| Про День Перемоги в Кіровограді, фейкових ветеранів і "липове" примирення | ||
| |
||
|
У
2015 році до традиційного Дня Перемоги в Україні додалося ще одне
свято - День пам'яті і примирення. Хоча з огляду на те, що відбувається у ці дні в Україні, його варто було б назвати Днем забуття і ненависті. Або Днем розділення електорату. Важко зрозуміти, як ми всі скотилися до такого, але за останні чотири роки найсвітліше і найдобріше свято «зі сльозами на очах» перетворилося на парад брехні, взаємних звинувачень і людської злоби під спільним гаслом «Зате не як у Росії». Чому? |
| Еволюція
свята |
||
| Тож,
що сталося за чотири роки? Спочатку зникли «георгіївські
стрічки». Це зрозуміло – цей символ перемоги
«вкрала» у нас «Новоросія». І
якщо у 2014 році
хтось ще вдягав ці стрічки, то скоро вони стали сприйматися в Україні
тільки як символ сепаратизму. Тільки не дуже зрозуміло, що робити з
медаллю «За перемогу над Німеччиною» 1945 року
– куди
з неї подіти ту кляту георгіївську стрічку? У 2015 році прийняли закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Тож, у відповідності до цього закону, зникли і радянські прапори, як один із символів 9 Травня. Це теж зрозуміло. Але чому цього року День Перемоги святкували з червоно-чорними прапорами «Правого сектора»? Ці прапори, звичайно, не заборонені, але так само не заборонені у нас прапори Червоного Хреста чи ОПЕК, зелене знам'я ісламу, врешті-решт… Чому б не з ними? А ще портрети. В соцмережах коментатори змагаються: хто дотепніше обізве людей, які 9 Травня принесли на Вали портрети своїх батьків і дідів. «Вата» і «руській мир» - це вже пройдений етап. Але що поганого чи антиукраїнського може бути в портреті фронтовика? Акцію «Безсмертний полк» дійсно вигадали в Росії: в 2011 році томські журналісти, які помітили, що живі ветерани, якщо вони ще залишились, вже не можуть ходити по парадах, запропонували жителям міста принести фотографії своїх рідних фронтовиків, а також розповісти на них на сайті «Безсмертного полка». Сьогодні такі акції проходять у 80 (!) країнах світу – скрізь, де є потомки людей, які воювали у Другу світову. Наша подруга зі Швеції розповіла, що в цьому році брала участь у такій акції у Стокгольмі. У Швеції державного вихідного 8-9 травня немає, тож люди вийшли на парад 7-го – у неділю. В усьому світі люди вважають, що мета «Безсмертного полку» – зберегти пам'ять про ту війну. І тільки радник міністра внутрішніх справ України Зорян Шкіряк, що цю акцію вигадало ФСБ і винятково з метою нашкодити Україні… До речі, в Росії ще Великдень святкують. З цим теж слід вже щось робити. |
||
| Перемоги
чи Примирення, 8 чи 9? Ті, кого виростили фронтовики, завжди будуть святкувати День Перемоги. Тому що для їхніх рідних це було найбільше і найсвітліше свято - день початку нового життя. 8 чи 9 – питання не таке вже принципове. Генеральна асамблея ООН визнала обидва ці дні днями пам'яті жертв Другої світової і Перемоги над нацизмом. Справа в тому, що акт про беззастережну капітуляцію Германії був підписаний 8 травня, о 22:43, за центральноєвропейським часом, тобто 9 травня, о 0:43, за московським часом. Ми тоді жили за московським часом. Але й ті, хто зустрів День Перемоги у Берліні, згадують, що святкувати почали на світанку дев'ятого. Оскільки святкували не останній день війни, а перший день миру. До речі, в усьому світі, і навіть в Німеччині, у ці дні святкують саме Перемогу над нацизмом. Якщо хочете святкувати закінчення Другої світової, то це, мабуть, варто робити 2 вересня. Людей, які пережили ту війну, не треба переконувати з кимось миритися. Вони примирилися багато десятиліть тому. Кіровоградка Олександра Олександрівна Кноблох розповідала нам про свого батька, якого розстріляли у 1943 році у дворі тюрми СД на вулиці Польовій (зараз Габдрахманова), розстріляли просто, щоб звільнити місце для нових в'язнів, кинули його труп у колодязь і засипали вапном… А потім розказала про Ганса – німця, який поселився в них вже після смерті батька. Німця, який щодня приносив їжу двом маленьким дівчаткам, саджав їх на коліна, годував і плакав. «У нього біля ліжка стояла фотографія жінки і двох дівчат, десь нашого віку, - казала Олександра Кноблох. - Він був із Дрездена. Я вже коли виросла, зрозуміла, що його родина, мабуть, тоді вже загинула». |
||
| Олександра
Олександрівна зробила
все, щоб вшанувати пам'ять батька, вона домоглася встановлення
пам'ятника на території шкірвендиспансеру – колишньої тюрми
СД.
