- Олена Проскура "Запiзнiла сповiдь"
- Артикль: Запiзнiла сповiдь
- Видавництво: Интерсервiс Київ
- Рiк: 2016
- Автор: Олена Проскура
- Мова: украинский
- Формат: 20,8 x 15,2 x 3,2 cm
- Сторінок: 506 з ілюстраціями
- Вага: 700 гр.
- ISBN-10: 6176964768
- ISBN-13: 978-6176964766
- Ціна: € 29,95
Олена Василівна Проскура, всесвітньовідомий український фахівець
з дитячої психології, учениця Г.С.Костюка і О.В.Запорожця. У цьому
унікальному виданні, підготовленому в жанрі "приватної історії" -
спогади про страшні воєнні і повоєнні роки, дитячий будинок,
дорослішання, навчання у педагогічному училищі і педагогічному
інституті. Значну частину книги займає розповідь про аспірантські роки
і подальшу працю в Інституті психології, друзів і колег, багатьох з
яких уже немає з нами, про репресії проти української еліти 60-70 рр.
Книга містить також цікавий науковий доробок Олени Василівни останніх
років - дослідження з історії педагогіки, присвячені Софії Русовій,
Янушу Корчаку, Василю Сухомлинському, Якову Рєзніку. У презентації
взяли участь академіки НАПН України психологи Сергій Дмитрович
Максименко і Наталя Василівна Чепелєва, педагоги Олександра Яківна
Савченко, Ольга Василівна Сухомлинська, Надія Михайлівна Бібік, багато
співробітників Інституту психології, колишні аспіранти Олени Василівни,
колеги і друзі її чоловіка - відомого українського фізика Олександра
Івановича Проскури
 |
|
 |
Автор цієї щирої, зворушливої
сповіді має багато чеснот. Для мене
найяскравіші – її любов до людей,
вроджена допитливість і гіпервідпо-
відальність. Усе це я відчуваю у книзі,
яку варто прочитати не лише моєму
поколінню, а й молоді.
Ця сповідь не запізніла, вона на часі.
Олександра Савченко
"Сповідь" Олени Проскури – це
відверті і щирі сторінки про її особисту
долю, у якій віддзеркалилося майже усе
ХХ століття, його події, багато в чому
трагічні, особливо в його радянському
вимірі. Вони пропущені через особисту
долю тендітної жінки, яка не просто
вистояла у непростому двобої з часом, а
відбулася як дружина, мати, товариш і
друг, психолог і педагог високого ґатун-
ку, і, що найбільш виразно, віднайшла,
попри всі складнощі, свою ідентичність.
Цю книгу варто прочитати, бо це справжня література, написана вміло і емоційно
проникливо, яка веде читача від історії повсякденності до міркувань про час, в який
живемо.
Ольга Сухомлинська
Дане унікальне видання, на яке вже давно очікує широка аудиторія, є яскравим
прикладом авторських спогадів людини трагічної та складної долі, яка вистояла у не-
простих життєвих перепетіях, творила себе і стала видатним вітчизняним педагогом і
науковцем.
Доля, а радше – добрі люди зберегли Олену Проскуру задля того, щоб ми могли
сьогодні наблизитись до пізнання її в різних іпостасях – підлітка та школярки після-
воєнного дитячого будинку, енергійної та успішної студентки, прекрасної дружини,
матері та бабусі, відомої дослідниці, яка постійно співпрацювала з дошкільними закла-
дами, школами та родинами.
На непростому життєвому шляху Олени Проскури, віддзеркаленому в книзі її вмі-
лим літературним хистом, завжди були поряд щирі друзі та великі особистості, про яких
вона тепло пише на сторінках рукопису, і які допомогли не лише вижити, подолати всі-
лякі негаразди, а й стати пошанованою в інтелектуальному середовищі та в патріо-
тичному колі сподвижників-шістдесятників.
Значною та невіддільною складовою цієї книги є творчі роздуми високофахового
педагога, що розкривають портрети корифеїв та джерела сучасної педагогічної науки.
Зі сторінок мемуарів постає образ жінки-характерниці, досвід якої конче потріб-
ний сьогодні молодим людям – студентам, батькам, майбутнім науковцям – всі вони з
нетерпінням очікують на публікацію цієї книжки.
Богдан Кияк
Так мы жили. Размеренно, счастливо, подло. Как и положено было
жить советскому человеку. В зависимости от конкретных обстоятельств и
возможностей. Ежедневно оглядываясь на опасность, идущую от
тоталитарного государства-надсмотрщика. Обычная жизнь советской
интеллигенции, твердо и уверенно назывемой властью
“прослойкой”.
Эта книга – не комментарий к прошлому, к прошедшей жизни. В ней
нет однозначных оценок, политологических размышлений. Обычное
повествование, фиксирование имен, поступков, знакомств и расставаний.
Расставаний смерти и расставаний арестов. Всё, как и было в той стране.
