumten sie von der Befreiung Polens durch westliche Mächte und der Wiederherstellung einer verfassungsmäßigen Ordnung. Diese Gruppe lehnte die Rote Armee ab und führte später teils einen bewaffneten Kampf gegen die sowjetische Militärverwaltung und die neuen Machthaber¹.

Die Haltung der Bevölkerung variierte je nach Region. In den Gebieten, die von den Nationalsozialisten ins Reich eingegliedert worden waren, herrschte gegenüber der Roten Armee Zurückhaltung und Misstrauen. Während öffentlicher Versammlungen fehlte es an Begeisterung, insbesondere in den östlichen Regionen Polens. Die sowjetische Seite erklärte dies mit der systematischen „Bearbeitung“ durch die Goebbels’sche Propaganda, dem Entzug objektiver Informationen und Maßnahmen der Deutschen zur Assimilation der Polen als sogenannte Volksdeutsche – also Personen evangelischer Konfession mit deutschen Elternteilen¹.

In einzelnen Gebieten der Woiwodschaften Łódź und Posen unterschied sich die Verwaltung von anderen Reichsgebieten. Die massive Unterdrückung der polnischen Staatlichkeit, der Entzug von Rechten und eine brutale Germanisierungspolitik führten in diesen Regionen zu besonders starker Ablehnung der Deutschen. In der Folge war die Haltung gegenüber der Roten Armee dort deutlich positiver. In vielen Städten und Dörfern strömte die Bevölkerung zur Begrüßung der sowjetischen Soldaten auf die Straße, zog die Hüte und rief Slogans zu Ehren der Roten Armee¹.

Nach Einschätzung der russischen Historikerin O. Senjawskaja war die Mehrheit der polnischen Bevölkerung – insbesondere die ländliche – politisch desorientiert, unpolitisch und neutral eingestellt. Ihr Hauptinteresse galt dem Schutz von Leben und Eigentum, der Wahrung der Selbstständigkeit und der Wiederherstellung normaler Lebensbedingungen¹⁴.

Die Haltung der polnischen Bevölkerung gegenüber der Roten Armee. Die Erinnerungen an die Wahrnehmung der Ankunft der Roten Armee durch die polnische Bevölkerung sind sehr unterschiedlich. So wurde in der Zeitung „Prawda“ vom 2. August 1944 im Artikel „Nach Warschau!“ festgestellt: „Den ganzen Tag über stehen Menschenmengen auf den Straßen der Regimenter. Sie begrüßen unsere Panzerbesatzungen und Infanterie mit Blumensträußen und beschenken sie mit Früchten. In Lublin, Deblin, Pulawy und Harwolin entwickelten sich solche Begegnungen zu spontanen Kundgebungen“¹⁶. Ähnliches Verhalten wurde im Bericht des Leiters der politischen Abteilung der 60. Armee an den Leiter der politischen Abteilung der 1. Weißrussischen Front geschildert: „Die Bevölkerung begegnet unseren Einheiten mit Freude, begrüßt sie so gut wie möglich und bewirtet sie mit dem, was sie hat. Sie beteiligen sich aktiv an der Aufdeckung deutscher Militäreinrichtungen und Trophäenlager“¹⁶.

Ein Teil der polnischen Bevölkerung beobachtete das Vorgehen der Roten Armee jedoch mit Vorsicht. Es kam vor, dass Einwohner, sobald sie sowjetische Offiziere und Soldaten bemerkten, alles stehen und liegen ließen und sich versteckten¹¹. Als beispielsweise die Rote Armee in die Dörfer Wojciechów und Radzwanów einzog, versteckten sich die Bewohner, und die Zurückgebliebenen weigerten sich, den Soldaten Wasser zu geben, da die Deutschen alle Eimer mitgenommen hätten. In denselben Dörfern verweigerten einige Einwohner sowjetischen Offizieren den Zutritt zu ihren Häusern¹⁸.

