
![]() |
|
||
| 8 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ І ПРИМИРЕННЯ | ||
| Новини 08.05.2020 | ||
|
22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 і 9 травня Днями пам’яті та примирення. Від 2015 року 8 травня – День пам’яті і примирення – є офіційною меморіальною датою України щодо вшанування пам’яті жертв Другої світової війни. 75 років тому цей травневий день став де-юре – кінцем наймасштабнішого етапу Другої світової війни – війни проти нацистської Німеччини. До остаточного завершення власне Другої світової війни, в якій брали участь майже 80 % населення Землі, на той час ще залишалося трохи менше 4-х місяців… За
підрахунками Українського інституту національної пам’яті,
Україна, чия територія була ареною бойових дій від 1 вересня
1939 р., коли німецькі літаки Статистика, з одного боку, унаочнює історичні явища, дозволяє оцінити їхні масштаби, є найпростішим шляхом для природної потреби людини щось із чимось порівнювати. Водночас, рядки цифрових позначень раз по раз ловлять нас у свою пастку. Числа нівелюють, а, отже, дегуманізують нескінченності людських трагедій. Оперуючи великими та малими числами ми часто не замислюємося над тим, якою була доля тієї чи іншої людини, як склалося життя її батьків, дружини чи чоловіка, дітей? Ще у шкільні роки автор цих рядків був вражений одним із кадрів художнього фільму, присвяченого «другорядній», як йому, вихованому радянськими мілітарними мемуарами та кінематографом, тоді здавалося події – висадці союзних військ у Нормандії в червні 1944 р. Шокувала не сама історія про пошук, зусилля та людські жертви, підпорядковані одній меті – повернути хоча б одного з трьох синів матері, а кадри, пов’язані з невід’ємною річчю побуту вояків США – індивідуальними медальйонами для ідентифікації (передусім посмертної). |
||
![]() |
||
|
Уривок
з фільму «Врятувати рядового Раяна» (1998) режисера
Стівена Спілберга. У числі його робіт – можливо, найвідоміший
фільм, присвячений темі
Голокосту
– «Список
Шиндлера (1993 р., США).
|
||
|
|
||
![]() |
||
![]() |
||
| У
постійній експозиції Музею «Пам’ять єврейського
народу та Голокост в
Україні» в числі інших експонатів епохи Другої світової війни
міститься один із малознаних широкому колу відвідувачів символ-свідок тих драматичних років – невеличка пластмасова капсула – т.зв. медальйон червоноармійця («смертний медальйон») – футляр, до якого вкладався папірець з інформацією про особу. Такі капсули, як форма обліку, що дозволяла ідентифікувати загиблого бійця та відповідно зберегти пам’ять про нього, існували лише до листопада 1942 р. (до речі – розпалу запеклих боїв у Сталінграді) після чого були скасовані… |
||
![]() |
||
| Власником
цієї конкретної пластмасової ємності був Ісаак Давидович Томашов (1923 р.н.),
уродженець Дніпра, який мешкав на вул. Дзержинського (нині
вул. Володимира Вернадського), музикант, мобілізований до лав
Червоної армії у лютому 1941 р. Ісааку Томашову вдалося вижити
у горнилі війни, отримати державні нагороди та стати очевидцем поразки
нацистської Німеччини. На щастя, його капсула не виконала свого прямого
призначення. Натомість мільйони військових та цивільних жертв дотепер
продовжують залишатися у категорії «невідомих» і
навряд чи розкажуть нам свою історію, що, напевно, різнитиметься від
парадно-лакованої «дійсності», яку намагалися
впровадити у масову свідомість від середини 1960-х. Вона, ця штучно сконструйована пам’ять про війну, матиме мало спільного з реальністю Володимира Гельфанда (1923–1983), школяра з Дніпропетровська, у 19-річному віці мобілізованого до Червоної армії. На його долю припадуть оточення під Харковом у 1942 р., поранення, антисемітські випади з боку окремих офіцерів. Попри це він воюватиме та з честю пройде війну, завершивши її у Німеччині у званні лейтенанта… |
||
![]() |
||
![]() |
||
| Його
«Щоденник» – прониклива
дійсність дещо наївної, вихованої у комуністичному дусі молодої людини,
яка стикається з жорстокою реальністю війни, людських відносин, зрадою,
дружбою та коханням. Чи відчував себе героєм Ізраїль (Ігор) Білоусов (1908–1989) – зв’язківець, який у холодній дніпровській воді переправлявся на західний правий берег наприкінці вересня 1943-го, аби забезпечити зв’язок штурмовій групі відчайдухів, які попри шалений вогонь ворога та сумнівність задумів командування, прагнули вижити та водночас виконати бойовий наказ? Чому він, нагороджений двома медалями «За відвагу» спочатку був змушений відмовитись від свого єврейського імені (та не згадувати про навчання у хедері), а у повоєнні роки виправдовуватись за це перед партійною комісією? Чи він, або інші його побратими, заслуговували на народне просторікування про існування т. зв. «Ташкентського фронту», хоча понад 500 тис. євреїв нарівні з представниками інших націй боронили світ від нацизму? |
