Олеся Куцька

 

 
Аналізуються стосунки між польським населенням і радянськими військовослужбовцями під час перебування Червоної Армії на території Польщі наприкінці Другої світової війни. Шляхом узагальнення фактів, задекларованих попередніми дослідниками, визначається характер взаємовідносин сторін та причини його формування; окреслюються заходи радянського військово-політичного командування щодо упередження злочинів червоноармійців по відношенню до місцевого населення; наводяться коментування з приводу негативного сприйняття мешканцями Польщі чужої армії на своїх землях.

   

     Повоєнний стан є однією із складних ситуацій, коли військові дії тягнуть за собою низку складних проблем, як-то політичні узгодження їх результатів для кожної з учасниць, економічне відновлення держави, соціальні стосунки всередині країн та взаємовідносини між місцевим населенням та військовослужбовцями армії іншої держави, військові формування яких в силу політичних чи військових причин опинились в межах їх території. Останнє положення є не менш важливим серед інших зазначених як для дослідження питань політичних, соціологічних, психологічних, так й історичних.

     Розуміння важливих принципів перебування військ на території іншої держави складатиме розуміння напрямів формування поведінки українських військовослужбовців в ході миротворчих, стабілізаційних та гуманітарних місій, розкриватиме допущені помилки чи упущення та створюватиме підґрунтя для прогнозів щодо можливого розвитку подій тощо. Власне формування стосунків між населенням країн Європи та червоною Армією в часи і по завершенню Другої світової війни є невичерпним джерелом для розуміння налагодження цих зв’язків. Проте, дослідження вимагатимуть окремих підходів до кожної країни, адже взаємосприйняття залежало від довоєнних політичних відносин між державами, від частки участі сторін у війні, від подальших військово-стратегічних планів та потреб політичного курсу держави, військові частини якої перебувають на території іншої держави, від поведінки самих військовослужбовців–«чужинців» та бажання місцевого населення їх сприймати як визволителів чи як окупантів.

     Метою роботи є проаналізувати наявні відомості щодо перебування червоної Армії на території Польщі, дослідити характер стосунків між польським населенням і радянськими солдатами та визначитись з причинами сприйняття даного періоду цивільним населенням Польщі як нової окупації.

     Питання взаємовідносин між польським населенням та червоноармійцями в публікаціях радянського періоду практично не порушувалось. Проте даний аспект розглядається у роботах сучасних дослідників. В першу чергу варто згадати праці вітчизняних істориків О. Буцко та М. Свєженцева, які роблять «обережні» кроки у критиці попереднього погляду щодо образу радянського солдата-визволителя. Серед російських дослідників, що вивчали відносини червоноармійців із цивільним населенням Польщі, слід відзначити праці О. Сєнявської. Проте, на нашу думку, вони більше спрямовані на психологічні аспекти взаємних стосунків і страждають бажанням автора виправдати девіантну поведінку радянських солдатів. Більш ґрунтовні роботи з приводу наслідків перебування червоної Армії на польських землях запропоновані польськими дослідниками: М. Зарембою, К. Ковальським, М. Крогульським, С. Луциком та ін. Вони відкривають фактичні матеріали, які «не прийнято» було обговорювати раніше, і які відображають альтернативну оцінку сприйняття польським населенням радянських військ на своїй території. Отже, проблема взаємовідносин між мешканцями Польщі та червоною Армією не є «білою плямою » в історії, проте вона вимагає продовження неупереджених досліджень, які б ґрунтувались на позиціях обох сторін.

     При аналізі позиції СРСР у період бойових дій червоної Армії на польській території варто враховувати ключовий фактор – з жодною із країн, у кордони яких вступали радянські війська в ході воєнних дій у 1944 – 1945 рр. та які були союзницями в рамках антигітлерівської коаліції, у Радянського Союзу не було настільки складних взаємовідносин як із Польщею. До факторів такого стану справ можна віднести такі:

1.        як відомо, 17 вересня 1939 р. червона Армія перейшла зі сходу довоєнний радянськопольський кордон. Цей факт радянська пропаганда коментувала наступним чином: у ситуації, що склалася, СРСР взяв «…під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії» [15, c. 143]. Після приєднання вищезазначених територій до Радянського Союзу відбулось вороже налаштування уряду В. Сікорського і значної частини польського населення до московського керівництва. [15, c. 147]. 4 січня 1944 р. польський уряд на чолі вже з С. Миколайчиком повернувся до цього питання, виступивши із заявою, в якій висував Москві претензії на західноукраїнські та західнобілоруські землі. В опублікованій через тиждень заяві Раднаркому давалася рішуча відсіч цим зазіханням і підкреслювалось, що «Польща повинна відродитись не шляхом захоплення українських та білоруських територій, а шляхом повернення до складу Польщі споконвічних польських земель, які раніше були захоплені Німеччиною, без чого неможливо об’єднати весь польський народ у своїй державі» [15, c. 151].

2.        Таємні розстріли польських полонених (більш відомі під назвою «Катинська трагедія») були ще однією із причин несприйняття населенням Польщі приходу на їх землі червоної Армії. як відомо, тисячі поляків потрапили в радянський полон у вересні 1939 року, коли до Польщі одночасно вторглися Німеччина і Радянський Союз. А вже навесні наступного року, на засіданні Політбюро 5 березня 1940 р., Л. Берія підготував записку, в якій зазначалося, що в таборах у Старобільську, Козельську та Осташкові є 14 700 осіб і ще 11 тисяч – у в’язницях Західної України і Західної Білорусі [8]. І оскільки вони є «контрреволюційними елементами», їх треба розстріляти. чому з’явилося це рішення в такому поспіху – невідомо. Адже ще місяць тому про розстріл мови не було, їх намагалися перевиховати, переконати в перевагах радянського ладу.

Через рік після масових страт про них дізналися нацисти, які на той час уже були в стані війни з СРСР і які широко «розкрутили» його воєнний злочин. Невизнання офіційною Москвою своєї провини спричинило недовіру у польського населення навіть до найшляхетніших пропагандистських декларацій, що лунали від радянського командування. Український історик О. Зінченко наголосив, що «у польській пам’яті ця трагедія функціонує й досі як акція знищення польської еліти» [8].

3.        Обрання Й. Сталіним курсу на створення після війни такого уряду Польщі, який би був дружньо налаштований до Радянського Союзу. як відомо під егідою польських комуністів у м. Хелмі був сформований Польський комітет національного визволення (ПКНВ) як тимчасовий виконавчий орган. З переїздом ПКНВ у Люблін він став більш відомим під назвою «Люблінського комітету». У колах же емігрантського уряду створення ПКНВ викликало щонайменше обурення. З цього привиду польське телеграфне агентство розповсюдило таку урядову оцінку останнього: «Спроба купки узурпаторів нав’язати нації своє політичне керівництво» [1, с.37]. До цього доцільно навести коментар Х. Гралі: «Статистичний поляк у своїй більшості був переконаний, що у нього є уряд. Не перший раз польський уряд є, хоча він і перебуває у вигнанні. Еміграція в історії Польщі – не нове явище… Є польський уряд. Є польська армія. Є його казна і т. ін. І є структура, яка мала свою еманацію у вигляді польської підпільної держави. Все.. на всій території колишньої Речі Посполитої весь воєнний час. І з’являється новий порядок, який говорить: «Немає ніякого уряду» [4].

4.        Політичний аспект вступу чА на територію Польщі. через розрив відносин з емігрантським урядом навесні 1943 р. принципову згоду на цей вступ радянське Верховне командування отримало на початку липня 1944 р. від делегації створеного у Варшаві підпільного парламенту – Крайової Ради Народової. Відповідна угода між СРСР і ПКНВ була підписана пізніше, 26 липня 1944 р [13, c. 264]. Проте визнання останнього Москвою та прибуття його наприкінці липня в «очищений» від аківських загонів Люблін створило нову ситуацію на польських землях. На території між Бугом та Віслою, а також на Білостоцькій землі було створено, по суті, нову державу. Під прикриттям червоної Армії та НКВС керівництво ПКНВ запроваджувало нові закони, на кшталт радянських [15, с. 188].

5.        Вибірковий підхід радянського військово-політичного керівництва у налагодженні зв’язків із польською місцевою адміністрацією. Командування давало військам чіткі та недвозначні вказівки: налагоджувати співробітництво та надавати допомогу тій місцевій владі, яка визнає це необхідним. Воно підкреслювало також, що крім представництв ПКНВ, жодних інших організацій, які претендують на владу, не визнавати, не вступати з ними в переговори і розцінювати їх як самозванців [13, c. 279].

6.        Незрозумілим для значної кількості польського населення було віднесення до «вороже налаштованих» Армії Крайової. Так, у травні 1944 р. була доведена директива заступника наркома внутрішніх справ СРСР І.Сєрова і начальника військ НКВС по охороні тилу діючої армії генерал-майора Є. Горбатюка. Вона інформувала, що на території, яку планується очистити від німецьких військ влітку 1944 р., «вороже налаштовані до нас групи населення» будуть прагнути «вдарити нам у спину». До низки «вороже налаштованих» були віднесені усі збройні організації, які підпорядковувались польському уряду в еміграції [10].

     Така характеристика АК зумовлювалась передусім тим, що саме завдяки її діям мав бути реалізований план під кодовою назвою «Бужа», що передбачав зайняття Армією Крайовою міст, які залишали німці, з метою забезпечення організації там пролондонського апарату влади до приходу сюди червоної Армії [7]. Утім таке агресивне ставлення до останньої не було безпідставним. На думку Х. Граля, «смертельного удару польським підпільним структурам, які добросовісно в певний момент «вийшли на поверхню» у 1944-му, завдали сили НКВС після так званої «Вільнюської операції» [4].