Der polnische Forscher K. Kowalski kommentiert die Lage folgendermaßen: „Mit Angst und Misstrauen versuchten die Polen dennoch, die Russen freundlich zu empfangen. Sie versuchten, gemeinsame Fotos zu machen, manchmal warfen sie Blumen auf die durch die Straßen marschierenden Soldaten. Sowjetische und polnische Beamte richteten öffentliche Appelle an die Bevölkerung und baten um Unterstützung für den Einsatz der Roten Armee. Ein Auszug aus einer der Flugschriften lautet: ‚Bürger! … Wir rufen Sie auf, freundschaftliche Beziehungen zur Roten Armee zu pflegen … Es lebe die große Armee der Alliierten‘“¹⁹.

Die polnische Schriftstellerin M. Dąbrowska hingegen bemerkte, sie wisse nichts von Euphorie und Blumen zu Ehren der Roten Armee. Die Trauer über den Verlust der Unabhängigkeit sei stärker gewesen als die Freude über den Abzug der Deutschen²⁰. Sie stellte fest, dass die Beziehungen zwischen Polen und der Roten Armee im Jahr 1944 schlecht gewesen seien. In diesem Zusammenhang wird der Bericht des Kommandeurs des AK-Distrikts Bielsk Podlaski zitiert: „Die Sowjets sind überzeugt, dass sie für Polen kämpfen und dass die Polen ihnen aus Dankbarkeit alles geben sollten. Die Beziehungen zu den Polen werden feindseliger, man hört oft den Satz: ‚Ein Pole versteht kein Russisch‘“²⁰.

Besondere Aufmerksamkeit verdient die Haltung der AK-Führung gegenüber sowjetischen Staatsangehörigen. In Polen wurden wiederholt Fälle dokumentiert, bei denen entkommene sowjetische Kriegsgefangene entwaffnet und hingerichtet wurden.

Der polnische Historiker R. Nazarewicz stellt fest, dass die Maßnahmen der sowjetischen militärpolitischen Führung ab Sommer 1944 (Entwaffnung und Internierung eines Teils der AK-Kämpfer in der UdSSR) bei diesen unverdientes Ressentiment und verständliche Enttäuschung auslösten. „Das Leiden derjenigen, die ohne eigenes Verschulden betroffen waren, wurde zu einem Hindernis für die politische Einheit innerhalb der AK und bot eine Grundlage für antisowjetische Propaganda“²¹.

Polnische Untergrundorganisationen und ihre bewaffneten Formationen boykottierten die Bemühungen der Roten Armee, der PKNV und der PPR um Staatsbildung und Wirtschaftsverwaltung, griffen lokale Behörden und sowjetische Truppen an und betrieben antisowjetische Propaganda. Darüber hinaus beging das exilfreundliche Untergrundnetz im Namen der Roten Armee unmoralische Handlungen, um Unzufriedenheit unter der polnischen Bevölkerung zu schüren¹⁰.

Der ukrainische Historiker M. Svezhentsev äußert sich zu den Gründen für die ablehnende Haltung der polnischen Bevölkerung gegenüber der Roten Armee wie folgt: „Es handelt sich um eine politische und militärische Rivalität – sei es aufgrund der Zugehörigkeit zur Sowjetarmee oder schlicht deshalb, weil es sich um eine Armee handelt, also ein ‚Zentrum der Unruhe‘, das nicht nur eine materielle Belastung für die Bevölkerung darstellt, sondern oft auch lebensbedrohlich ist“¹⁸.