||
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
| Речі, рядки з
фронтових та
евакуаційних листів, сухі анкетні дані документів, світлини –
усі
вони продовжують оповідати свої абсолютно різні та водночас у чомусь
невловимо схожі історії, в яких ті, кого вже немає з нами, промовляють
про свої мрії, біль, радощі та негаразди. Хочеться вірити, що їхньою
найбільшою Перемогою та нашою Шаною буде збереження пам’яті
про
цю страшну Війну та Людей, що змогли її подолати. |
||
| Єгор Врадій |
|
|
| © Музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні" |
|
8
МАЯ - ДЕНЬ ПАМЯТИ И ПРИМИРЕНИЯ
|
| Новости
08.05.2020 |
|
22 ноября 2004 года Генеральная Ассамблея ООН провозгласила 8 и 9 мая Днями памяти и примирения. С 2015 года 8 мая стало официальной мемориальной датой в Украине — Днём памяти и примирения, посвящённым чествованию жертв Второй мировой войны. 75 лет назад этот майский день стал де-юре концом одного из самых масштабных этапов Второй мировой войны — войны против нацистской Германии. До окончательного завершения всей Второй мировой войны, в которой участвовало почти 80 % населения Земли, оставалось ещё чуть меньше четырёх месяцев. По подсчётам Украинского института национальной памяти, Украина, на территории которой велись активные боевые действия с 1 сентября 1939 года — начиная с первого налёта немецкой авиации на мирный Львов, — потеряла от 3 до 4 миллионов военнослужащих и участников подполья, более 5 миллионов гражданских лиц (в том числе около 1,5 миллиона евреев — жертв Холокоста), а около 5 миллионов человек подверглись различным формам принудительного перемещения (депортациям, эвакуациям, выселениям и др.). В целом безвозвратные потери Украины составили от 8 до 10 миллионов человек. Статистика, с одной стороны, делает исторические явления наглядными, позволяет оценить их масштаб и удовлетворяет естественную человеческую потребность в сравнении. С другой стороны, числовые ряды неизменно ловят нас в свою ловушку: они нивелируют, а значит — дегуманизируют бесконечное множество личных трагедий. Оперируя цифрами — большими и малыми — мы нередко не задумываемся: какова была судьба конкретного человека? Как сложилась жизнь его родителей, жены или мужа, детей? Ещё в школьные годы автора этих строк поразил кадр из художественного фильма, посвящённого, как ему тогда казалось — на фоне советских мемуаров и фильмов — «второстепенному» эпизоду: высадке союзников в Нормандии в июне 1944 года. Шокировал не столько сам рассказ о поиске и жертвах, принесённых ради спасения хотя бы одного из трёх сыновей американской матери, сколько деталь солдатского быта: индивидуальные жетоны для опознания — прежде всего посмертного. |
![]() |
|
Отрывок из фильма «Спасти рядового Райана» (1998) режиссёра Стивена Спилберга. Среди его работ — возможно, самый известный фильм о Холокосте: «Список Шиндлера» (1993, США). Особенно поразило то, что несмотря на смерть, память о солдате может быть — и в конечном итоге будет — сохранена благодаря одной, казалось бы, незначительной детали. Даже сейчас, спустя 76 лет после гибели 9837 американских солдат, мы можем узнать их имена, выгравированные на индивидуальных надгробиях и занесённые в биографические справочники, расположенные на американском военном кладбище в Нормандии — в Кольвиль-сюр-Мер. |
![]() |
![]() |
|
В постоянной экспозиции музея «Память еврейского народа и Холокост в Украине» среди других экспонатов эпохи Второй мировой войны представлен один из малоизвестных широкой публике символов и свидетелей тех драматических лет — небольшая пластмассовая капсула, так называемый медальон красноармейца (или «смертный медальон»). Это был футляр, в который вкладывался листок с персональной информацией о бойце. Такие капсулы использовались как форма учёта, позволяющая идентифицировать погибшего и тем самым сохранить память о нём. Однако просуществовала эта практика недолго — только с ноября 1942 года, то есть в разгар ожесточённых боёв под Сталинградом, — после чего была отменена… |
![]() |
|