7.        Варшавське повстання. У той час, коли комуністи та їх союзники з ПКНВ створювали фундамент для державної адміністрації у «Польщі люблінській», по той бік радянсько-німецького фронту поляки здійснили останню спробу завоювати суверенітет – розпочали повстання у Варшаві. Основною метою повстанців було витіснення окупантів з міста і підтримка подальшої боротьби проти гітлерівської коаліції, причому ставка робилася на необхідності звільнення Варшави до підходу радянських військ, аби підкреслити незалежність польської держави. Побічним завданням було приведення до влади еміграційного уряду та недопущення насадження Москвою Польського комітету національного визволення.

     Довкола причин «провалу» повстання ведуться й досі важкі політичні та наукові дискусії, які висувають три основні версії: по-перше, зрада повстанців з боку СРСР, керівництво якого призупинило наступ чА; по-друге, відсутність попередніх домовленостей та взаємодії між повстанцями та червоною Армією; по-третє, надзвичайна важливість польської столиці для військовополітичного командування Німеччини, зокрема в питанні збереження фронту на підступах до її східних кордонів. Крім того, гітлерівці побоювались налагодження «непрямої співпраці між повсталими поляками і росіянами, які вели наступ» [3].

     Загальна оцінка внутрішнього становища в тогочасній Польщі напередодні вступу в її межі червоної Армії була охарактеризована відділом з питань вивчення іноземних армій Сходу радянського генерального штабу таким чином:

«1. Безумовно антинімецькі настрої всіх верств населення.

2.  Антикомуністичні настрої буржуазії, орієнтованої на Англію, і більшої частини селянства.

<…>

3.  Збереження партійної роздрібненості, як це було властиво довоєнній Польщі…» [12, с. 40].

     Більш докладний поділ польського населення за ознакою прихильності до червоної Армії надає український історик О. Буцько, умовно поділяючи його на три групи.

     Перша, найбільш чисельна, що поділяла платформу ППР та лівого крила Селянської партії, із радістю сприйняла прихід червоної Армії, з надією дивилася на демократичні перетворення в країні.

     Друга – здебільшого, заможне селянство та демократично налаштована інтелігенція. Ця група, хоча і розуміла роль червоної Армії у звільненні Польщі, але не визначилась остаточно у своєму відношенні до того, що відбувалось у країні.

     Третя група об’єднувала прибічників лондонського емігрантського уряду – переважно крупних фабрикантів, поміщиків, вищих військових чинів, бувших офіцерів, частину інтелігенції та дрібнобуржуазних верств, які мріяли про звільнення Польщі західними країнами та встановлення конституційного ладу 1935 р. Ці люди з недовірою та страхом зустріли червону Армію, а в подальшому багато з них стали на шлях збройної боротьби проти радянської військової адміністрації та нових органів влади [1, с.59-60].

     Певним чином відрізнялися настрої населення за районами. Так, на територіях, включених гітлерівцями до райху, було стримане, недовірливе ставлення до червоної Армії. При проведенні мітингів та зборів не спостерігалось того ентузіазму, що у мешканців східних районів країни. Радянська сторона пояснювала це тим, що воно систематично «оброблялось» геббельсівською пропагандою, що люди були позбавлені газет та об’єктивної інформації та заходами німців щодо залучення поляків до так званих фольксдойче. До останніх були записані всі особи євангелістського віросповідання, у яких батько чи мати були німцями [1, с.52].

     Окремі території Лодзинського та Познанського воєводств мали певні відмінності в управлінні порівняно з іншими територіями, що були включені до складу райху. Сильне утиснення тут польської державності, позбавлення жителів багатьох прав, політика грубого онімечування населення визначили негативне ставлення поляків до німців, яке серед мешканців Лодзинського та Познанського воєводств проявлялося навіть гостріше, ніж у поляків, які мешкали на території «генерал-губернаторства». У зв’язку з цим ставлення поляків до червоної Армії на цій території було значно теплішим і щирішим. У всіх населених пунктах і особливо у містах майже все населення виходило її зустрічати. Поляки знімали шапки, проголошували гасла на честь червоної Армії [1, с. 52-53].

     На думку російського історика О. Сєнявської, основна маса польського, переважно селянського, населення була аполітичною, нейтральною та політично дезорієнтовано. Для неї були важливими насамперед гарантії життя і власності, збереження майна, можливість ведення самостійного господарства, налагодження нормального життя та побутових умов [14].

     Ставлення польського населення до червоноармійців. Існують дуже різні спогади щодо сприйняття поляками приходу червоної Армії. Так, на сторінках газети «Правда» від 2 серпня 1944 р. у статті «До Варшави!» зазначалось: «На дорогах, якими йдуть полки, цілими днями стоять натовпи людей. Вони зустрічають наших танкістів та піхотинців букетами квітів, пригощають фруктами. У Любліні, Дембліні, Пулавах та Гарволіні подібні зустрічі перетворювались на імпровізовані маніфестації» [9, с. 291]. Подібні факти поведінки і у донесенні начальника політичного відділу 60-ї армії начальнику політичного управління 1-го Українського фронту від 6 серпня 1944 р.: «У населених пунктах назустріч нашим передовим частинам виходять на вулиці майже всі мешканці... Місцеві жителі охоче надають своє житло для розміщення військових закладів та відпочинку військовослужбовців, намагаються обслужити останніх якнайкраще та пригостити тим, що мають. Вони активно беруть участь у виявленні німецьких військових об’єктів та трофейних складів» [9, с. 292].

     Проте, окрема частина населення Польщі із насторогою слідкувала за діями червоноармійців. Були випадки, коли мешканці, помітивши радянських офіцерів і солдатів, кидали усе та бігли ховатись [1, с.46]. Так, наприклад, при вступі червоної Армії в села Вайцехув та Радзванув жителі сховалися, а ті, що залишилися, відмовлялися напоїти бійців водою, аргументуючи, що німці забрали всі відра. У цих же селах окремі жителі не дозволяли радянським офіцерам заходити в хати [12, с.41].

     Польський дослідник К. Ковальськи коментує ситуацію наступним чином: «З острахом та недовірою, але поляки намагались люб’язно приймати росіян. Вони намагались зробити спільні фотографії, інколи люди кидали квіти солдатам, які проходили вулицями. Радянські та польські представники влади робили публічні заяви до мешканців з проханням прихильного ставлення до розміщення червоної Армії. Ось уривок однієї з брошур: «Громадяни! ... Ми закликаємо вас до люб’язних взаємин з червоною Армією... Хай живе Велика армія союзників» [16].

     Своєю чергою польська письменниця М. Домбровська зазначала, що вона нічого не знає про ейфорію та квіти на честь червоної Армії. Швидше відчувався сум за втрату незалежності, ніж радість від втечі німців. [17]. Вона зазначала, що у 1944 році стосунки поляків і червоноармійців були поганими. При цьому наводиться доповідна коменданта АК округу Бельск Подляскі: «Ради переконані, що вони ведуть боротьбу за Польщу і тому поляки із вдячності повинні постачати їх. Відносини з поляками стають все ворожишіми, нерідко ми чуємо фразу: «Польска пика не вміє розмовляти російською» [17].

     Заслуговує окремої уваги ставлення керівництва АК до радянських громадян, яке здебільшого й так коливалось від настороженого до ворожого, почало ще більше погіршуватись. На території Польщі неодноразово були зафіксовані випадки роззброєння та розстрілу червоноармійців, які втекли із німецького полону [11].

     Заходи радянського військово-політичного керівництва з літа 1944 р. (здача зброї та інтернування в СРСР частини бійців АК), на думку польського історика Р. Назаревича, «збуджували у них почуття незаслуженої образи і зрозумілого розчарування… Ця несправедливість по відно шенню до людей, які страждали не за свою провину, була перепоною для політичної поляризації у лавах АК і давала підґрунтя антирадянській пропаганді» [11].

     Польські підпільні організації та їх збройні формування бойкотували зусилля червоної Армії, ПКНВ і ППР у питаннях організації державності та господарської адміністрації; чинили напади на місцеві органи влади та червоноармійців; вели антирадянську пропаганду. Більше того, проемігрантське підпілля з метою викликати незадоволення у польського чинили аморальні дії під виглядом червоноармійців [1, с.53-54].

     Своє бачення щодо причин негативного ставлення польського населення до червоноармійців український історик М. Свєженцев висловлює наступним чином: «Проблема полягає в тому, що ми справді не знаємо, у зв’язку з чим конкретні представники польського населення негативно сприймають радянське військо: чи це справа суто політичного та військового суперництва, інакше кажучи, чи річ у тім, що це саме радянське військо; або проблема може полягати лише в тому, що це просто військо, тобто «центр неспокою», який приносить із собою не лише матеріальне навантаження на місцевих людей, а й досить часто несе загрозу для життя» [12, с.42].