Die Haltung der Roten Armee gegenüber den Polen. Die komplexe politische Lage erforderte von der militärischen und politischen Führung der UdSSR die Lösung vieler spezieller Aufgaben, darunter die moralisch-psychologische Vorbereitung der Soldaten und Offiziere auf den Einmarsch in fremdes Territorium. Deshalb wurde vor dem Einmarsch in Polen unter den sowjetischen Truppen eine politische und ideologische Schulung durchgeführt. Diese wurde von den Militärräten, politischen Abteilungen und Parteiorganen auf allen Ebenen organisiert. So verschickten der Militärrat und die politische Verwaltung der 1. Weißrussischen Front an alle Einheiten ein Dossier zur Geschichte des polnischen Staates, zur Struktur, politischen und wirtschaftlichen Lage, Kultur, Lebensweise und Mentalität der Bevölkerung. Es wurden Vorträge, Berichte und Gespräche abgehalten¹⁸. So schildert der Schriftsteller M. Kolossow einen dieser Vorträge: „Wie sollen wir uns in Polen verhalten? Wie im Land eines befreundeten Staates … Denkt daran: Ihr seid nicht zu Hause, aber auch nicht zu Gast. Nehmt nichts ohne Erlaubnis, fällt keinen Wald, bietet der lokalen Bevölkerung kein sowjetisches Geld an.“ Doch viele Soldaten verstanden diese Anweisungen nicht und sagten: „Was soll das? Wir befreien ihr Land, und wir dürfen kein Brennholz schlagen, kein Stroh mitnehmen und nicht einmal eine Kanne Milch kaufen? Und wer entschädigt uns für unsere Kameraden, die hier gefallen sind?“¹⁸.

Daraus lässt sich die Gereiztheit und das Ressentiment vieler sowjetischer Soldaten gegenüber den polnischen Zivilisten nachvollziehen. Bemerkenswert sind diesbezüglich die Tagebucheinträge des Sergeanten N. Nesterow, der schrieb: „Heute war Ruhetag. Gut gekleidete Polen versammeln sich in einem Haus und sitzen zu zweit. Irgendwie fühlt man sich ausgeschlossen. Warum kann ich nicht so sitzen?“ Ähnliche Gefühle äußerte Unterleutnant V. Gelfand in seinem Tagebucheintrag vom 22. November über die Stadt Minsk-Mazowiecki: „… Wie viele davon! … als ob das kein normales menschliches Leben wäre. Es scheint, dass die Menschen nur leben und sich bewegen, um gesehen zu werden …“ O. Rodin beschreibt hingegen einen anderen Eindruck von Polen am Wochenende im Dorf: „Ich bin beeindruckt vom Lebenswillen der Polen, die den Schrecken des Krieges und der deutschen Besatzung überstanden haben! … Schöne, elegante Polinnen, die werktags gewöhnliche Bäuerinnen sind, Mist harken und unermüdlich auf dem Hof arbeiten. Selbst ältere Frauen sehen frisch und jung aus“⁵.

Maßnahmen des sowjetischen Kommandos zur Verhinderung der Verbrechen der Roten Armee auf polnischem Boden. Als Schlussfolgerung kann festgestellt werden, dass die interne Lage der Roten Armee komplex und widersprüchlich war und die sowjetische Führung noch nicht über hinreichende Erfahrung verfügte, um ihre Soldaten von entwürdigendem Verhalten abzuhalten. Dies wirkte sich entsprechend negativ auf die Wahrnehmung der Roten Armee durch die polnische Bevölkerung aus. So berichtete Marschall K. Rokossowski in diesem Zusammenhang: „Es gibt spontane Vorfälle: Pferde werden der Zivilbevölkerung weggenommen oder gegen andere ausgetauscht, Soldaten pflücken Obst in Gärten, betreten Grundstücke, entnehmen Waren aus Geschäften“⁽¹¹⁾.

Die obersten militärisch-politischen Instanzen sowie die lokalen Führungskräfte der Sowjetunion bemühten sich um Einflussnahme auf derartige Situationen. So wurde in der Direktive des Militärrates der 1. Weißrussischen Front der Aufruf erlassen, disziplinarische Maßnahmen gegen Verstöße zu ergreifen und die Ehre der Armee im Kampf gegen den Faschismus zu wahren⁽¹¹⁾.

Ein weiteres Dokument, nämlich der Beschluss des Stabes des Oberkommandos der Tschechischen Republik zum Schutz des Eigentums polnischer staatlicher Institutionen, privater Eigentümer und kommunaler Verwaltungen vom 9. Juli 1945, betonte die Bedeutung der freundschaftlichen Beziehungen zum Polnischen Nationalen Befreiungskomitee und wies ausdrücklich darauf hin, dass Eigentum polnischer Organisationen, Privatpersonen und lokaler Behörden nicht als Kriegsbeute zu betrachten sei. Es wurde darin konkret definiert, was als militärische Trophäe galt und was nicht, und wie das betreffende Eigentum den zuständigen polnischen Behörden auf befreitem Gebiet zu übergeben sei⁽⁹⁾.