Але й Ганса вона
завжди пам'ятала. Каже, коли їздила на екскурсію в Дрезден, то все
вглядалася в обличчя перехожих, розуміла, що Ганс,
скоріш за все, загинув в Кіровограді на Різдво 44-го, розуміла, що
Дрезден – чималеньке місто. Але все одно сподівалася
побачити,
обійняти, сказати, що знає: він не винен. Інша жінка – Наталя Золотаревська – розповідала нам про свою маму Белу Токман зі знищеного нацистами села Троїцьке під Гайвороном, і про ще одну маленьку єврейську дівчинку з цього села. Дівчинку, яка в 60-х роках збирала гроші і витрачала щорічну відпустку на те, щоб з'їздити в Східний Сибір, де відбував покарання у таборі її «батько» - поліцай. Він конвоював колону євреїв, яких вели на смерть, і раптом вихопив з натовпу за руку маленьку дівчинку, закинув у канаву на узбіччі. А потім до кінця окупації ховав її у себе в льосі. Її «батько» не був «праведником миру», він був поліцаєм і, мабуть, був винний у багатьох смертях. Але одне маленьке життя врятував. Власні діти не те, щоб відмовилися від батька-поліцая, але й не афішували родинних зав'язків (і це теж зрозуміло). А от та дівчинка, яка прожила у нього в льосі один рік, коли виросла, щороку їздила до нього в табір… Ці люди святкують День Перемоги, а не День примирення. Але їх не треба переконувати з кимось примиритися – вони і без нас чудово знають: війна була не чорно-біла. |
||
| Ряжені ветерани та інші фейки Дуже багато пишуть і говорять у нас про «ряжених» - чоловіків 70-80 років, які, усі в орденах і медалях, приходять на Вали 9 Травня. Можливо, є і ряжені. Але підійдіть до цих чоловіків поближче, подивіться на їхні нагороди, запитайте, врешті-решт, чи воювали вони у 1941-1945-му? Вони радо скажуть, що ні, а їхні ордени і медалі не воєнні, а ювілейні. Це просто військові пенсіонери, яким офіційно дозволено носити військову форму. І це їхні власні медалі – не чужі, не підробні, не фейкові! Цю форму з медалями вони завжди одягали двічі на рік – 23 лютого і 9 Травня. 23 лютого їм вже нема куди піти. Залишилось одне свято. Звісно, вони не ветерани тієї війни. Але чи хочуть вони, одягнувши ордени, ввести нас в оману, щоб отримати зайвий букет тюльпанів? Навряд. Вони ж не знають, що ми не розбираємося у нагородах… І ще одна тенденція, яку ми, на жаль, не можемо обминути, - численні статті і перепости статей про радянський солдат, які гвалтували і вбивали німецьких жінок. Безумовно, таке теж було. Мало бути – погані люди є скрізь. Наш земляк Володимир Гельфанд, який вів щоденники у 1941-1946, описав чимало такого, про що в СРСР не прийнято було говорити вголос. Щоденники Гельфанда опубліковані окремими книгами на німецькій і на російській, вони є у вільному доступі. Він пише і про ґвалтування, і про мародерство в Берліні 1945-46 років. Пише навіть про те, що він теж не був осторонь. Ні, він не гвалтував і не вбивав, але не раз підходив до тієї межі, де закінчується звичайне хамство переможців і починається кримінальний кодекс… |
||
| Ми
листувалися з сином автора – Віталієм
Гельфандом,
який опублікував щоденники батька. І питали: чи не хотілося йому трохи
скорегувати, прибрати те, від чого, як писав його батько, він сам собі