     Ставлення червоноармійців до поляків. Складна політична ситуація вимагала від військовополітичного керівництва СРСР вирішення багатьох своєрідних завдань, у тому числі з моральнопсихологічної підготовки солдатів та офіцерів чА до вступу у зарубіжні країни. Тому напередодні вступу на територію Польщі серед особового складу радянських військ було проведена політикоідеологічна підготовка до цієї події. Її проводили воєнні ради, політоргани та партійні організації усіх рівнів. Так, воєнна рада та політуправління 1-го Білоруського фронту розіслали по всім відділам довідку з історії польської держави, яка давала характеристику її устрою, політико-економічному становищу, культурі, побуту та менталітету населення. Були прочитані лекції, доповіді, проведені бесіди [14]. Ось як описує проведену одну з таких лекцій письменник М. Колосов: «як нам вести себе на території Польщі? як на землі дружньої країни… Пам’ятайте: ви не вдома, але і не в гостях. Без дозволу нічого не беріть, ліс не рубайте, місцевому населенню не пропонуйте радянських грошей». Проте, здебільшого радянські солдати не розуміли цих настанов і говорили: «Що це виходить? Ми звільняємо їх територію, а дрова не рубай, солому не рухай і, навіть, глечика молока купити не можна? А хто нам заплатить за тих солдат, які полягли тут?..» [14].

     Отже, можна прослідкувати дратівливість та озлобленість радянських солдат щодо мирних поляків. Тут варто згадати записи із щоденника сержанта Н. Нестерова, де він зазначав наступне: «Сьогодні вихідний. Поляки гарно вдягнуті збираються в одній хаті й сидять парочками. Навіть якось не по собі робиться. Хіба я б не зміг посидіти так?» Подібні настрої відзначаються й у щоденнику молодшого лейтенанта В. Гельфанда, який 22 листопада записав свої враження про місто Мінськ-Мазовецький: «Шумний святковий натовп: жінки, як одна, у білих капелюшках… чоловіки у трикутних шапках та капелюхах – грубі, акуратні, пусті. Скільки їх! як це не схоже на звичайне людське життя. Здається, що люди самі живуть та рухаються навмисно лише заради того, щоб на них подивились інші…» По-іншому реагує на поляків, які прогулюються селом у вихідний день, О. Родін: «Вражало життєлюбство поляків, які пережили жахіття війни та німецької окупації! … Гарні, елегантні жінки-польки, які у будні – звичайні селянки, згрібають гній, невтомно працюють по господарству. Літні жінки також виглядають свіжо та молодо….» [5].

     Заходи радянського командування з метою запобігання злочинності червоноармійців на польських землях. як висновок можна констатувати, що внутрішній стан червоноармійців був складним і суперечливим, а у радянського командування ще не було відповідного досвіду утримання їх від ганебних вчинків. Останні, відповідно, негативно впливали на сприйняття польським населенням приходу червоної Армії. Так, маршал К. Рокоссовський з цього приводу доповідав: «Відзначається незадовільна зовнішня підтягнутість особового складу… частини підрозділів у населені пункти приходять гамірно, не строєм, деякі офіцери – із розстебнутими комірцями, руки в кишенях. Мають місце випадки самочинства: відбирають коней у цивільного населення або заміняють їх, військовослужбовці рвуть фрукти у садах, заходять у городи, тягнуть товари з магазинів» [11].

     Радянське вище військово-політичне командування та керівництво на місцях намагалося вплинути на подібну ситуацію. Так, у директиві Воєнної ради 1-го Білоруського фронту «Про лінію поведінки особового складу у взаємостосунках з населенням польської держави» від 26 липня 1944 р. наголошувалося: «…правильна поведінка військ має велике політичне значення як для авторитету червоної Армії в очах польського населення, так й для справи якнайшвидшого розгрому гітлерівців» [11].

В іншому документі, наказі Ставки Верховного Головнокомандування чА про охорону майна польських державних закладів, приватних власників і міських самоуправлінь від 9 серпня 1944 р., зазначалося: «При звільненні території Польщі від німецьких окупантів окремі частини та з’єднання, а також трофейні органи фронтів не враховують особливостей, що витікають з наших дружніх відносин з Польським Комітетом Національного Визволення і абсолютно неправильно відносять до розряду трофеїв майно, яке належить польським організаціям, приватним власникам та міській владі». При цьому визначалось що саме є воєнним трофеєм, а що – ні, і яким чином передавати майно на звільненій території відповідним польським органам [9, c. 347].

     Наприкінці документа окремим пунктом було визначено наступне: «Суворо карати, аж до передачі суду воєнного трибуналу, всіх осіб, незалежно від звання та посадового статусу, викритих у самоуправстві й у самовільному вилученні наявного майна у місцевого населення». Визначалась відповідальність командирів і начальників, які не припинили випадки самоуправства або сприяли таким випадкам [9, с.347; 17].

Вищезазначеного змісту документи призвели до посилення контролю за поведінкою червоноармійців з боку командирів і комісарів та обмеження їх виходу у місто. Так, за свідченнями того ж Д. Самойлова, контроль над червоноармійцями тримався на належному рівні: «…у Польщі нас тримали під суворим контролем, – зазначав він. – З розташування втекти було важко. А пустощі суворо карались» [5].

     Злочини червоноармійців проти польських громадян. Проте, вищезазначені документи та реалізація їх положень на практиці не дала очікуваного результату. Поведінка самих червоноармійців і в подальшому відзначалася відверто ганебними вчинками та злочинами щодо польського населення. Здебільшого, мова йде про випадки мародерства, крадіжок, зверхнього ставлення до населення, зґвалтувань. як зазначала А. Ванцеж-Глюзи, «радянські солдати грабували польські міста та села, які були й без того зруйновані» [2]; знищували та грабували вози біженців. Так, є відомості, що місто Збоншичек вони пограбували, а потім навмисно підпалили. Страшенно зруйноване було місто Бане, на його вулицях було залишено багато трупів цивільних осіб, які, за поясненнями радянських солдатів, були вбиті ними «як відплата» [6].

     Польський дослідник М. Крогульски зазначав з цього приводу, що «радянський уряд розглядав нашу країну як колоніальну область, а національну власність як військовий трофей». Він подає наступні цифри: на початку липня 1945 року з близько 84000 залізничних вагонів, призначених для перевезення вантажів, були наповнені «військовими трофеями» Радянського Союзу. Слід зауважити, що червона Армія використовувала окуповані території, не піклуючись про їх екологічний стан. Було масово проведено вирубку лісів, відбувалися чисельні випадки браконьєрства та незаконного вилову риби у великих масштабах [18].

     Існує інформація, що на залізниці сполученням Краков-Тарнув була організована система грабунку пасажирів. Все відбувалось наступним чином: поїзд зупинявся на станції вночі. Радянські представники входили в уніформі та головних уборах НКВС у вагони і відбирали багаж, гаманці, а інколи й роздягали до білизни [18].

     Аналіз злочинів червоноармійців свідчить, що вони їх вчиняли здебільшого під дією алкоголю. Так, наприклад, 9 травян 1945 року, радянські солдати увійшли в один із будинків Дзядлово і вбили 19 мешканців. 20 липня 1945 року, двоє солдат шукаючи в одному із будинків у Неполоміцах горілку, вбили його господаря [18].

     Радянські гарнізони були створені нерідко розбійним методом. Наприклад, розташовуючись в аеропорті в Клушево у 1947 році радянські представники, забезпечуючи місця для червоноармійців, безцеремонно викинули на вулицю робітників цегляних печей, які там перебували. При цьому вони сказали: «Радійте, що вас звільнено, ми армія, яка має право тут перебувати, а колишні німецькі райони – це наша здобич» [21].

     Останнім часом знаходять широкого розголосу відомості про протиправну, принизливу поведінку червоноармійців з жінками. За даними російського федерального архіву від 28 травня 1974 р., які він оприлюднив у своїй доповідній про «вигнання та злочини при вигнанні», після відновлення наступу у січні 1945 р. тільки у Сілезькому прикордонному окрузі факти ґвалтувань зафіксовані за військовослужбовцями 4-го гвардійського стрілецького корпусу, 9-го та 5-го гвардійського танкового корпусу, 9-го механізованого корпусу, 61-ої армії [6].

     Повітовий комітет міста Щецина розробив доповідь, у якій було підраховано зґвалтування червоноармійцями жінок у місті та передмісті даного населеного пункту. Так, з 15 квітня по 7 липня 1945 року було повідомлено про зґвалтування 12-річних дівчаток у Кражи, про 30 зґвал тованих жінок у віці від 14 до 70 років у Гжміце. І це є дані тільки за один район за період менше, ніж 3 місяці [19].

     Проте, лише частина жінок зверталася до влади із скаргою про напади. Найчастіше у згвалтуваннях зізнавалися лише у двох випадках: коли сексуальне насилля супроводжувалося побиттям і жінка потрапляла у лікарню, і коли внаслідок зґвалтування жінка вагітніла. Наприклад, у місті Торунь, де з лютого по жовтень 1945 року було зареєстровано понад 50 зґвалтувань, більшість жінок повідомили про зґвалтування лише для того, щоб отримати дозвіл на аборт [22].

     У доповнення до сорому та травм сексуального насилля побічним ефектом від зґвалтувань були венеричні захворювання. За даними поліції у Гнездо, де у 1945 році дислокувалось багато військових частин (як польських, так і російських), 40 відсотків жінок були інфікованими [22].

Проте, існують й інші погляди на взаємовідносини червоноармійців із представницями слабкої статі Польщі. Наприклад поет Д. Самойлов з цього приводу зазначав: «…жінки були втішно гарні та кокетливі, вони полонили нас поводженням, воркуючою мовою… й самі потрапляли у полон часом грубуватої чоловічої сили та солдатського мундиру» [5]. Суперечливі дані можна зустріти у щоденнику молодшого лейтенанта В. Гельфанда. З одного боку, він писав, що полячки «… заманювали наших бійців та офіцерів у свої обійми, і коли справа доходила до ліжка, відрізали статеві органи бритвою, душили руками за горло, видряпували очі». Інший його запис свідчив: «Супутницями мені до одного із сіл були гарні дівчата-полячки. Вони називали мене паном, але були недоторкані. я одну із них поплескав ніжно по плечу, у відповідь на її зауваження про відсутність чоловіків, і втішив її відкритою дорогою до Росії – там багато чоловіків. Вона поспішила відійти вбік, а на мої слова відповіла, що й тут для неї чоловіки знайдуться» [5].