Am Ende des Dokuments wird ausdrücklich festgelegt: „Alle Personen, die sich der Willkür oder der unrechtmäßigen Aneignung von Eigentum der lokalen Bevölkerung schuldig machen, sind ungeachtet ihres Ranges und ihrer Position bis zur Übergabe an das Militärgericht streng zu bestrafen.“ Auch die Verantwortung der Vorgesetzten und Kommandanten, die solche Verstöße nicht unterbinden oder begünstigen, wurde ausdrücklich benannt⁽⁹⁾⁽¹⁷⁾.

Diese Regelungen führten zu einer verstärkten Kontrolle des Verhaltens der Rotarmisten durch Kommandeure und politische Kommissare und schränkten deren Bewegungsfreiheit in bewohnten Gebieten ein. Laut dem Zeitzeugen D. Samoilow wurde die Kontrolle in Polen aufrechterhalten: „In Polen wurden wir streng überwacht“, berichtete er. „Es war schwierig, sich vom Standort zu entfernen. Und Fehlverhalten wurde streng bestraft“⁽⁵⁾.

Verbrechen der Roten Armee gegen polnische Staatsbürger. Die erwähnten Regelungen und ihre praktische Umsetzung führten jedoch nicht zu den erhofften Ergebnissen. Das Verhalten der Roten Armee war weiterhin von beschämenden Handlungen und Verbrechen gegenüber der polnischen Zivilbevölkerung geprägt. Dazu zählten insbesondere Plünderungen, Diebstähle, Misshandlungen und Vergewaltigungen. A. Wańczysz-Gluzy stellte hierzu fest: „Sowjetische Soldaten plünderten bereits zerstörte polnische Städte und Dörfer“⁽²⁾; Flüchtlingskarren wurden geplündert oder zerstört. Es gibt Berichte darüber, dass sie die Stadt Zbąszynek ausgeraubt und anschließend in Brand gesetzt hätten. Die Stadt Banie wurde grausam verwüstet; zahlreiche Leichen von Zivilisten lagen auf den Straßen – laut Aussagen sowjetischer Soldaten wurden sie „zur Vergeltung“ getötet.

Der polnische Historiker M. Krogulski stellte fest, dass „die sowjetische Regierung unser Land als Kolonialgebiet und staatliches Eigentum als Kriegsbeute betrachtete“. Laut seinen Angaben waren Anfang Juli 1945 von 84.000 für den Güterverkehr vorgesehenen Eisenbahnwaggons sämtliche als „Militärtrophäen“ mit sowjetischen Lieferungen gefüllt. Die Nutzung der besetzten Gebiete durch die Rote Armee erfolgte, ohne Rücksicht auf deren ökologischen Zustand. Abholzung, Wilderei und illegaler Fischfang waren weit verbreitet.

Es gibt Berichte über ein organisiertes System zur Beraubung von Passagieren auf der Bahnlinie Krakau–Tarnów. Der Vorgang verlief regelmäßig wie folgt: Der Zug hielt nachts an einem Bahnhof, Vertreter in NKWD-Uniformen betraten die Waggons, beschlagnahmten Gepäck, Geldbörsen und entkleideten vereinzelt Passagiere.

Eine Analyse dieser Verbrechen zeigt, dass viele davon unter Alkoholeinfluss begangen wurden. So drangen beispielsweise am 9. Mai 1945 sowjetische Soldaten in ein Haus in Dziadłowo ein und töteten 19 Bewohner. Am 20. Juli 1945 suchten zwei Soldaten in einem Haus in Niepołomice nach Wodka und töteten den Hausherrn.

