Еврейская община Днепра "Єврейський Музей уперше опублікував уривки зі знаменитого щоденника Володимира Гельфанда"            

Facebook "Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине» опубликовал отрывки из хранящегося в фондах Музея дневника Владимира Гельфанда"

                               
 
 
 
 

	Єврейський Музей уперше опублікував уривки зі знаменитого щоденника Володимира Гельфанда
	3 Adar 5785 (03.03.2025)
	Музей “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” опублікував уривки з щоденника Володимира Гельфанда, що зберігається у фондах Музею, – нашого земляка, відомого викладача, який вів щоденник із юнацьких років упродовж усього життя і який є одним із найвидатніших прикладів щоденника “звичайної людини” в період від Другої світової війни до “епохи застою”. Щоденник за період з 1941 до 1946 року був опублікований молодшим сином Віталієм Гельфандом і виданий німецькою, шведською та російською мовами, і його публікація стала важливою подією, однак, повоєнні щоденники Володимира Гельфанда ще не публікувалися. У Музеї “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” міститься найбільший масив архіву Володимира Гельфанда, зокрема його повоєнні щоденники, які передав його молодший син Віталій Гельфанд, який нині мешкає в Німеччині та є одним із найактивніших організаторів і учасників руху на підтримку України. Єврейський Музей Дніпра повідомив, що вперше широкому загалу представлено фрагмент щоденника, що відноситься до періоду 1951 року. Ця перша публікація супроводжується вступною статтею заступника директора Музею, кандидата історичних наук, доктора Єгора Врадія, яку ми переопубліковуємо з люб’язного дозволу автора.
	«Володимир Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів Дніпра складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві досягнення.   Будучи школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів.   Про все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник (десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя.   На сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення рідного міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і славу не полишали молоду людину.   Після закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників 1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною та досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових товаришів.   У 1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці березня 1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за згаданих «Прапороносців»: «А Гончар – наш студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він так любить університет…». Володимир достатньо критично оцінював реакцію викладачки, вважав, що вона намагається грітися у променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за роман «Буря»: «Еренбург отримав 100 тисяч…».   Для Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час, та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо, як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь призму порівняння із творчістю І. Еренбурга.   Літературні читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду – Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше, раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком 1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович».   Не менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка пише, так само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно підкорятися думці». Що це, якщо не мотиваційний девіз для молодої людини, яка так прагне літературного визнання?   У 1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині, яку знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом усієї війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського державного університету.   Уже тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як об’єкт для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи над нею В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте, забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки. Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід – 60-річний ювілей письменника.   Готуючись до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті, присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).   Проте під час відрядження він зважується на відчайдушний крок – завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом – 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.   На жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955 р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років. Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть переслідувань. У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.   Лише через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про страхіття війни.   У день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше.   Єгор Врадій».
	Познайомитися з опублікованим уривком зі щоденника Володимира Гельфанда можна на сайті Музею “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom

   

			КОНТАКТИ       ПІДТРИМАЙТЕ НАС

© Єврейськіа громада Дніпра / Jewish Community of Dnepr  

 

 

 

 