     За окремими даними, радянські представники чинили невиправдані розстріли, у тому числі й серед мирного польського населення та біженців, катували аж до смерті у підвалах НКВС, виправдовуючи себе тим, що це були «зрадники» чи «поплічники фашистів».

     Крім того, радянська влада масово депортувала цивільних осіб на примусові роботи до Радянського Союзу. Серед них були не лише німці, а й місцеві поляки, які потрапили під етнічну чистку НКВС. Захоплені в ході спеціальних рейдів, перебували у перехідних таборах, а потім були спрямовані на роботи у шахти та тайгу. Більшість із них померли від хвороб, голоду та виснаження, дехто повернувся через декілька років у Польщу. М. Голон підрахував, що лише з трьох міст: Гданська, Ельблонга та Сопота та сусідніх до них повітів було депортовано декілька тисяч осіб, 6 тисяч з яких померли [19]. І хоча Й. Сталін стверджував, що прагне забезпечити польському народу дружню допомогу у звільненні від німецької окупації, дійсність довела, що з точки зору безпеки мало що змінилось. На думку М. Крогульскі: «Перебування радянських військ на польській землі у 1945 та 1946 роки нагадували нерідко найгірші роки правління нацистів» [18].

     Отже, взаємосприйняття поляків і червоноармійців ґрунтувалося, з одного боку, на «багатому» історичному досвіді взаємних претензій та образ, з іншого – окремих моментах позитивного співробітництва. Поляки очікували звільнення від гітлерівської окупації і більшість із них усвідомлювала: найбільша вірогідність, що воно буде зі Сходу. Проте, польське суспільство не було одностайним у сприйнятті приходу червоної Армії, а, отже, «очікування» її вилилось у різновекторні реакції щодо цього факту.

     Зважаючи на існуючі в літературі протилежні відомості про поведінку червоноармійців на звільнених землях Польщі, можна дійти такого висновку: окремі випадки жорстокості щодо її населення мали місце, адже про це свідчать і документи, що регламентували способи боротьби із злочинними діями радянських солдатів. Та, водночас, на наш погляд, тут не варто говорити про масовий характер безчинств червоної Армії.

М. Свєженцев стверджує, що «Не слід однозначно брати на віру документальні факти позитивного чи негативного ставлення поляків до приходу радянських військ, адже здебільшого вони є не об’єктивними, а подекуди вирваними із загального контексту подій, при яких відбувались». Цитати, що наводяться як приклади лояльності чи нелояльності до радянської армії, є досить типовими і лише деякі з них не піддаються інтерпретаціям, відмінним від інтерпретацій джерела» [12, с. 42].

     Червона Армія в Польщі наприкінці Другої світової війни: звільнення чи окупація. Серед істориків обговорюється питання чи було насправді звільнення червоною Армією території Польщі, чи то була зміна гітлерівської окупації на радянську. На нашу думку, найбільш доцільно з цього приводу навести погляди польських істориків, адже саме вони можуть передати істинний характер історичного розуміння подій. К. Філіпп зазначив з цього приводу: «Фактично звільнення нашої країни Радами не було. Термін «звільнення» може бути використаний лише у ви-

Olesya Kutska

 

 
Die Beziehungen zwischen der polnischen Bevölkerung und sowjetischen Soldaten während des Aufenthalts der Roten Armee in Polen am Ende des Zweiten Weltkriegs werden analysiert. Durch Verallgemeinerung der von früheren Forschern erklärten Tatsachen werden die Art der Beziehung zwischen den Parteien und die Gründe für ihre Bildung bestimmt; die Maßnahmen des sowjetischen militärpolitischen Kommandos zur Verhütung der Verbrechen der Roten Armee gegen die lokale Bevölkerung werden skizziert; Es werden Kommentare über die negative Wahrnehmung der polnischen Bewohner einer ausländischen Armee auf ihrem Land abgegeben.

   

     Die Nachkriegssituation ist eine der schwierigsten Situationen, in denen die Militäraktion eine Reihe komplexer Probleme mit sich bringt, wie die politische Abstimmung ihrer Ergebnisse für jeden der Teilnehmer, den wirtschaftlichen Aufschwung, die sozialen Beziehungen und die Beziehungen zwischen der lokalen Bevölkerung und der Armee der einen anderen Staat, der sich aus politischen oder militärischen Gründen militärisch auf seinem Territorium befand. Letztere Bestimmung ist unter den anderen für die Untersuchung politischer, soziologischer, psychologischer und historischer Fragen nicht weniger wichtig.

     Das Verständnis der wichtigen Prinzipien von Truppen auf dem Territorium eines anderen Staates wird ein Verständnis für die Verhaltensbildung ukrainischer Soldaten bei friedenserhaltenden, stabilisierenden und humanitären Missionen sein, Fehler oder Versäumnisse aufdecken und eine Grundlage für Vorhersagen über mögliche Entwicklungen schaffen und mehr. Die tatsächliche Gestaltung der Beziehungen zwischen den Völkern Europas und der Roten Armee während und nach dem Zweiten Weltkrieg ist eine unerschöpfliche Quelle, um die Entstehung dieser Verbindungen zu verstehen. Die Forschung erfordert jedoch getrennte Herangehensweisen an jedes Land, da die gegenseitige Wahrnehmung von den politischen Beziehungen zwischen den Staaten vor dem Krieg, dem Anteil der Kriegsparteien, weiteren militärstrategischen Plänen und den Bedürfnissen des politischen Kurses eines Staates abhing, dessen militärische Einheiten sich in einem anderen Staat befinden, die Soldaten selbst - "Ausländer" und der Wunsch der lokalen Bevölkerung, sie als Befreier oder als Besatzer wahrzunehmen.

     Ziel der Arbeit ist es, die verfügbaren Informationen über die Präsenz der Roten Armee in Polen zu analysieren, die Beziehungen zwischen der polnischen Bevölkerung und den sowjetischen Soldaten zu untersuchen und die Gründe für die Wahrnehmung dieser Zeit durch die polnische Zivilbevölkerung zu ermitteln als neuer Beruf.

     Die Frage nach der Beziehung zwischen der polnischen Bevölkerung und der Roten Armee in den Veröffentlichungen der Sowjetzeit wurde praktisch nicht aufgeworfen. Dieser Aspekt wird jedoch in den Arbeiten moderner Forscher berücksichtigt. Zuallererst sind die Arbeiten der einheimischen Historiker O. Butsko und M. Svezhentsev zu erwähnen, die "vorsichtige" Schritte unternehmen, um die bisherige Sichtweise des Bildes des sowjetischen Befreiers zu kritisieren. Unter den russischen Forschern, die die Beziehungen der Roten Armee zur Zivilbevölkerung Polens untersucht haben, sind die Arbeiten von O. Senyavska zu erwähnen. Sie konzentrieren sich unserer Meinung nach jedoch eher auf die psychologischen Aspekte der gegenseitigen Beziehungen und leiden unter dem Wunsch des Autors, das abweichende Verhalten der sowjetischen Soldaten zu rechtfertigen. Ausführlichere Arbeiten über die Folgen des Aufenthalts der Roten Armee auf polnischem Boden wurden von polnischen Forschern vorgeschlagen: M. Zaremba, K. Kowalski, M. Krogulski, S. Lutsyk und anderen. Sie enthüllen bisher nicht "akzeptiertes" Faktenmaterial, das eine alternative Einschätzung der Wahrnehmung der sowjetischen Truppen auf ihrem Territorium durch die polnische Bevölkerung widerspiegelt. Somit ist das Problem der Beziehung zwischen dem Volk Polens und der Roten Armee kein "weißer Fleck" in der Geschichte, sondern erfordert die Fortsetzung der unvoreingenommenen Forschung, die sich auf die Positionen beider Parteien stützen würde.

     Bei der Analyse der Position der UdSSR während der Kämpfe der Roten Armee auf polnischem Territorium sollte ein Schlüsselfaktor berücksichtigt werden - mit keinem der Länder, deren Grenzen während der Feindseligkeiten 1944-1945 von sowjetischen Truppen eingenommen wurden und die Verbündete in der Anti-Hitler-Koalition, die Sowjetunion Die Union hatte kein so schwieriges Verhältnis wie zu Polen. Zu den Faktoren dieses Zustands gehören die folgenden:

1.        Bekanntlich überquerte die Rote Armee am 17. September 1939 von Osten her die sowjetisch-polnische Grenze der Vorkriegszeit. Die sowjetische Propaganda kommentierte diese Tatsache wie folgt: In der gegenwärtigen Situation nahm die UdSSR „… unter ihren Schutz von Leben und Eigentum der Bevölkerung der Westukraine und Westweißrusslands“ [15, S. 143]. Nach dem Beitritt der oben genannten Gebiete zur Sowjetunion standen die Regierung von V. Sikorski und ein großer Teil der polnischen Bevölkerung der Moskauer Führung feindlich gegenüber. [15, s. 147]. Am 4. Januar 1944 kehrte die polnische Regierung unter der Führung von S. Mykolaychyk auf diese Frage zurück, indem sie eine Erklärung abgab, in der sie Ansprüche auf westukrainisches und westweißrussisches Land an Moskau geltend machte. Eine eine Woche später veröffentlichte Erklärung des sowjetischen Volkskommissars wies diese Übergriffe scharf zurück und betonte, dass "Polen nicht durch die Eroberung ukrainischer und weißrussischer Gebiete, sondern durch die Rückgabe der ursprünglich von Deutschland besetzten polnischen Gebiete an Polen wiedergeboren werden muss, ohne die" es ist unmöglich, das gesamte polnische Volk in seinem Staat zu vereinen“[15, S. 151].