Sowjetische Garnisonen wurden oft durch Gewalt etabliert. Auf dem Flughafen von Kluszewo etwa vertrieben sowjetische Vertreter im Jahr 1947 kurzerhand die Ziegelfabrikarbeiter und erklärten: „Seid froh, dass ihr entlassen wurdet – wir sind eine Armee mit Bleiberecht, und die ehemaligen deutschen Gebiete sind unsere Beute.“

In jüngerer Zeit wurden zahlreiche Informationen über das illegale und entwürdigende Verhalten der Roten Armee gegenüber Frauen öffentlich. Laut Angaben des russischen Bundesarchivs wurden 28 Soldaten des 4. Garde-Schützenkorps, des 9. und 5. Garde-Panzerkorps, des 9. mechanisierten Korps sowie der 61. Armee wegen Vergewaltigung von Zivilistinnen angeklagt⁽⁶⁾.

Ein Bericht des Kreiskomitees von Stettin dokumentierte die Vergewaltigungen durch sowjetische Soldaten in der Stadt und den umliegenden Gebieten: Vom 15. April bis 7. Juli 1945 wurden in Krąży zwölfjährige Mädchen und in Grzmiąca 30 Frauen im Alter zwischen 14 und 70 Jahren vergewaltigt. Dies sind Daten für nur einen Bezirk und einen Zeitraum von weniger als drei Monaten⁽¹⁹⁾.

Allerdings wurde sexuelle Gewalt meist nur in zwei Fällen gemeldet: wenn sie mit körperlicher Gewalt einherging und eine Krankenhauseinweisung erforderlich war oder wenn es infolge der Vergewaltigung zu einer Schwangerschaft kam. In der Stadt Toruń beispielsweise wurden zwischen Februar und Oktober 1945 über 50 Fälle gemeldet – viele Frauen meldeten die Tat nur, um eine Abtreibungsgenehmigung zu erhalten.

Neben der Scham und dem Trauma sexueller Gewalt waren sexuell übertragbare Krankheiten eine Begleiterscheinung von Vergewaltigungen. Nach Angaben der Polizei in Gnezno, wo 1945 viele Milite�inheiten (sowohl polnische als auch sowjetische) stationiert waren, waren 40⁰% der Frauen infiziert.

Es gibt jedoch andere Ansichten über das Verhältnis zwischen der Roten Armee und dem schwächeren Geschlecht in Polen. So bemerkte beispielsweise der Dichter D. Samojlow in diesem Zusammenhang: „... Frauen waren beruhigend schön und kokett, sie fesselten uns mit Benehmen, gurrender Sprache ... und selbst wurden von der manchmal rüden Männergewalt und Soldatenuniform gefangen genommen“⁵. Widersprüchliche Angaben finden sich im Tagebuch von Oberleutnant W. Gelfand. Einerseits schrieb er, dass die Polinnen „unsere Soldaten und Offiziere in die Arme gelockt haben, und wenn sie zu Bett kamen, schnitten sie die Genitalien mit einem Rasiermesser ab, erwürgten sie an der Kehle und kratzten ihnen die Augen aus“. Eine andere seiner Aufzeichnungen bezeugt: „Schöne polnische Mädchen begleiteten mich in eines der Dörfer. Sie nannten mich einen Gentleman, aber sie waren unantastbar. Ich klopfte einer von ihnen sanft auf die Schulter, als Antwort auf ihre Bemerkungen über die Abwesenheit von Männern, und tröstete sie auf dem offenen Weg nach Russland – dort gibt es viele Männer. Sie beeilte sich, beiseite zu treten, und auf meine Worte antwortete sie, dass es hier auch Männer für sie gebe“⁵.

Berichten zufolge führten sowjetische Beamte ungerechtfertigte Hinrichtungen durch, auch unter der polnischen Zivilbevölkerung und unter Flüchtlingen, die in den Kellern des NKWD zu Tode gefoltert wurden, wobei sie sich damit rechtfertigten, es handle sich um „Verräter“ oder „Komplizen der Nazis“.