	Еврейский Музей впервые опубликовал отрывки из знаменитого дневника Владимира Гельфанда
	3 Adar 5785 (03.03.2025)
	Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине» опубликовал отрывки из хранящегося в фондах Музея дневника Владимира Гельфанда, нашего земляка, известного преподавателя, который вел дневник с юношеских лет на протяжение всей жизни и который является одним из выдающихся примеров дневника «обычного человека» в период от Второй мировой войны до «эпохи застоя». Дневник за период с 1941 по 1946 год был опубликован младшим сыном Виталием Гельфандом и издан на немецком, швецком и русском языках и его публикация стала важным событием, однако, послевоенные дневники Владимира Гельфанда еще не публиковались. В Музее «Память еврейского народа и Холокост в Украине» находится самый большой массив архива Владимира Гельфанда, в том числе его послевоенные дневники, которые были переданы его младшим сыном Виталием Гельфандом, ныне проживающим в Германии и являющимся одним из наиболее активных организаторов и участников движения в поддержку Украины. Еврейский Музей Днепра сообщил, что впервые широкой общественности представлен фрагмент дневника, относящийся к периоду 1951 года. Эта первая публикация сопровождается вступительной статьей заместителя директора Музея, кандидата исторических наук, доктора Егора Врадия, которую мы переопубликовываем с любезного разрешения автора.
	«Владимир Гельфанд, подобно многим сверстникам, чье детство и юность пришлись на 1920-1930-е гг., был увлечен миром слова. До цифровой эпохи оставалось еще почти семь десятилетий. Перспективы путешествий за пределы Советского Союза были такими же призрачными, как и полеты к другим планетам Галактики. Поэтому книга оставалась единственным способом открывать мир и, отчасти, давала небольшую надежду на собственное самовыражение. Можно только предполагать, что еще мотивировало парня с берегов Днепра сочинять первые юношеские стихи. Так или иначе, в этом возрасте поэтические попытки являются неотъемлемой частью жизни многих людей так же, как первые влюбленности, мечты о героическом будущем и жизненные достижения. Будучи школьником, Владимир посещал различные литературные мероприятия, которые проходили в большом по размерам и количеству жителей, однако провинциальном по своему характеру предвоенном Днепропетровске. Иногда он решался на собственные выступления и по-юношески остро воспринимал как положительные отзывы, так и критические реплики относительно собственных произведений. Обо всем этом мы узнаем из его дневниковых записей, а сам дневник (десятки школьных тетрадей, блокнотов и отдельных листов) оказался для юноши, а со временем и взрослого мужчины и своеобразным конфидентом, и одновременно magnum opus, который он писал всю свою жизнь. На страницах дневников отражались все человеческие переживания, достижения и поражения. Все, как у каждого из нас. Впрочем, фоном человеческой истории были тяжелые времена - начало немецко-советской войны, оставление родного города и эвакуация в неизвестность, мобилизация в Красную армию и страшные испытания войной вплоть до ее завершения. Но, даже при таких, часто нечеловеческих обстоятельствах, мечты о литературном творчестве и славе не оставляли молодого человека. После окончания войны и отложенной демобилизации в 1947 г. Владимир Гельфанд поступил на филологическое отделение историко-филологического факультета Днепропетровского государственного университета. Конец 1940-х гг. является чрезвычайно интересным периодом, ведь в это время на студенческие ряды возвращается, или, скорее сказать, впервые садится поколение выпускников 1941-го года, многие из которых, как и Владимир - опаленные войной и опытом выживания, эмоциями победы и потерями близких и боевых товарищей. В 1946 г. университет заканчивает Олесь Гончар, который одновременно с защитой дипломной работы, врывается в украинскую литературу с первой частью своей фронтовой трилогии «Знаменосцы». В конце марта 1948 г. В. Гельфанд, описывая заседание университетского литературного научно-исследовательского кружка, подает в дневнике описание реакции преподавательницы на новость о присуждении А. Гончару Сталинской премии (ІІ степени) за упомянутых «Знаменосцев»: «А Гончар - наш студент, тоже 50 тысяч получил. Он рад, что вырвался отсюда. Но он так любит университет…». Владимир достаточно критично оценивал реакцию преподавательницы, считал, что она пытается греться в лучах славы талантливого выпускника. Но, вполне возможно, его задел материалистический подход к оценке литературного творчества другого прошлогоднего лауреата - Ильи Эренбурга, получившего премию за роман «Буря»: Эренбург получил 100 тысяч…». Для Владимира Гельфанда Илья Эренбург - это не просто любимый автор. Это некое литературное божество, с которым посчастливилось жить в одно время, и одновременно - недостижимый идеал. Со страниц дневника мы видим, как часто Владимир оценивает произведения других современных ему литераторов сквозь призму сравнения с творчеством И. Эренбурга. Литературные чтения и обсуждения были частью тогдашнего студенческого бытия. Кстати, в это же время студентом факультета, но курсом старше, является другой одаренный юноша с не менее драматической судьбой военного периода - Павел Загребельный. Младший на год В. Гельфанда, он, тем не менее, раньше поступил в университет. Можно предполагать, что они были знакомы и имели неоднократные контакты. В пользу этого предположения в частности говорят адресные заметки в записной книжке В. Гельфанда, датированные началом 1948 г.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович». Не менее интересна газетная вырезка, вклеенная на первой странице этого же блокнота - цитата Николая Гоголя: «Человек, который пишет, так же не должен оставлять перо, как живописец кисти. Пусть что-нибудь пишет, непременно ежедневно. Нужно, чтобы рука приучилась совершенно подчиняться мысли». Что это, если не мотивационный девиз для молодого человека, который так стремится к литературному признанию? В 1949 г. В. Гельфанд женится на Берте Койфман - девушке, которую знал еще с довоенных лет и поддерживал связь на протяжении всей войны, и переводится на филологический факультет Молотовского государственного университета. Уже здесь он, студент отделения русской филологии, смотрит на творчество И. Эренбурга не только как читатель, но и выбирает его произведения как объект для своих студенческих литературоведческих исследований. Анализу упомянутого романа «Буря» посвящена дипломная работа. Работая над ней В. Гельфанд получает разрешение на командировку в Московский государственный университет с целью сбора материалов и работы в библиотеках. Однако, забегая наперед, можно сказать, что это не было единственной целью поездки. Где-то глубоко в душе Владимир лелеял надежду на встречу со своим литературным кумиром. Более того, появился прекрасный повод - 60-летний юбилей писателя. Готовясь к нему, В. Гельфанд безуспешно пытался предложить свои статьи, посвященные наследию Эренбурга, обращаясь в редакции как центральных советских газет, так и региональных (в том числе и днепропетровских). Однако во время командировки он решается на отчаянный шаг - посетить московскую квартиру И. Эренбурга. На данный момент мы не смогли установить, каким именно образом амбициозному студенту удалось найти адрес живого классика советского периода. Впрочем, факт остается фактом - 6 февраля 1951 г. короткая встреча состоялась. К сожалению, в дальнейшем судьба не была такой благосклонной к В. Гельфанду, как в этот день в начале февраля. Ему так и не удалось полностью реализовать свою тягу к литературе. В значительной степени из-за жизненных обстоятельств. В 1955 г. он вернулся в Днепропетровск, где прожил следующие 28 лет. Работал преподавателем русского языка и литературы, а со временем истории и обществоведения. Неоднократно он и его семья становились объектами откровенных антисемитских оскорблений и даже преследований. В 1960-1970-х гг. В. Гельфанд публиковал очерки на русском и украинском языках в местной прессе. Однако ему так и не удалось создать что-то большое и целостное, о чем он мечтал с детских лет. Лишь через тридцать лет после смерти, благодаря усилиям сына В. Гельфанда - Виталия - появилось первое издание военных дневников его отца. До сих пор они продолжают оставаться одним из самых откровенных свидетельств «обычного» человека о ужасах войны. В день рождения Владимира Гельфанда мы хотели бы предложить нашим читателям фрагмент дневниковой записи о встрече с И. Эренбургом, которая так много значила для 28-летнего молодого человека, переполненного мечтами и планами на будущее. Этот фрагмент публикуется впервые. . Егор Врадий».
	Познакомиться с опубликованным отрывком из дневника Владимира Гельфанда можно на сайте Музея «Память еврейского народа и Холокост в Украине» https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom