
![]() |
|
||
| 02.03.2025 Єгор Врадій | ||
Мрія бути письменником |
||
![]() |
||
|
Цього дня – 1 березня 1923 р. народився
Володимир Гельфанд
01
березня 1923 р. народився Володимир Гельфанд (1923–1983)
–
український єврей, безпосередній учасник Другої світової війни,
педагог, поет. Його щоденники, мабуть, найоб’ємніший погляд
звичайної людини на життя, людей та явища періоду 1941–1945
рр.
Фактично до початку 2000-х рр. щоденники В. Гельфанда залишалися
родинною реліквією. Завдяки зусиллям Віталія Гельфанда, сина автора,
записи в учнівських зошитах і блокнотах
перетворилися у книги, видані німецькою, шведською і російською.
Фонди
Музею містять величезну кількість рукописів, особистих речей та
документів Володимира Гельфанда. Сьогодні ж, хотілося б зупинитися на
одному аспекті цієї непересічної «звичайної» людини
–
пристрасті до літератури і письменства.
Детальніше у статті на сайті Музею: https://jmhum.org/uk/ |
||
| |
||
|
Володимир Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів Дніпра[1] складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві досягнення. Будучи школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів. Про все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник (десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя. На сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення рідного міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і славу не полишали молоду людину. Після закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників 1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною та досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових товаришів. У 1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці березня 1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за згаданих «Прапороносців»: «А Гончар – наш студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він так любить університет…»[2]. Володимир достатньо критично оцінював реакцію викладачки[3], вважав, що вона намагається грітися у променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за роман «Буря»: «Еренбург отримав 100 тисяч…»[4]. Для Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час, та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо, як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь призму порівняння із творчістю І. Еренбурга. Літературні читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду – Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше, раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком 1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович»[5]. Не менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка пише, так само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно підкорятися думці»[6]. Що це, якщо не мотиваційний девіз для молодої людини, яка так прагне літературного визнання? У 1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині, яку знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом усієї війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського державного університету[7]. Уже тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як об’єкт для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи над нею В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте, забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки. Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід – 60-річний ювілей письменника. Готуючись до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті, присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських). Проте під час відрядження він зважується на відчайдушний крок – завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом – 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася. На жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955 р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років. Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть переслідувань. У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років. Лише через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про страхіття війни. У день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше[8]. |
||
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
|
|
||
|
6/ІІ – 1951 р. Я йшов машинально, майже не тямлячи, куди йду, не відчуваючи ніг, а лише важкість усього тіла. Від станції Маяковська, куди доїхав на метро. Дорогою зайшов у крамницю придбати речі: батарейки, ліхтарики, фотопапір та ін. Так повільно й поступово я прямував до цілі. Намагався не думати про майбутнє. Але раз по раз згадував і малював собі обставини. Чим ближче до заповітного будинку, тим більше я починав хвилюватися. Внизу розташувалась якась майстерня, здається, палітурня. Зайшов туди і в мене заплівся язик. – Скажіть, де тут житлуправління? – Що? – на мене подивилися здивовані очі робітника. – Що? – ще раз перепитав він. – Даруйте, будуправління? – А-а, ну це інша справа. Зайдіть із двору. Був вихідний день. Не працювали. Випадково потрапив до якоїсь житлової кімнатки. Там мені вказали – 2-й під’їзд, 7-й поверх. Ніде не зміг знайти ліфт. Як він, біднесенький, піднімається на ту свою дзвіницю?.. Квартиру я зараз забув. Щось ніби 48 або 68. Підійшов до дверей, роздивився. Розташування на поверсі було таким: двоє дверей ліворуч, одні – праворуч. Це двері Еренбурга. На них скринька, розмірами, як на пошті, велика і містка. На підлозі – доріжка. На дверях немає таблички. Натиснув дзвінок. Почувся густий гавкіт собак. Відчинила жінка, років 40, росіянка, огрядна, у фартушку. – Мені потрібен Ілля Григорович. – Ви з ним домовлялися? – Ні, але мені необхідно з ним побачитися. – Він зайнятий, навряд чи зможе прийняти. У