Darüber hinaus deportierten die sowjetischen Behörden massenhaft Zivilisten zur Zwangsarbeit in die Sowjetunion. Darunter befanden sich nicht nur Deutsche, sondern auch einheimische Polen, die vom NKWD ethnischen Säuberungen unterzogen worden waren. Sie wurden bei Sonderaktionen gefangen genommen, in Durchgangslagern festgehalten und dann zur Arbeit in den Minen und in der Taiga geschickt. Die meisten von ihnen starben an Krankheiten, Hunger und Erschöpfung; einige kehrten Jahre später nach Polen zurück. M. Golon schätzte, dass allein aus drei Städten – Danzig, Elbing und Sopot sowie den angrenzenden Kreisen – mehrere Tausend Menschen deportiert wurden, von denen 6.000 starben¹⁹. Und obwohl J. Stalin behauptete, dem polnischen Volk bei der Befreiung von der deutschen Besatzung freundliche Hilfe geleistet zu haben, bewies die Realität, dass sich in puncto Sicherheit wenig geändert hatte. Laut M. Krogulski: „Die Präsenz sowjetischer Truppen auf polnischem Boden in den Jahren 1945 und 1946 ähnelte oft den schlimmsten Jahren der Nazi-Herrschaft.“

So beruhte die gegenseitige Wahrnehmung von Polen und der Roten Armee einerseits auf der „reichen“ historischen Erfahrung gegenseitiger Ansprüche und Kränkungen, andererseits auf einzelnen Momenten positiver Zusammenarbeit. Die Polen erwarteten eine Befreiung von der Hitler-Besatzung, und die meisten von ihnen waren sich bewusst, dass sie am ehesten aus dem Osten kommen würde. Die polnische Gesellschaft war jedoch in ihrer Wahrnehmung der Ankunft der Roten Armee nicht einheitlich, und folglich führten ihre „Erwartungen“ zu gemischten Reaktionen auf dieses Ereignis.

Angesichts der widersprüchlichen Informationen in der Literatur über das Verhalten der Roten Armee in den befreiten Gebieten Polens kann festgehalten werden, dass es vereinzelte Fälle von Grausamkeiten gegenüber der Bevölkerung gab, wie Dokumente zur Bekämpfung krimineller Handlungen sowjetischer Soldaten belegen. Gleichzeitig ist es unserer Meinung nach nicht gerechtfertigt, von einem Massencharakter der Gräueltaten der Roten Armee zu sprechen.

M. Svezhentsev stellt fest, dass „dokumentarische Tatsachen über die positive oder negative Haltung der Polen gegenüber der Ankunft der sowjetischen Truppen nicht selbsterklärend sind, da sie größtenteils nicht objektiv sind, sondern manchmal aus dem allgemeinen Kontext der Ereignisse herausgenommen werden“. Zitate, die als Beispiele für Loyalität oder Illoyalität gegenüber der sowjetischen Armee angeführt werden, seien recht typisch, und nur wenige von ihnen ließen sich eindeutig interpretieren, unabhängig von der Sichtweise der Quelle¹².

Die Rote Armee in Polen am Ende des Zweiten Weltkriegs: Befreiung oder Besatzung? Historiker diskutieren, ob die Rote Armee Polen tatsächlich befreit oder die nationalsozialistische Besatzung lediglich durch eine sowjetische ersetzt habe. Unserer Meinung nach ist es am sinnvollsten, hierzu die Ansichten polnischer Historiker heranzuziehen, da sie die wahre Natur des historischen Verständnisses der Ereignisse wiedergeben können. K. Philip bemerkte in diesem Zusammenhang: „Tatsächlich war die Befreiung unseres Landes durch die Sowjets keine Befreiung. Der Begriff „Befreiung“ darf nur verwendet werden im Sinne einer Befreiung von der deutschen Besatzung, aber dann sollte klargestellt werden, dass diese durch die sowjetische Besatzung ersetzt wurde“²¹. S. Lutsyk ergänzt: „Der 17. Januar 1945 wurde lange nach dem Krieg als Tag der Befreiung der polnischen Hauptstadt gefeiert. Heute erinnern sich Historiker daran, dass die Befreiung bereits 1944 hätte stattfinden können, wenn die sowjetischen Behörden die Offensive am rechten Weichselufer nicht aus politischen Gründen gestoppt hätten“²⁰. K. Kowalski analysiert die Ergebnisse der Forschung aus der Sowjetzeit und stellt fest, dass die Autoren der meisten Veröffentlichungen 50 Jahre lang über die wahre Beziehung zwischen Polen und der Roten Armee geschwiegen haben, getrieben von einem „falschen Gefühl der Freundschaft“, und dass diese Seite der Geschichte als eine „schwarze Seite“ zu betrachten sei. Gleichwohl seien einzelne Versuche, Kriegsverbrechen anzuerkennen (wie 1990, als Michail Gorbatschow die Verantwortung des NKWD für die Erschießung polnischer Offiziere, Polizisten und Beamter im Jahr 1941 bestätigte), kein Akt der Entschuldigung. Dieses Problem ist auch heute noch ein akuter Streitpunkt zwischen Moskau und Warschau²³.