2.        Die geheimen Hinrichtungen polnischer Gefangener (besser bekannt als die Katyn-Tragödie) waren ein weiterer Grund, warum die polnische Bevölkerung die Ankunft der Roten Armee auf ihrem Land nicht akzeptierte. Bekanntlich wurden im September 1939, als Deutschland und die Sowjetunion gleichzeitig in Polen einmarschierten, Tausende von Polen von den Sowjets gefangen genommen. Und im Frühjahr des folgenden Jahres bereitete L. Beria auf einer Sitzung des Politbüros am 5. März 1940 eine Notiz vor, aus der hervorgeht, dass sich in den Lagern in Starobilsk, Kozelsk und Ostashkov 14.700 Menschen und weitere 11.000 in Gefängnissen in West befinden Ukraine und Westliches Weißrussland [8]. Und weil sie "konterrevolutionäre Elemente" sind, müssen sie erschossen werden. Warum diese Entscheidung so eilig getroffen wurde, ist nicht bekannt. Immerhin war vor einem Monat noch keine Rede von Hinrichtung, sie versuchten umzuerziehen, sie von den Vorteilen des sowjetischen Systems zu überzeugen.

Ein Jahr nach den Massenhinrichtungen erfuhren die Nazis von ihnen, die sich zu dieser Zeit bereits im Krieg mit der UdSSR befanden und sein Kriegsverbrechen weithin "förderten". Dass das offizielle Moskau seine Schuld nicht anerkennt, löste bei der polnischen Bevölkerung Misstrauen aus, selbst in den edelsten Propagandaerklärungen des sowjetischen Kommandos. Der ukrainische Historiker O. Zinchenko betonte, dass "in polnischer Erinnerung diese Tragödie immer noch als eine Aktion zur Zerstörung der polnischen Elite dient". 

3.        J. Stalins Wahl eines Kurses für die Errichtung einer solchen sowjetisch-freundlichen Regierung Polens nach dem Krieg. Es ist bekannt, dass unter der Schirmherrschaft der polnischen Kommunisten in Helm das Polnische Komitee für die Nationale Befreiung (PKNW) als vorübergehendes Exekutivorgan gebildet wurde. Mit dem Umzug der PKNV nach Lublin wurde sie besser bekannt als „Lublin-Komitee“. In Kreisen der Emigrantenregierung sorgte die Gründung der PKNV zumindest für Empörung. Aus diesem Gespenst verbreitete die Polnische Telegraphenagentur die folgende Regierungsbewertung des letzteren: "Ein Versuch einer Handvoll Usurpatoren, der Nation ihre politische Führung aufzuzwingen" [1, S.37]. Es lohnt sich, den Kommentar von H. Grali zu zitieren: „Die Mehrheit der statistischen Polen war überzeugt, dass sie eine Regierung haben. Es ist nicht das erste Mal, dass die polnische Regierung existiert, obwohl sie sich im Exil befindet. Auswanderung in der Geschichte Polens ist kein neues Phänomen… Es gibt eine polnische Regierung. Es gibt eine polnische Armee. Da ist seine Schatzkammer usw. Und es gibt eine Struktur, die ihre Ausstrahlung in Form eines polnischen Untergrundstaates hatte. Alle .. im gesamten ehemaligen polnisch-litauischen Commonwealth während des Krieges. Und es entsteht eine neue Ordnung, die sagt: "Es gibt keine Regierung."

4.        Der politische Aspekt des Einzugs der Cha in das Gebiet Polens. Aufgrund des Abbruchs der Beziehungen zur Emigrantenregierung im Frühjahr 1943 stimmte das sowjetische Oberkommando diesem Beitritt Anfang Juli 1944 aus einer Delegation des in Warschau gegründeten Untergrundparlaments, dem Nationalen Volksrat, grundsätzlich zu. Das entsprechende Abkommen zwischen der UdSSR und der PKNV wurde später, am 26. Juli 1944, unterzeichnet [13, S. 264]. Die Anerkennung des letzteren durch Moskau und seine Ankunft in Lublin Ende Juli, "gesäubert" von Aka-Abteilungen, schuf jedoch eine neue Situation auf polnischem Boden. Tatsächlich wurde auf dem Gebiet zwischen Bug und Weichsel sowie auf dem Land von Białystok ein neuer Staat gegründet. Unter dem Deckmantel der Roten Armee und des NKWD führte die Führung der PKNV neue Gesetze ein, etwa die sowjetischen [15, S. 188].

5.        Der selektive Ansatz der sowjetischen militärpolitischen Führung beim Aufbau von Beziehungen zur polnischen Kommunalverwaltung. Das Kommando gab den Truppen klare und eindeutige Anweisungen: Zusammenarbeit aufzubauen und den lokalen Behörden Hilfe zu leisten, die es für notwendig erachten. Er betonte auch, dass außer den PKNV-Vertretungen keine anderen Organisationen, die Macht beanspruchen, diese nicht anerkennen, mit ihnen in Verhandlungen treten und sie als Betrüger betrachten sollten [13, S. 279].

6.        Es war für einen Großteil der polnischen Bevölkerung unverständlich, von der Heimatarmee als "feindlich" eingestuft zu werden. So wurde im Mai 1944 die Anweisung des stellvertretenden Volkskommissars für innere Angelegenheiten der UdSSR I. Serov und des Chefs der NKWD-Truppen zum Schutz des Rückens der aktiven Armee von Generalmajor E. Gorbatyuk bewiesen. Sie teilte mit, dass in dem Gebiet, das im Sommer 1944 von deutschen Truppen geräumt werden sollte, "uns feindliche Gruppen" versuchen würden, "uns in den Rücken zu schlagen". Eine Reihe von "feindlichen" waren allesamt bewaffnete Organisationen, die der polnischen Exilregierung unterstellt waren [10].

     Diese Eigenschaft der AK war in erster Linie darauf zurückzuführen, dass sie aufgrund ihres Handelns einen Plan mit dem Codenamen "Buzha" umsetzen sollte, der die Besetzung der von den Deutschen hinterlassenen Städte der Krajina-Armee vorsah, um die Organisation der Prolondon . zu gewährleisten Machtapparat vor dem Einmarsch der Roten Armee. Eine derart aggressive Haltung gegenüber letzteren war jedoch nicht unbegründet. Nach H. Grail wurde den polnischen Untergrundstrukturen, die 1944 irgendwann "zutage kamen", ein tödlicher Schlag durch die NKWD-Truppen nach der sogenannten "Vilnius-Operation" [4] zugefügt.

 
7.        Warschauer Aufstand. Zu einer Zeit, als die Kommunisten und ihre Verbündeten mit der PKNV den Grundstein für eine staatliche Verwaltung in "Lublin Polen" legten, auf der anderen Seite der sowjetisch-deutschen Front, unternahmen die Polen den letzten verzweifelten Versuch, die Souveränität durch den Start ein Aufstand in Warschau. Der Hauptzweck der Aufständischen bestand darin, die Besatzer aus der Stadt zu vertreiben und den weiteren Kampf gegen Hitlers Koalition zu unterstützen, mit einer Wette auf die Notwendigkeit, Warschau vom Herannahen sowjetischer Truppen zu befreien, um die Unabhängigkeit des polnischen Staates zu betonen. Eine Nebenaufgabe bestand darin, die Auswanderungsregierung an die Macht zu bringen und Moskau daran zu hindern, das Polnische Nationale Befreiungskomitee zu gründen.

     Die Gründe für das "Scheitern" des Aufstands sind immer noch schwierige politische und wissenschaftliche Diskussionen, die drei Hauptversionen hervorbrachten: erstens der Verrat der Aufständischen durch die UdSSR, deren Führung die Offensive unterbrach; zweitens das Fehlen vorheriger Absprachen und Interaktionen zwischen den Rebellen und der Roten Armee; drittens die außerordentliche Bedeutung der polnischen Hauptstadt für die militärisch-politische Führung Deutschlands, insbesondere in der Frage des Fronterhalts an den Zugängen zu seinen Ostgrenzen. Zudem befürchteten die Nazis eine "indirekte Zusammenarbeit zwischen den aufständischen Polen und den Russen, die die Offensive führten".

     Die allgemeine Einschätzung der inneren Lage im damaligen Polen am Vorabend des Einmarsches der Roten Armee in seine Grenzen wurde von der Abteilung für das Studium ausländischer Armeen des Ostens des sowjetischen Generalstabs wie folgt beschrieben:

«1. Definitiv antideutsche Stimmungen aller Bevölkerungsschichten.

2.  Antikommunistische Stimmungen der nach England orientierten Bourgeoisie und der meisten Bauern.

<…>

3.  Erhaltung der Parteizersplitterung, wie sie für das Vorkriegspolen typisch war…“[12, S. 40].

     Eine detailliertere Einteilung der polnischen Bevölkerung auf der Grundlage des Engagements für die Rote Armee liefert der ukrainische Historiker O. Butsko, die sie bedingt in drei Gruppen einteilt.