був огидний. Ні. Він не хотів. Тому що у 1946 році інтелігентний
єврейський хлопчик Гельфанд вже
у подробицях знав, що зробили з його рідними. І зустрічаючи вдову
німецького офіцера у скрутному становищі, не дозволяв собі відчувати
жалість… Але Гельфанд пише про окремі випадки, а не про масовий процес гвалтувань і грабежів. А ті, хто сьогодні пише про такі речі у нас, в Україні, що вони уявляють? Очі свого дідуся, який заколисував їх у дитинстві? Свою бабусю, яка у 18 років потрапила на фронт, дійшла до Берліна і давай там по-звірячому вбивати німецьких дітей? Чи примирився Володимир Гельфанд? Важко сказати. Його син, який мешкає у Німеччині, переконаний: винні не окремі люди, винна війна, винен нацизм як явище. Це – примирення. А перейменування вулиці Конєва – це не примирення, а плювок в обличчя тим, хто звільняв наше місто, і тим, хто береже пам'ять про них… В Україні офіційно 8 травня – це День пам'яті і примирення, 9 – Перемоги над нацизмом. Тобто, хто що хоче - той те і відзначає. Ми не змушуємо нікого святкувати День Перемоги. Але, якщо ви святкуєте Різдво, то не йдете ж на Хануку в Синагогу, щоб пояснити іудеям, що вони святкують не тоді, не те і обряди в них неправильні, правда? |
||
|
|
украинскийDozor. «О Дне Победы в Кировограде, фальшивых ветеранах и “липовом” примирении».
21 мая 2018 года.
О Дне Победы в Кировограде, фальшивых ветеранах и «липовом» примирении
В 2015 году к традиционному Дню Победы на Украине добавился ещё один праздник — День памяти и примирения. Хотя, судя по тому, что происходит в эти дни на Украине, его стоило бы назвать Днём забвения и ненависти. Или Днём разделения электората.
Трудно понять, как мы до этого дошли, но за последние четыре года самый светлый и добрый праздник «со слезами на глазах» превратился в парад лжи, взаимных обвинений и человеческой злобы под общим лозунгом «Зато не как в России». Почему?
Эволюция праздника
Итак, что произошло за четыре года? Сначала исчезли георгиевские ленты. Это понятно: этот символ победы «украла» у нас «Новороссия». И если в 2014 году кто-то ещё надевал эти ленты, то вскоре на Украине они стали восприниматься исключительно как символ сепаратизма. Только не очень понятно, что делать с медалью «За победу над Германией» 1945 года — куда с неё девать эту проклятую георгиевскую ленту?
В 2015 году приняли закон «Об осуждении коммунистического и национал-социалистического тоталитарных режимов на Украине и запрете пропаганды их символики». Поэтому в соответствии с этим законом исчезли и советские флаги как один из символов 9 Мая. Это тоже понятно. Но почему в этом году День Победы отмечали с красно-чёрными флагами «Правого сектора»? Эти флаги, конечно, не запрещены, но точно так же не запрещены у нас флаги Красного Креста или ОПЕК, зелёное знамя ислама, в конце концов… Почему бы не с ними?
А ещё портреты. В социальных сетях комментаторы соревнуются в том, кто остроумнее обзовёт людей, принёсших 9 Мая на Валы портреты своих отцов и дедов. «Вата» и «русский мир» — уже пройденный этап. Но что плохого или антиукраинского может быть в портрете фронтовика?