Владельцем этой пластмассовой капсулы был Исаак Давыдович Томашув, 1923 года рождения, уроженец Днепра. Он жил на улице Дзержинского (ныне улица Владимира Вернадского), был музыкантом и в феврале 1941 года был мобилизован в ряды Красной армии. Исааку Томашуву удалось выжить в пламени войны, получить государственные награды и стать свидетелем поражения нацистской Германии. К счастью, его капсула не выполнила своего прямого назначения. В отличие от миллионов других военных и гражданских жертв, чьи имена до сих пор остаются неизвестными, и чьи истории мы вряд ли когда-либо услышим. Эти истории, возможно, кардинально отличались от парадно-лакированной "действительности", которая стала формироваться в массовом сознании с середины 1960-х годов. Эта искусственно сконструированная память о войне имеет мало общего с реальностью, в которой жил Владимир Гельфанд (1923–1983) — школьник из Днепропетровска, призванный в Красную армию в возрасте девятнадцати лет. Ему пришлось пройти через окружение под Харьковом в 1942 году, пережить ранения и антисемитские выпады со стороны некоторых офицеров. Несмотря на это, он продолжал служить и с честью прошёл всю войну, завершив её в Германии в звании лейтенанта. |
|
![]() |
|
Его Дневник — это проникновенная и местами наивная картина действительности, увиденная глазами воспитанного в коммунистическом духе молодого человека, который сталкивается с жестокой реальностью войны, сложными человеческими отношениями, предательством, дружбой и любовью. Чувствовал ли себя героем Израиль (Игорь) Белоусов (1908–1989), связист, который в холодной днепровской воде переправлялся на правый берег в конце сентября 1943 года, чтобы обеспечить связь с штурмовой группой смельчаков? Эти бойцы, несмотря на яростный огонь противника и сомнительность командного замысла, стремились не просто выжить, но и выполнить боевой приказ. Почему он, дважды награждённый медалью «За отвагу», был вынужден сначала отказаться от своего еврейского имени (и замолчать о детстве в хедере), а после войны — оправдываться за это перед партийной комиссией? Он ли, или другие его товарищи, заслужили народное бахвальство о так называемом «Ташкентском фронте» — при том что более 500 тысяч евреев, наравне с представителями других народов, сражались за спасение мира от нацизма? |
|
|
![]() |
| Кстати, строки из фронтовых и эвакуационных писем, сухие анкетные данные документов, фотографии — всё это продолжает рассказывать нам свои разные, но в чём-то неуловимо схожие истории. В них те, кого уже нет с нами, говорят о своих мечтах, боли, радостях и невзгодах. Хочется верить, что их наибольшей Победой — и нашим величайшим проявлением уважения — станет сохранение памяти об этой страшной Войне и о людях, сумевших её пережить. |
| Егор Врадий |
|
|
| © Museum “Jewish Memory and Holocaust in Ukraine" |
UkrainianOn 22 November 2004, the United Nations General Assembly proclaimed 8 and 9 May as Days of Remembrance and Reconciliation. Since 2015, 8 May has been an official commemorative date in Ukraine — the Day of Remembrance and Reconciliation, dedicated to honoring the victims of the Second World War.
Seventy-five years ago, this day in May became the de jure end of one of the largest stages of the Second World War — the war against Nazi Germany. The complete end of the global war, in which almost 80 percent of the world’s population was involved, was still a little less than four months away.
According to estimates by the Ukrainian Institute of National Memory, Ukraine — where active fighting had taken place from 1 September 1939, beginning with the first German air raid on peaceful Lviv — lost between 3 and 4 million servicemen and underground fighters, more than 5 million civilians, including around 1.5 million Jews murdered in the Holocaust, while about 5 million people were subjected to various forms of forced displacement such as deportation, evacuation, and resettlement. Overall, Ukraine’s irrecoverable losses amounted to between 8 and 10 million people.
Statistics make historical phenomena visible, help us grasp their scale and satisfy the natural human urge to compare. But numbers also set a trap: they level out, and therefore dehumanize, an endless multitude of personal tragedies. When dealing with figures — large or small — we often fail to ask what happened to a particular individual. What became of that person’s parents, wife or husband, or children?
When the author of these lines was still at school, he was struck by a scene from a feature film devoted to what, against the background of Soviet memoirs and films, then seemed a “secondary” episode: the Allied landings in Normandy in June 1944. What was shocking was not so much the story of the search and sacrifices made to save at least one of three sons of an American mother, but one detail of soldiers’ everyday life: individual identification tags, intended above all to identify the dead.