     Die ersten, die zahlreichsten, die die Plattform der PPR und des linken Flügels der Bauernpartei teilten, begrüßten die Ankunft der Roten Armee und blickten hoffnungsvoll auf die demokratischen Veränderungen im Land.

     Der zweite sind zum größten Teil die wohlhabende Bauernschaft und die demokratisch gesinnte Intelligenz. Obwohl diese Gruppe die Rolle der Roten Armee bei der Befreiung Polens verstand, war sie in ihrer Haltung zu den Ereignissen im Land nicht endgültig.

     Die dritte Gruppe umfasste Unterstützer der Londoner Emigrantenregierung – meist große Fabrikanten, Grundbesitzer, hochrangige Militärs, ehemalige Offiziere, Teile der Intelligenz und des Kleinbürgertums, die 1935 davon träumten, Polen durch westliche Länder zu befreien und eine verfassungsmäßige Ordnung zu errichten. Rote Armee, und später führten viele von ihnen einen bewaffneten Kampf gegen die sowjetische Militärverwaltung und die neuen Behörden [1, S.59-60].

     In gewisser Weise unterschied sich die Stimmung der Bevölkerung je nach Bezirk. So herrschte in den von den Nazis in das Reich eingegliederten Gebieten eine zurückhaltende, misstrauische Haltung gegenüber der Roten Armee. Während der Kundgebungen und Versammlungen war die Begeisterung der Bewohner der östlichen Regionen des Landes nicht zu beobachten. Die sowjetische Seite erklärte dies damit, dass sie von Goebbels Propaganda systematisch "aufbereitet" wurde, den Menschen Zeitungen und objektive Informationen vorenthalten wurden und die Deutschen Maßnahmen ergriffen, um Polen für die sogenannten Volksdeutschen zu gewinnen. Zu letzteren zählen alle Personen der evangelischen Religion, deren Vater oder Mutter Deutsche waren [1, S.52].

     Einige Territorien der Woiwodschaften Łódín und Posen hatten einige Unterschiede in der Verwaltung im Vergleich zu anderen Territorien, die zum Reich gehörten. Die starke Unterdrückung der polnischen Staatlichkeit, der Entzug vieler Rechte und die Politik der groben Verstümmelung der Bevölkerung bestimmten die ablehnende Haltung der Polen gegenüber den Deutschen, die bei den Einwohnern der Woiwodschaften Łód und Posen noch ausgeprägter war als bei den Polen, die in der "Generalgouverneur." Infolgedessen war die Haltung der Polen gegenüber der Roten Armee in diesem Gebiet viel wärmer und aufrichtiger. In allen Siedlungen und besonders in den Städten ging fast die gesamte Bevölkerung aus, um ihm zu begegnen. Polen nahmen die Hüte ab, riefen Parolen zu Ehren der Roten Armee aus [1, S. 52-53].

     Laut dem russischen Historiker O. Senyavska war die Mehrheit der polnischen, meist bäuerlichen Bevölkerung unpolitisch, neutral und politisch desorientiert. Wichtig waren ihr vor allem Lebens- und Eigentumsgarantien, Eigentumserhaltung, die Möglichkeit der Selbstständigkeit, die Herstellung normaler Lebens- und Lebensbedingungen [14].

     Die Haltung der polnischen Bevölkerung zur Roten Armee. Es gibt sehr unterschiedliche Erinnerungen an die Wahrnehmung der Polen über die Ankunft der Roten Armee. So steht auf den Seiten der Zeitung "Wahrheit" vom 2. August 1944 im Artikel "Nach Warschau!" es wurde notiert: „Den ganzen Tag stehen Menschenmengen auf den Straßen der Regimenter. Sie begrüßen unsere Tanker und Infanterie mit Blumensträußen und beschenken sie mit Früchten. In Lublin, Deblin, Pulawy und Harwolin wurden solche Treffen zu spontanen Demonstrationen“[9, S. 291]. Ähnliches Verhalten wurde im Bericht des Leiters der politischen Abteilung der 60. Armee an den Leiter der politischen Abteilung der 1. Letztere so gut wie möglich und behandeln sie mit dem, was sie haben. Sie beteiligen sich aktiv an der Aufdeckung deutscher Militäranlagen und Trophäenlager“[9, S. 292].

     Ein Teil der polnischen Bevölkerung beobachtete jedoch das Vorgehen der Roten Armee mit Vorsicht. Es gab Fälle, in denen Anwohner, die sowjetische Offiziere und Soldaten bemerkten, alles warfen und sich versteckten [1, S.46]. Als zum Beispiel die Rote Armee in die Dörfer Wojciechów und Radzwanów eindrang, versteckten sich die Einwohner, und die Zurückgebliebenen weigerten sich, die Soldaten zu tränken, da die Deutschen alle Eimer mitgenommen hätten. In denselben Dörfern erlaubten einige Bewohner den sowjetischen Offizieren nicht, die Häuser zu betreten [12, S.41]. 

     Der polnische Forscher K. Kowalski kommentiert die Situation wie folgt: „Mit Angst und Misstrauen versuchten die Polen aber, die Russen freundlich aufzunehmen. Sie versuchten, gemeinsam Fotos zu machen, manchmal warfen sie Blumen auf Soldaten, die durch die Straßen gingen. Sowjetische und polnische Beamte gaben den Einwohnern öffentliche Erklärungen ab und baten um Unterstützung für den Einsatz der Roten Armee. Hier ein Auszug aus einer der Broschüren: „Bürger! ... Wir rufen Sie auf, ein freundliches Verhältnis zur Roten Armee zu pflegen ... Es lebe die Große Armee der Alliierten."[16]

     Die polnische Schriftstellerin M. Dombrowska wiederum bemerkte, sie wisse nichts von Euphorie und Blumen zu Ehren der Roten Armee. Die Trauer über den Verlust der Unabhängigkeit war stärker zu spüren als die Freude über die deutsche Flucht. [17]. Sie stellte fest, dass die Beziehungen zwischen Polen und der Roten Armee 1944 schlecht waren. Gleichzeitig wird der Bericht des Kommandeurs des Bezirks AK Bielsk Podlaski gegeben: „Die Sowjets sind überzeugt, dass sie für Polen kämpfen, und deshalb sollten die Polen sie aus Dankbarkeit liefern. Die Beziehungen zu den Polen werden feindlicher, oft hört man den Satz: "Polnisch Pika kann kein Russisch" [17].

     Besondere Aufmerksamkeit verdient die Haltung der AK-Führung gegenüber den Sowjetbürgern. In Polen wurden immer wieder Fälle von Entwaffnung und Hinrichtung von Soldaten der Roten Armee, die aus deutscher Gefangenschaft geflohen waren, registriert.

     Laut dem polnischen Historiker R. Nazarevich haben die Maßnahmen der sowjetischen militärpolitischen Führung seit dem Sommer 1944 (Waffenabgabe und Internierung eines Teils der AK-Kämpfer in der UdSSR) bei ihnen unverdiente Ressentiments und verständliche Enttäuschung ausgelöst ., der unverschuldet gelitten hat, war ein Hindernis für die politische Polarisierung in den Reihen der AK und bot eine Grundlage für antisowjetische Propaganda"[11].

     Polnische Untergrundorganisationen und ihre bewaffneten Formationen boykottierten die Bemühungen der Roten Armee, der PKNV und der PPR in Sachen Staatlichkeit und Wirtschaftsverwaltung; griff lokale Behörden und die Rote Armee an; betrieben antisowjetische Propaganda. Darüber hinaus beging der einwanderungsfreundliche Untergrund, um Unzufriedenheit mit den Polen zu verursachen, unter dem Deckmantel der Roten Armee unmoralische Handlungen [1, S.53-54].

     Der ukrainische Historiker M. Svezhentsev äußert sich zu den Gründen für die ablehnende Haltung der polnischen Bevölkerung gegenüber der Roten Armee wie folgt: politische und militärische Rivalität, dh ob es sich um die Sowjetarmee selbst handelt; oder das Problem kann nur sein, dass es sich einfach um eine Armee, also ein "Zentrum der Unruhen" handelt, die nicht nur eine materielle Belastung für die Menschen vor Ort mit sich bringt, sondern oft auch lebensbedrohlich "[12, S.42].

     Die Haltung der Roten Armee gegenüber den Polen. Die schwierige politische Situation erforderte von der militärischen und politischen Führung der UdSSR, viele einzigartige Aufgaben zu lösen, darunter die moralische und psychologische Ausbildung von Soldaten und Offizieren der Schwarzmeerflotte für die Einreise ins Ausland. Daher wurden am Vorabend des Eintritts in das polnische Territorium unter dem Personal der sowjetischen Truppen politische und ideologische Vorbereitungen für dieses Ereignis getroffen. Es wurde von Militärräten, politischen Gremien und Parteiorganisationen auf allen Ebenen durchgeführt. So haben der Militärrat und die politische Verwaltung der 1. Weißrussischen Front an alle Abteilungen ein Zertifikat über die Geschichte des polnischen Staates geschickt, das seine Struktur, die politische und wirtschaftliche Lage, die Kultur, das Leben und die Mentalität der Bevölkerung beschreibt. Es wurden Vorträge, Berichte, Gespräche gehalten [14]. So beschreibt der Schriftsteller M. Kolosov einen dieser Vorträge: „Wie sollen wir uns in Polen verhalten? wie im Land eines freundlichen Landes… Denken Sie daran: Sie sind nicht zu Hause, aber Sie sind nicht zu Besuch. Nehmen Sie nichts ohne Erlaubnis, fällen Sie den Wald nicht ab, bieten Sie der lokalen Bevölkerung kein sowjetisches Geld an." Die sowjetischen Soldaten verstanden diese Anweisungen jedoch größtenteils nicht und sagten: "Was ist das? Wir befreien ihr Territorium und fällen kein Brennholz, bewegen kein Stroh und auch ein Krug Milch kann nicht gekauft werden? Und wer wird uns für diese Soldaten bezahlen, die hier gestorben sind? .. "[14].