Акцию «Бессмертный полк» действительно придумали в России: в 2011 году томские журналисты, заметив, что живые ветераны, если они ещё остались, уже не могут ходить на парады, предложили жителям города принести фотографии родных фронтовиков, а также рассказать о них на сайте «Бессмертного полка».
Сегодня такие акции проходят в 80 (!) странах мира — всюду, где живут потомки людей, воевавших во Второй мировой. Наша подруга из Швеции рассказала, что в этом году участвовала в такой акции в Стокгольме. В Швеции нет государственного выходного 8–9 мая, поэтому люди вышли на шествие 7-го, в воскресенье.
Во всём мире люди считают, что цель «Бессмертного полка» — сохранить память о той войне. И только советник министра внутренних дел Украины Зорян Шкиряк утверждает, что эту акцию придумала ФСБ исключительно для того, чтобы навредить Украине…
Кстати, в России ещё и Пасху празднуют. С этим тоже, наверное, нужно что-то делать.
Победа или Примирение, 8-го или 9-го?
Те, кого вырастили фронтовики, всегда будут отмечать День Победы. Потому что для их родных это был самый большой и светлый праздник — день начала новой жизни.
Восьмое или девятое число — вопрос не столь принципиальный. Генеральная Ассамблея ООН признала оба этих дня днями памяти жертв Второй мировой войны и Победы над нацизмом. Дело в том, что акт о безоговорочной капитуляции Германии был подписан 8 мая в 22:43 по центральноевропейскому времени, то есть 9 мая в 0:43 по московскому времени. Мы тогда жили по московскому времени. Но и те, кто встретил День Победы в Берлине, вспоминают, что праздновать начали на рассвете девятого, поскольку отмечали не последний день войны, а первый день мира.
Кстати, во всём мире, даже в Германии, в эти дни отмечают именно Победу над нацизмом. Если же хотите праздновать окончание Второй мировой войны, то это, вероятно, стоило бы делать 2 сентября.
Людей, переживших ту войну, не нужно убеждать с кем-то мириться. Они примирились многие десятилетия назад.
Жительница Кировограда Александра Александровна Кноблох рассказывала нам о своём отце, которого расстреляли в 1943 году во дворе тюрьмы СД на улице Полевой (ныне Габдрахманова), расстреляли просто ради освобождения места для новых заключённых, сбросили его тело в колодец и засыпали известью… А затем она рассказала о Гансе — немце, поселившемся у них уже после смерти отца. Немце, который каждый день приносил еду двум маленьким девочкам, усаживал их на колени, кормил и плакал.
«У него у кровати стояла фотография женщины и двух девочек, примерно нашего возраста, — говорила Александра Кноблох. — Он был из Дрездена. Уже повзрослев, я поняла, что его семья, вероятно, к тому времени погибла».
Александра Александровна сделала всё, чтобы почтить память отца: добилась установки памятника на территории кожно-венерологического диспансера — бывшей тюрьмы СД. Но и Ганса она помнила всегда. Она рассказывала, что во время экскурсии в Дрезден всё вглядывалась в лица прохожих, хотя понимала: Ганс, скорее всего, погиб в Кировограде на Рождество 1944 года, да и Дрезден — довольно большой город. И всё равно надеялась увидеть его, обнять, сказать, что знает: он не виноват.
Другая женщина, Наталья Золотаревская, рассказывала нам о своей матери Белле Токман из уничтоженного нацистами села Троицкого под Гайвороном и о ещё одной маленькой еврейской девочке из этого села. Девочке, которая в 1960-е годы копила деньги и тратила свой ежегодный отпуск на поездку в Восточную Сибирь, где отбывал наказание в лагере её «отец» — полицай.
Он конвоировал колонну евреев, которых вели на смерть, и вдруг выхватил из толпы за руку маленькую девочку и сбросил в канаву у дороги. А потом до конца оккупации прятал её у себя в погребе.