An excerpt from Steven Spielberg’s film Saving Private Ryan (1998). Spielberg’s works also include perhaps the best-known film about the Holocaust, Schindler’s List (1993, USA).
What was especially striking was the idea that even after death a soldier’s memory could be — and ultimately would be — preserved thanks to one seemingly insignificant detail. Even today, seventy-six years after the deaths of 9,837 American servicemen, we can learn their names, engraved on individual gravestones and recorded in biographical registers at the American military cemetery in Normandy at Colleville-sur-Mer.
In the permanent exhibition of the Museum “Jewish Memory and Holocaust in Ukraine,” among other artifacts from the Second World War, there is a symbol and witness of those dramatic years little known to the general public: a small plastic capsule, the so-called Red Army identification medallion, sometimes referred to as a “death medallion.” It was a case containing a slip of paper with the soldier’s personal information.
Such capsules were used as a form of record-keeping that allowed a dead serviceman to be identified and his memory preserved. The practice, however, existed only briefly. It was discontinued in November 1942, at the height of the fierce fighting around Stalingrad.
The owner of this plastic capsule was Isaak Davidovich Tomashuv, born in 1923 and a native of Dnipro. He lived on Dzerzhinsky Street, now Volodymyr Vernadsky Street, was a musician, and was mobilized into the Red Army in February 1941. Isaak Tomashuv survived the inferno of war, received state decorations and witnessed the defeat of Nazi Germany. Fortunately, his capsule never had to fulfill its direct purpose. Millions of other military and civilian victims were less fortunate: their names remain unknown, and we will probably never hear their stories. Those stories may have differed radically from the ceremonial, polished “reality” that began to take shape in public consciousness from the mid-1960s onward.
This artificially constructed memory of the war has little in common with the reality in which Vladimir Gelfand (1923–1983) lived. A schoolboy from Dnipropetrovsk, he was drafted into the Red Army at the age of nineteen. He endured encirclement near Kharkiv in 1942, wounds and antisemitic abuse from some officers. Despite this, he continued to serve and completed the entire war honorably, ending it in Germany with the rank of lieutenant.
His Diary is a moving and at times naive picture of reality seen through the eyes of a young man brought up in the communist spirit who encounters the brutal reality of war, complicated human relationships, betrayal, friendship and love.
Did Israel (Igor) Belousov (1908–1989), a signalman who crossed the cold waters of the Dnipro to the right bank at the end of September 1943 to maintain communications with an assault group, think of himself as a hero? Despite fierce enemy fire and the questionable nature of the command plan, these men tried not merely to survive but to carry out their combat order. Why was Belousov, twice awarded the Medal “For Courage,” first forced to abandon his Jewish name and keep silent about his childhood in a cheder, and then, after the war, to justify himself for this before a Party commission? Did he, or his comrades, deserve popular sneers about the so-called “Tashkent Front,” when more than 500,000 Jews, alongside representatives of other peoples, fought to save the world from Nazism?
Lines from wartime and evacuation letters, dry questionnaire entries in official documents and photographs continue to tell us stories that are different yet somehow elusively similar. Through them, those who are no longer with us speak of their dreams, pain, joys and hardships. One would like to believe that their greatest Victory — and our greatest expression of respect — will be the preservation of the memory of this terrible war and of the people who managed to survive it.
Identity page: “Valid without a photograph.” Surname: Belousov. First name: Igor. Patronymic: Leontievich. “Signature of the booklet holder.”
Awards page: “Awarded” — handwritten entries record medals/orders including the Medal “For Courage” and the Order of the Patriotic War, 2nd Class, with their serial numbers. A stamped note states that the holder is entitled, from November 1947, to receive the monetary payments and other benefits and privileges provided by the General Regulations on Orders of the USSR.
The facing page is headed: “EXTRACTS from the ‘General Regulations on Orders of the USSR’ (approved by decree of the Central Executive Committee and Council of People’s Commissars of the USSR of 7 May 1936).” The legible provisions state: “1. An Order of the USSR is the highest award for special services in the field of socialist construction and the defense of the USSR.” “3. Orders of the USSR may be awarded both to individual citizens and to military formations and military units of the Workers’ and Peasants’ Red Army, as well as to enterprises, institutions and organizations.” “4. Persons awarded an Order of the USSR may, for new merits, be awarded the same or another Order of the USSR a second time.” Paragraph 10 begins by stating that holders of an Order of the USSR personally enjoy a right to free…; the remainder is cut off in the photographed page.