     So kann man die Reizbarkeit und Ressentiments sowjetischer Soldaten gegenüber friedlichen Polen verfolgen. Erwähnenswert sind hier Einträge aus dem Tagebuch von Sergeant N. Nesterov, wo er Folgendes vermerkte: "Heute ist frei. Gut gekleidete Polen versammeln sich in einem Haus und sitzen zu zweit. Auch irgendwie geht es nicht von alleine. Könnte ich nicht so sitzen?“ Ähnliche Gefühle sind im Tagebuch des Unterleutnants V. Gelfand verzeichnet, der am 22. November seine Eindrücke von der Stadt Minsk-Mazowiecki niederschrieb: . Wie viele davon! da es nicht wie das gewöhnliche menschliche Leben ist. Es scheint, dass Menschen bewusst leben und bewegen, nur um von anderen angesehen zu werden… „O. Rodin reagiert anders auf Polen, die am Wochenende durch das Dorf gehen:“ Beeindruckt von der Lebensfreude der Polen, die die Schrecken des Krieges und der deutschen Besatzung überlebt haben !! … Schöne, elegante Polinnen, die an Wochentagen gewöhnliche Bauern sind, Mist harken, unermüdlich auf dem Bauernhof arbeiten. Auch ältere Frauen sehen frisch und jung aus.“ [5].

     Maßnahmen des sowjetischen Kommandos zur Verhinderung der Verbrechen der Roten Armee auf polnischem Boden. Als Schlussfolgerung kann festgehalten werden, dass die innere Lage der Roten Armee komplex und widersprüchlich war und die sowjetische Führung noch nicht über die entsprechende Erfahrung verfügte, sie von schändlichen Handlungen abzuschrecken. Letzteres wirkte sich dementsprechend negativ auf die Wahrnehmung der polnischen Bevölkerung vom Eintreffen der Roten Armee aus. So berichtete Marschall K. Rokossovsky bei dieser Gelegenheit: Es gibt Fälle von Spontaneität: Pferde werden der Zivilbevölkerung weggenommen oder ersetzt, Soldaten pflücken Obst in den Gärten, gehen in die Gärten, ziehen Waren aus den Läden“[11].

     Die sowjetischen obersten militärisch-politischen Kommandos und Führungen vor Ort versuchten, auf eine ähnliche Situation Einfluss zu nehmen. So wurde in der Direktive des Militärrats der 1. Niederlage der Nazis“[11].

In einem anderen Dokument, dem Beschluss des Pfahls des Oberkommandos der Tschechischen Republik über den Schutz des Eigentums polnischer Staatsinstitutionen, privater Eigentümer und Stadtverwaltungen vom 9. aus unseren freundschaftlichen Beziehungen mit dem Polnischen Nationalen Befreiungskomitee und stufen völlig fälschlicherweise das Eigentum polnischer Organisationen, privater Eigentümer und der Stadtbehörden als Trophäen ein. Es wurde festgelegt, was genau eine Militärtrophäe ist und was nicht, und wie das Eigentum im befreiten Gebiet an die zuständigen polnischen Behörden zu übertragen ist [9, S. 347].

     Am Ende des Dokuments heißt es in einem separaten Absatz: "Bis zur Überstellung an ein Militärgericht alle Personen, die der Willkür und der unbefugten Beschlagnahme von Eigentum der örtlichen Bevölkerung ausgesetzt sind, unabhängig von Rang und Stellung streng bestrafen." Die Verantwortung der Kommandeure und Chefs, die Fälle von Willkür nicht gestoppt oder zu solchen Fällen beigetragen haben, wurde festgelegt [9, S.347; 17].

Die oben genannten Dokumente führten zu einer verstärkten Kontrolle des Verhaltens der Roten Armee durch Kommandeure und Kommissare und schränkten deren Einreise in die Stadt ein. So wurde, so derselbe D. Samoilov, die Kontrolle über die Rote Armee auf einem angemessenen Niveau gehalten: "In Polen wurden wir streng kontrolliert", sagte er. - Es war schwierig, aus dem Ort zu fliehen. Und Streiche wurden hart bestraft "[5].

     Verbrechen der Roten Armee gegen polnische Staatsbürger. Die oben genannten Dokumente und die Umsetzung ihrer Bestimmungen in die Praxis führten jedoch nicht zu dem erwarteten Ergebnis. Das Verhalten der Roten Armee selbst war weiterhin von offen beschämenden Handlungen und Verbrechen gegen die polnische Bevölkerung geprägt. Meist handelt es sich dabei um Plünderungen, Diebstähle, Misshandlungen der Bevölkerung und Vergewaltigungen. wie A. Vancezh-Gluzy feststellte: „Sowjetische Soldaten plünderten bereits zerstörte polnische Städte und Dörfer“ [2]; zerstörte und geplünderte Flüchtlingskarren. Ja, es gibt Informationen, dass sie die Stadt Zbonsicek ausgeraubt und dann absichtlich in Brand gesteckt haben. Die Stadt Bane wurde schrecklich zerstört, und viele Leichen von Zivilisten wurden auf den Straßen zurückgelassen, die nach Angaben sowjetischer Soldaten von ihnen "als Vergeltung" getötet wurden.

     Der polnische Forscher M. Krogulski stellte in diesem Zusammenhang fest, dass "die Sowjetregierung unser Land als Kolonialgebiet und das Staatseigentum als militärische Trophäe betrachtete". Er nennt folgende Zahlen: Anfang Juli 1945 waren von den 84.000 für den Güterverkehr bestimmten Waggons "Militärtrophäen" der Sowjetunion gefüllt. Es sei darauf hingewiesen, dass die Rote Armee die besetzten Gebiete nutzte, ohne sich um ihren ökologischen Zustand zu kümmern. Die Abholzung war weit verbreitet, und es gab zahlreiche Fälle von großflächiger Wilderei und illegalem Fischfang.

     Es gibt Informationen, dass auf der Eisenbahn Krakau-Tarnow ein System des Überfalls von Passagieren organisiert wurde. Alles geschah wie folgt: Der Zug hielt nachts am Bahnhof. Sowjetische Vertreter in NKWD-Uniformen und -Hüten betraten die Waggons und beschlagnahmten Gepäck, Brieftaschen und manchmal auch entkleidet.

     Die Analyse der Verbrechen der Roten Armee zeigt, dass diese meist unter Alkoholeinfluss begangen wurden. Zum Beispiel drangen am 9. Mai 1945 sowjetische Soldaten in eines von Dzyadlovos Häusern ein und töteten 19 Bewohner. Am 20. Juli 1945 suchten zwei Soldaten in einem der Häuser in Nepolomice nach Wodka und töteten dessen Besitzer.

     Sowjetische Garnisonen wurden oft durch Raub geschaffen. Auf dem Flughafen in Klushevo zum Beispiel im Jahr 1947 warfen sowjetische Vertreter, die der Roten Armee Plätze zur Verfügung stellten, die Arbeiter der dortigen Ziegelöfen kurzerhand raus. Gleichzeitig sagten sie: "Freut euch, dass ihr freigelassen seid, wir sind eine Armee mit Bleiberecht, und die ehemaligen deutschen Bezirke sind unsere Beute."

     In letzter Zeit sind Informationen über das illegale, erniedrigende Verhalten der Roten Armee gegenüber Frauen weithin bekannt geworden. Nach Angaben des russischen Bundesarchivs vom 28 Soldaten des 4. Garde-Schützen-Korps, 9. und 5. Garde-Panzerkorps, 9. Mechanisiertes Korps, 61. Armee [6].

     Das Kreiskomitee von Stettin hat einen Bericht erstellt, in dem die Vergewaltigungen von Frauen der Roten Armee in der Stadt und in den Vororten der Stadt berechnet werden. So wurde vom 15. April bis 7. Juli 1945 berichtet, dass in Kražy 12-jährige Mädchen und in Gżmice 30 vergewaltigte Frauen im Alter zwischen 14 und 70 Jahren vergewaltigt wurden. Und das sind Daten für nur einen Bezirk für einen Zeitraum von weniger als 3 Monaten [19].

     Allerdings beschwerten sich nur einige Frauen bei den Behörden über die Angriffe. Am häufigsten wurden Vergewaltigungen nur in zwei Fällen zugelassen: wenn sexuelle Gewalt mit Schlägen einherging und die Frau ins Krankenhaus eingeliefert wurde, und wenn die Frau infolge der Vergewaltigung schwanger wurde. In der Stadt Torun beispielsweise, wo zwischen Februar und Oktober 1945 mehr als 50 Vergewaltigungen gemeldet wurden, meldeten die meisten Frauen Vergewaltigungen nur, um eine Abtreibungserlaubnis zu erhalten.

     Neben der Scham und dem Trauma sexueller Gewalt waren sexuell übertragbare Krankheiten eine Begleiterscheinung von Vergewaltigungen. Nach Angaben der Polizei in Gnezdo, wo 1945 viele Militäreinheiten (sowohl polnische als auch russische) stationiert waren, waren 40 Prozent der Frauen infiziert.