Её «отец» не был «праведником мира»: он был полицаем и, вероятно, виновен во многих смертях. Но одну маленькую жизнь спас. Собственные дети не то чтобы отреклись от отца-полицая, но и не афишировали семейные связи (и это тоже понятно). А та девочка, которая прожила год у него в погребе, повзрослев, каждый год ездила к нему в лагерь…
Эти люди празднуют День Победы, а не День примирения. Но их не нужно убеждать с кем-то примириться — они и без нас прекрасно знают: война не была чёрно-белой.
Ряженые ветераны и другие подделки
У нас очень много пишут и говорят о «ряженых» — мужчинах 70–80 лет, которые, увешанные орденами и медалями, приходят на Валы 9 Мая. Возможно, среди них есть и ряженые. Но подойдите к этим мужчинам поближе, посмотрите на награды, спросите наконец, воевали ли они в 1941–1945 годах. Они охотно ответят, что нет, а их ордена и медали не боевые, а юбилейные.
Это просто военные пенсионеры, которым официально разрешено носить военную форму. И медали эти их собственные — не чужие, не поддельные, не фальшивые! Такую форму с медалями они всегда надевали дважды в год — 23 февраля и 9 Мая. 23 февраля им уже некуда идти. Остался один праздник.
Конечно, они не ветераны той войны. Но разве они, надевая награды, хотят ввести нас в заблуждение, чтобы получить лишний букет тюльпанов? Вряд ли. Просто они не знают, что мы не разбираемся в наградах…
И ещё одна тенденция, которую мы, к сожалению, не можем обойти стороной, — многочисленные статьи и перепечатки статей о советских солдатах, насиловавших и убивавших немецких женщин. Безусловно, такое тоже было. И должно было случаться — плохие люди есть везде.
Наш земляк Владимир Гельфанд, который вёл дневники в 1941–1946 годах, описал немало такого, о чём в СССР не принято было говорить вслух. Дневники Гельфанда вышли отдельными книгами на немецком и русском языках и находятся в свободном доступе. Он пишет и об изнасилованиях, и о мародёрстве в Берлине в 1945–1946 годах. Пишет даже о том, что и сам не остался в стороне. Нет, он не насиловал и не убивал, но не раз подходил к той грани, где заканчивается обычное хамство победителей и начинается уголовный кодекс…
Мы переписывались с сыном автора — Виталием Гельфандом, опубликовавшим дневники отца, — и спрашивали, не хотелось ли ему немного подправить текст, убрать то, из-за чего, как писал его отец, он сам себе был отвратителен. Нет. Он не хотел. Потому что в 1946 году интеллигентный еврейский мальчик Гельфанд уже во всех подробностях знал, что сделали с его родными. И, встречая вдову немецкого офицера в тяжёлом положении, не позволял себе испытывать жалость…
Но Гельфанд пишет об отдельных случаях, а не о массовом процессе изнасилований и грабежей. А те, кто сегодня пишет о подобных вещах у нас, на Украине, что они себе представляют? Глаза своего дедушки, укачивавшего их в детстве? Свою бабушку, которая в 18 лет попала на фронт, дошла до Берлина и принялась там зверски убивать немецких детей?
Примирился ли Владимир Гельфанд? Трудно сказать. Его сын, живущий в Германии, убеждён: виновны не отдельные люди, виновна война, виновен нацизм как явление. Это и есть примирение. А переименование улицы Конева — не примирение, а плевок в лицо тем, кто освобождал наш город, и тем, кто хранит память о них…
На Украине официально 8 мая — День памяти и примирения, а 9 мая — День Победы над нацизмом. То есть кто что хочет, тот то и отмечает.
Мы не заставляем никого праздновать День Победы. Но если вы празднуете Рождество, то ведь не ходите в синагогу на Хануку, чтобы объяснить иудеям, что они празднуют не в тот день, не то событие и неправильно совершают обряды, правда?
Журналист: Ольга Степанова. Фотокорреспондент: Елена Карпенко. © Dozor.