Счастье зачатия и рождения ребенка... и шепотное сообщение сотрудника
об услышанном по “Свободе” или “Голосу
Америки”.
Сопротивление – лишь один из аспектов жизни. Да, были и
французские маки, и советские диссиденты, но была и обыденная жизнь с
любовью, радостью, защитой диссертации, чтением умной книги и привычной
обязанностью посещать бессмысленные собрания и политинформации. Здесь,
в книге – правда. Обыденная правда имен, поступков, знакомств и
расставаний. Спустя десятилетия наши потомки захотят нас лучше понять.
Нашу жизнь, наши страхи, нашу тоску и наше счастье. И ещё им будет
очень важно понять, почему, волею судьбы получив неожиданную роскошь
свободы и демократии, мы так трудно, так мучительно учились
пользоваться этим. Ни в воспоминаниях Левка Лукьяненка, ни в моих
тюремных воспоминаниях они, наши потомки, ответы не найдут. Потому что
там их нет.
Ответ – в спокойной, размеренной и очень честной книге госпожи
Проскуры. Именно так мы жили. И, к сожалению, так продолжаем жить
сегодня, в начале 21 века.
Семен Глузман, врач, бывший политзаключенный
Олена Василівна Проскура
– добре відомий в Україні вчений, педагог і психолог, автор низки
навчальних, науково-популярних та методичних посібників, присвячених
проблемам розвитку, навчання та виховання дітей, формування особистості
та індивідуальності, створенню умов для розвитку їх здібностей.
Написані нею твори, що стали підсумком багаторічних досліджень і
спостережень, враховують досвід видатних філософів та педагогів –
дослідників процесу мислення та пізнання людиною світу – від
Аристотеля, Гегеля, Спінози, Ж-Ж. Руссо, Г. Песталоцці до В.О.
Сухомлинського, ідеї яких Олена Василівна добре знала і творчо
використовувала в сучасних умовах. Тому її виступи та письмові
рекомендації педагогам та батькам щодо змісту і методів навчання
сприймалися з великою повагою і залишаються актуальними при вирішенні
сучасних проблем виховання та навчання.
Спілкуючись при виконанні спільних
досліджень напівпровідників з відомим фахівцем у галузі фізики та
історії фізики Проскурою Олександром Івановичем, я знав, що його
дружина Олена Василівна – талановитий вчений у галузі педагогіки
і психології. Коли ж Олена Василівна дозволила мені, як колезі чоловіка
та педагогу за освітою ознайомитися з рукописом її спогадів, я був дуже
вдячний за велике довір’я і, не дивлячись на власне
перевантаження, з великою увагою прочитав її спогади від першої
сторінки до останньої.
Аналізуючи кожен крок свого свідомого
життя, Олена Василівна прийшла до висновку, що головним стимулом до
початку роботи над цими спогадами стало усвідомлення провини,
пов’язаної з пропущеною в дитинстві можливістю допомогти пані
Ірині, яка у роки війни переховувала її під столом у своєму домі,
зберегла життя і стала для неї святою жінкою. Спогади про цю, імовірно,
лише уявну провину, Олена Василівна тяжким каменем носить в собі
упродовж життя. Це – один із вчинків, що свідчить про її
надзвичайну відповідальність, чесність і справедливість. Весь твір, як
і вся діяльність Олени Василівни сповнені повагою до людей,
доброзичливістю, великою вдячністю всім (незабутим!) вихователям,
вчителям, членам родини, учням, вихованцям, колегам та старим і новим
друзям. Це відчувається на кожній сторінці спогадів і саме це стимулює
бажання ознайомитися з наступною сторінкою спогадів цієї особливої
людини.
Війна забрала початок життя Олени
Василівни, позбавила її маминої та батьківської любові, турботи рідних
бабусі та дідуся і родинного тепла, необхідного для щасливого
дитинства, зробила її круглою сиротою в дитячому будинку з постійним
почуттям голоду, при якому щастям сприймалася промерзла картопля,
знайдена у полі пізно восени та будь-які недоїдки, знайдені на
весняному полі. Більшість вихователів та вчителів із співчуттям
ставились до вихованців, підтримували дітей, додавали їм віри в свої
сили і в майбутнє.
Повоєнні труднощі описано Оленою
Василівною без прикрас, надзвичайно реалістично. Не солодким було життя
всього народу, але найбільше труднощі вплинули на долю сиріт. Олена
Василівна вже тоді намагалася жити порядно, законослухнянно і стала
однією з небагатьох вихованців дитячих будинків, яка зуміла втриматись
у житті, стати на ноги. Пам’ять Олени Василівни переповнена
згадками переважно про добрих однокласників та милосердних вчителів.
Але враження про пережите Олена Василівна не могла забути. Співчуття до
сиріт, які перебувають у дитячих будинках, не зітерлось, і вона свою
діяльність зосередила на роботі по покращенню долі сиріт.