Es gibt jedoch andere Ansichten über das Verhältnis zwischen der Roten Armee und dem schwächeren Geschlecht in Polen. So bemerkte beispielsweise der Dichter D. Samoilov in diesem Zusammenhang: „… Frauen waren beruhigend schön und kokett, sie fesselten uns mit Benehmen, gurrender Sprache… und selbst wurden von der manchmal rüden Männergewalt und Soldatenuniform gefangen genommen“ [5]. Widersprüchliche Angaben finden sich im Tagebuch von Oberleutnant W. Gelfand. Einerseits schrieb er, dass die Polen "unsere Soldaten und Offiziere in die Arme gelockt haben, und wenn sie zu Bett kamen, schnitten sie die Genitalien mit einem Rasiermesser ab, erwürgten sie an der Kehle und kratzten sich die Augen". Eine andere seiner Aufzeichnungen bezeugt: „Schöne polnische Mädchen begleiteten mich in eines der Dörfer. Sie nannten mich einen Gentleman, aber sie waren unantastbar. Ich klopfte einer von ihnen sanft auf die Schulter, als Antwort auf ihre Bemerkungen über die Abwesenheit von Männern, und tröstete sie auf dem offenen Weg nach Russland - es gibt viele Männer. Sie beeilte sich, beiseite zu treten, und auf meine Worte antwortete sie, dass es hier auch Männer für sie geben würde “[5].

     Berichten zufolge führten sowjetische Beamte ungerechtfertigte Hinrichtungen durch, auch unter der polnischen Zivilbevölkerung und Flüchtlingen, die in den Kellern des NKWD zu Tode gefoltert wurden, und rechtfertigten sich damit, "Verräter" oder "Komplizen der Nazis" zu sein.

     Darüber hinaus deportierten die sowjetischen Behörden massenhaft Zivilisten zur Zwangsarbeit in die Sowjetunion. Darunter befanden sich nicht nur Deutsche, sondern auch einheimische Polen, die von der NKWD ethnischen Säuberungen unterzogen worden waren. Gefangen bei Sonderangriffen, waren in Durchgangslagern und wurden dann zur Arbeit in den Minen und in der Taiga geschickt. Die meisten von ihnen starben an Krankheiten, Hunger und Erschöpfung, und einige kehrten einige Jahre später nach Polen zurück. M. Golon schätzte, dass nur aus drei Städten: Danzig, Elbing und Sopot und den benachbarten Kreisen, mehrere Tausend Menschen deportiert wurden, von denen 6 Tausend starben [19]. Und obwohl J. Stalin behauptete, dem polnischen Volk bei der Befreiung von der deutschen Besatzung freundliche Hilfe zukommen zu lassen, bewies die Realität, dass sich in puncto Sicherheit wenig geändert hatte. Laut M. Krogulsky: "Die Präsenz sowjetischer Truppen auf polnischem Boden in den Jahren 1945 und 1946 ähnelte oft den schlimmsten Jahren der Nazi-Herrschaft."

     So beruhte die gegenseitige Wahrnehmung von Polen und der Roten Armee einerseits auf der "reichen" historischen Erfahrung gegenseitiger Ansprüche und Beleidigungen, andererseits auf bestimmten Momenten positiver Zusammenarbeit. Die Polen erwarteten eine Befreiung von Hitlers Besatzung, und die meisten von ihnen erkannten, dass sie am ehesten aus dem Osten kommen würde. Die polnische Gesellschaft war jedoch in ihrer Wahrnehmung der Ankunft der Roten Armee nicht einstimmig, und folglich führten ihre "Erwartungen" zu gemischten Reaktionen auf diese Tatsache.

     Angesichts der widersprüchlichen Informationen in der Literatur über das Verhalten der Roten Armee in den befreiten Gebieten Polens können wir den Schluss ziehen, dass es einige Fälle von Grausamkeit gegenüber der Bevölkerung gab, wie Dokumente zur Bekämpfung der kriminellen Handlungen sowjetischer Soldaten belegen. Gleichzeitig lohnt es sich unserer Meinung nach nicht, über den Massencharakter der Gräueltaten der Roten Armee zu sprechen.

M. Svezhentsev stellt fest, dass "dokumentarische Tatsachen über die positive oder negative Haltung der Polen gegenüber der Ankunft der sowjetischen Truppen nicht selbstverständlich sind, da sie größtenteils nicht objektiv sind, sondern manchmal aus dem allgemeinen Kontext der Ereignisse herausgenommen werden". dieses hat statt gefunden." Zitate, die als Beispiele für Loyalität oder Illoyalität gegenüber der sowjetischen Armee angeführt werden, sind recht typisch und nur einige von ihnen lassen sich nicht anders interpretieren als die Interpretationen der Quelle "[12, S. 42]. 

     Die Rote Armee in Polen am Ende des Zweiten Weltkriegs: Befreiung oder Besatzung. Historiker diskutieren, ob die Rote Armee Polen tatsächlich befreit oder die Nazi-Besatzung in eine sowjetische umgewandelt hat. Unserer Meinung nach ist es am angemessensten, diesbezüglich die Ansichten polnischer Historiker zu zitieren, da sie die wahre Natur des historischen Verständnisses der Ereignisse vermitteln können. K. Philip bemerkte in diesem Zusammenhang: „Tatsächlich war die Befreiung unseres Landes durch die Sowjets nicht. Der Begriff „Freistellung“ darf nur verwendet werden in
Befreiung von der deutschen Besatzung, aber dann sollte klargestellt werden, dass sie durch die sowjetische Besatzung ersetzt wurde“[21]. S. Lutsyk stellt hierzu Folgendes klar: „Der 17. Januar 1945 wurde lange nach dem Krieg als Tag der Befreiung der polnischen Hauptstadt gefeiert. Heute erinnern sich Historiker daran, dass die Befreiung schon früher hätte stattfinden können, bereits 1944, aber die sowjetischen Behörden stoppten die Offensive am rechten Weichselufer aus politischen Gründen.“[20] K. Kowalski erläutert die Ergebnisse von Forschern der Sowjetzeit und stellt fest, dass die Autoren der meisten Veröffentlichungen 50 Jahre lang wegen des "falschen Gefühls der Freundschaft" über die wahre Beziehung zwischen Polen und der Roten Armee geschwiegen haben und dass diese Seite der Geschichte "ist eine schwarze Seite" zu berücksichtigen. Gleichzeitig sind gewisse Versuche, Kriegsverbrechen anzuerkennen (wie 1990, als Michail Gorbatschow 1941 die Verantwortung des NKWD für die Hinrichtung polnischer Offiziere, Polizisten und Beamter bestätigte) kein Akt der Entschuldigung. Dieses Problem ist auch heute noch zwischen Moskau und Warschau akut [23].

     So bedeutete 1945 für das polnische Volk in gewisser Weise den Verlust der politischen Unabhängigkeit, die es 1989 wiedererlangte. Laut A. Vancezh-Gluza „waren all diese 50 Jahre von Zeiten mehr oder weniger hartnäckiger Konfrontation geprägt.“ Im August 1980 begann mit der Legitimation der Solidarno der Prozess der Demontage des Kommunismus. Dieses Jahr war der nächste Meilenstein in der Geschichte Polens und ganz Mittel- und Osteuropas“[2].

Abschließend möchte ich den britischen Historiker N. Davis zitieren, der in Bezug auf die Rolle der Roten Armee bei der Befreiung Europas betonte, dass "die Früchte der Freiheit in Osteuropa von Soldaten gebracht wurden, die selbst nicht frei waren". ."

     Die Beziehungen zwischen der polnischen Zivilbevölkerung und der Roten Armee am Ende des Zweiten Weltkriegs waren recht komplex. Dies wurde nicht nur durch die Präsenz sowjetischer (ausländischer) Truppen auf polnischem Boden beeinflusst, sondern auch durch die Organisation ihrer Präsenz durch die militärisch-politische Führung der UdSSR, diplomatische und politische Beziehungen zwischen beiden Ländern, weitere strategische Pläne Moskaus , Vorgeschichte des "nachbarschaftlichen" Daseins.

     Bis heute gibt es keine gemeinsame Vision der Ereignisse am Ende des Zweiten Weltkriegs in Polen, da es in der Literatur von 1946 - 1990 und in modernen Veröffentlichungen eine Mehrdeutigkeit der Interpretation gibt, unterschiedliche Ansichten über die Fakten in den Werken der modernen Polnische und russische Forscher. All dies vermittelt kein klares Bild der Beziehungen zwischen der polnischen Bevölkerung und der Roten Armee, sondern verwechselt sie mit ihren oft gegensätzlichen Tatsachen. Gleichzeitig muss man anerkennen, dass es trotz der ablehnenden Haltung eines Großteils der Polen gegenüber den sowjetischen Truppen Momente der Zusammenarbeit gab, sonst hätte die sowjetische militärpolitische Führung keine neuen Parteiinstitutionen auf polnischer Ebene schaffen können landet.

     Das obige Material erhebt nicht den Anspruch, "globale Schlussfolgerungen" zu sein. Wir wollen jedoch zeigen, dass Ereignisse, die erst kürzlich eindeutig interpretiert wurden, durch alternative Sichtweisen bereichert werden. Die bestehenden "Halbtöne" in der Interpretation derselben Tatsachen erfordern weitere gemeinsame Untersuchungen von Historikern sowohl aus Polen als auch aus den postsowjetischen Ländern. Diese Studien sollten nicht auf Anschuldigungen oder Rechtfertigungen abzielen, sondern auf objektive Schlussfolgerungen abzielen, die eine Grundlage für den Aufbau neuer "gesunder" Beziehungen zwischen den Ländern in der Zukunft bilden würden.