So bedeutete das Jahr 1945 für das polnische Volk in gewisser Weise den Verlust seiner politischen Unabhängigkeit, die erst 1989 wiedererlangt wurde. Laut A. Vancezh-Gluza waren „diese fünfzig Jahre von Phasen mehr oder weniger hartnäckiger Konfrontation geprägt“. Mit der Legalisierung der Solidarność im August 1980 begann der Prozess der Demontage des Kommunismus. Dieses Jahr markierte einen weiteren Meilenstein in der Geschichte Polens und ganz Mittel- und Osteuropas².

Abschließend sei der britische Historiker N. Davies zitiert, der in Bezug auf die Rolle der Roten Armee bei der Befreiung Europas betonte, dass „die Früchte der Freiheit in Osteuropa von Soldaten gebracht wurden, die selbst nicht frei waren“.

Die Beziehungen zwischen der polnischen Zivilbevölkerung und der Roten Armee am Ende des Zweiten Weltkriegs waren äußerst komplex. Sie wurden nicht nur durch die Präsenz sowjetischer (ausländischer) Truppen auf polnischem Boden beeinflusst, sondern auch durch die Art und Weise ihrer Stationierung, die durch die militärisch-politische Führung der UdSSR organisiert wurde, sowie durch die diplomatischen und politischen Beziehungen beider Länder, Moskaus strategische Ziele und die Vorgeschichte des nachbarschaftlichen Miteinanders.

Bis heute existiert keine einheitliche Sicht auf die Ereignisse am Ende des Zweiten Weltkriegs in Polen. Die Literatur der Jahre 1946 bis 1990 ebenso wie neuere Veröffentlichungen bieten unterschiedliche Interpretationen und Bewertungen. Die Werke moderner polnischer und russischer Historiker liefern oft gegensätzliche Fakten, was ein konsistentes Bild der Beziehungen zwischen der polnischen Bevölkerung und der Roten Armee erschwert. Dennoch muss anerkannt werden, dass es trotz der ablehnenden Haltung eines großen Teils der polnischen Gesellschaft gegenüber den sowjetischen Truppen auch Momente der Zusammenarbeit gab – andernfalls hätte die sowjetische militärpolitische Führung kaum in der Lage sein können, neue Parteistrukturen auf polnischem Boden zu etablieren.

Der vorliegende Text erhebt keinen Anspruch auf umfassende Schlussfolgerungen. Vielmehr soll aufgezeigt werden, dass Ereignisse, die bislang eindeutig interpretiert wurden, heute durch alternative Sichtweisen differenzierter betrachtet werden. Die bestehenden „Zwischentöne“ in der Deutung ein und desselben historischen Sachverhalts machen eine weitere gemeinsame Forschung durch Historiker sowohl aus Polen als auch aus den postsowjetischen Staaten erforderlich. Diese Studien sollten nicht der Anklage oder Rechtfertigung dienen, sondern objektive Schlussfolgerungen ermöglichen, die als Grundlage für die Entwicklung neuer, stabiler zwischenstaatlicher Beziehungen in der Zukunft dienen können.