Опис цього повчального шляху –
від вихованця дитячого будинку до викладача університету та автора
програми та підручників для вихователів та батьків – потребує
поширення, наприклад, у формі художнього кінофільму.
Враховуючи сучасні технічні
можливості, не потребує великих затрат виготовлення та розміщення в
інтернеті відеофільму з інтерв’ю Олени Василівни, який буде
надзвичайно корисним як для моральної підтримки вихованців дитячих
будинків, яких, на жаль, за даними Олени Василівни, не набагато
поменшало у порівнянні з повоєнним періодом, так і для їх вихователів
та для батьків, яких вчитиме спокійному, сповненому любові, лагідному
ставленню до дітей, сприятиме актуальному для нинішнього періоду
розвитку суспільства, зміцненню родинних стосунків, традиційних для
нашого народу. Адже головним недоліком освіти нині є загальний для всіх
сфер життя країни – сільського господарства, промисловості,
спілки митців… – поділ на начальників та виконавців,
механізмом взаємодії між якими найчастіше залишається недовіра і навіть
страх. Стверджуючи, що школа – це модель суспільства, Олена
Василівна пише: «Генеральний секретар керує всією країною,
директор заводу – тисячами робітників і інженерів, голова
колгоспу – цілим селом, вчитель – повними класами учнів, а
часто і їхніми батьками. Він - їхній керівник, начальник. Хто керує,
той завжди правий . Ми ж прагнемо демократії, гуманності, тобто
людяності, а не авторитаризму».
Говорячи про помітну рису, відому як
відкритість наших співвітчизників у дискусіях, Олена Василівна
відзначає перш за все готовність переважно полемізувати, протиставляти,
заперечувати, а не погоджуватись із думкою співрозмовника. І стверджує,
що не можна вважати життя повноцінним, коли людина не вміє радіти
життю, не знаходить причин для радості, не вміє їх бачити, не створює
їх, не привчена дбати про те, щоб бути привітною, приємною для інших,
помічати в інших позитиви, цінувати їх. Вона згадує про початок
запровадження ідей гуманіста В.О. Сухомлинського, який головним
завданням суспільства і школи вважав повернення дітям радості,
створення умов для неї, заохочення уміння радіти у житті. На жаль,
наміри здійснення реформи освіти залишились лише намірами.
Детально описуючи кроки свого
творчого зростання, життєві проблеми своєї родини, колег та друзів,
Олена Василівна розмірковує про зміст та проблеми життя і розвитку
людини, країни, суспільства, про патріотизм та міжнаціональні відносини
на офіційному та побутовому рівнях, про проблеми та долю змішаних
українсько-єврейських сімей, про роль родинних свят та традицій у
вихованні дитини. Зокрема, цікаві міркування приведені щодо лозунгу
“критика – рушій прогресу”. Проте критика часто
приводить до взаємних образ та появи противника, а не нових ідей.
Однією із запорук успішної співпраці
між членами групи, між керівником та колективом Олена Василівна вважає
особливість стилю спілкування та взаємин, з яким їй пощастило
зустрітися в житті. Важливими у поведінці є готовність не очікувати на
подяку, а самому завжди бути вдячним, висловлюватись без різких і надто
виразних суджень, добирати відповідних термінів.
Значна частина Спогадів Олени
Василівни присвячена поглядам та діяльності відомих громадських діячів
- шестидесятників та вчених та історичних постатей, з працями яких
вдається познайомитись. Серед них – класики Жан-Жак Руссо. Марія
Монтесорі. Софія Русова, та близький до нашого часу Януш Корчак з його
книгою "Як любити дитину" – педагогічною енциклопедію, що
розкриває різні умови появи дитини у цьому світі, хід її розвитку, її
можливості та найголовніші її потреби, В.О.Сухомлинський з ідеєю школи
радості, Я.Б.Рєзнік – відомий в Україні педагог, психолог, перший
в Радянській Україні доктор педагогічних наук, що народився 22 квітня
1892 року в мальовничому, нині – всесвітньо відомому Чорнобилі.
Видана окремою книгою ця частина Сповіді стала б хорошим навчальним
посібником з педагогіки.
Олена Василівна пригадує, що після її
доповіді на республіканській конференції з проблем виховання
дітей-сиріт перший секретар обкому партії Полтавщини Федір Моргун
звернувся до присутніх: "Давайте ще раз поаплодуємо Олені Василівні за
чудову доповідь. Як шкода, що я не чув такого, коли в мене підростали
діти". Нині потрібно ще раз подякувати Олені Василівні за чудову книгу,
широко інформувати про неї вихователів дошкільних закладів та вчителів
початкових класів, громадськість, щоб запобігти тим помилкам, які
допускаються у навчальних закладах та родинах, необізнаних з порадами
видатних педагогів, зокрема Олени Василівни.
Вчений секретар Інституту фізики Національної академії наук України кандидат фіз.-мат. наук В.С. Манжара
© Olena Proskura 2016