моєму голосі бринів відчай, коли благав допустити мене до Еренбурга. Від хвилювання я почав заїкатися і тут же спіймав себе на думці: «Це я так говорю з хатньою робітницею. Як же я буду розмовляти з Еренбургом?». Жінка нетерпляче переступала з ноги на ногу. – Я покличу секретаря. – Ні, мені потрібно бачити самого Іллю Еренбурга. Але вона мене не слухала. Пішла, залишивши двері прочиненими. Мені здалося, що коли робітниця відчинила двері, звідти почувся гавкіт вівчарки. Потім її хтось забрав. Але коли я увійшов, три болонки, кудлаті й схожі одна на одну, проте різних кольорів, кинулися мені під ноги. До них гукнули і вони подобрішали. Обережно і дуже зверхньо обнюхали мене, а потім з поважним виглядом розійшлись. Тим часом я вже розмовляв із секретарем. Поняття «секретар», у поєднанні з іншим поняттям «письменник», у моїй уяві асоціювалося з огрядним, сивочолим чоловіком (найнаочніше з картини «Вольтер диктує своєму секретареві»), навченим віком і життям. Проте яким же було моє здивування, коли до мене вийшла 23–25-річна дівчина з єврейським худеньким обличчям і ніби трохи сором’язлива. Під час розмови з’ясувалося, що вона дуже розумна й кмітлива. Але її вік і ніжний погляд заспокоїли мене. Я поступово приходив до тями після недоброзичливої відповіді хатньої робітниці: «Він зайнятий». Детально розповів про мету мого візиту і попередив, що завтра вже від’їжджаю, і що обов’язково перед тим хочу побачити Іллю Григоровича. Розуміючи важливість для неї Еренбурга, я говорив з неприхованим благоговінням – внутрішнім і трохи показним. – Давайте, я передам рукопис, – запропонувала вона. – Ні, я хочу передати йому особисто. – Ну, добре. Вона посміхнулася і пішла до нього в кабінет. Двері зачинилися, і я автоматично зняв калоші, хоча ще не отримав дозволу зайти в кімнату. За її відсутності я оглядав передню з коридору. У ньому, біля самих дверей, стояв телефон на тумбочці. По інший бік – маленький вішак, суцільно завішаний пальтами – немає де й прилаштувати своє. Більше нічого не пам’ятаю. Звичайна оселя, скромна й без претензії. За хвилину вона повернулася. – Роздягайтесь і зачекайте трохи. Я роздягнувся. Свою авоську з покупками поклав біля телефону. Не встиг пригладити волосся та привести себе до такого-сякого ладу – назустріч мені, мов у казці, – сам Еренбург. Зовсім не такий, яким я його уявляв за портретами. Значно вищий, масивніший і старший. Обличчя без зморшок, широке високе чоло, голова уся, до останньої волосини, сива! Очі втомлені, неуважні, але розумні і промовисті. Зріст вищий середнього. У світло-коричневому домашньому костюмі під халат. Вільного фасону, без краватки… Але в порівнянні з останніми фотокартками, він, попри все, у житті повільніший, майже підстаркуватий. – Добрий день! – сказав я просто, простягаючи йому руку і смиренно потиснув його м’яку, велику долоню. – Пройдімо в кабінет, – запросив він. Там стояв якийсь чоловік років 35, в окулярах, сухорлявий, середнього зросту. Він нервово смикав руками – я йому явно завадив. – Пройдіть до тієї кімнати, подивіться картини, – сказав йому Еренбург. Той мовчки вийшов. – Сідайте, – запропонував господар. Я сів у м’яке крісло навпроти його робочого столу. Він – на канапу. Уважно та в очікуванні подивився на мене, ніби промовляючи: «Ну, розповідайте». Я не змусив себе довго чекати. Сказав, хто я і навіщо прийшов… – Я студент Молотовського університету – літератор. Вирішив присвятити свою діяльність вивченню Вашої творчості. До Вашого 60-річчя підготував роботу про «Падіння Парижа». Хотів подати її Вам, але дещо запізнився до ювілею. Дозвольте передати її Вам зараз. Він прийняв, подякував, подивився надпис, погортав, потім взяв її в обидві руки, повільно поніс коридором в іншу кімнату. Я залишився один. Роздивився. Кабінет невеликий, розміром чотири на три. Біля вікна, повернутий кутом, напівкруглий, дугоподібний письмовий стіл під склом. На столі папери, олівці, ручки. Сліди роботи. На стінах картини невеликих розмірів – мисливські образи. Поличка, з якої стирчать люльки різних форм – штук 7–9. Біля столу – м’яке крісло, де, напевно, сидить він сам. З боків стоять такі самі крісла. У протилежному куті – канапа, з такою ж оббивкою. Всюди розкидані книги і картини. Біля самих дверей стосик з новинками. Не встиг роздивитися і запам’ятати, які саме книги. Одна особливо кинулась в очі – «Буря» В. Лациса[9]. Мене цікавило раніше – чи він читає твори близької йому тематики, зокрема Лациса. Тепер переконався – так, читає. Отже, порівнює, відчуває цінність. Це надзвичайно важливе для мене спостереження. Але ось Еренбург повернувся і знову сів навпроти мене на канапу. – А що Ви зараз читаєте? – Я працюю над «Бурею». Думаю за нею дипломуватися. – Лізо (здається, так її звати), – звернувся він до секретарки. – У нас є «Буря»? Я не чув відповіді. Він знову вийшов. Повернувся із «Бурею». – Якщо можна, підпишіть, – попросив я, отримуючи подарунок. – Я вже підписав. Подякував йому. – Не можу Вас більше затримувати. Дозвольте мені йти? – Прошу. Він провів мене до вішака. Поки я вдягався, він вийшов в іншу кімнату. Двері залишились відчиненими. У кімнаті стояли якісь високі, худі, із довгими носами жінки, з ними була секретарка і той самий чоловік, якого я зустрів у кабінеті. Вони усі задерли голови і розглядали картини. Картин було багато. Уся велика кімната була завішана ними, немов у Третьяковці. Роздивитися обстановку я не встиг. Вдягаючись, я весь час дивився на них з неприхованою цікавістю, а вони, як мені здалося, не звертали на мене жодної уваги. Лише маленькі пухнасті болонки, які так непривітно мене зустріли спочатку, тепер зіскочили і прихильно обнюхували мої ноги. Я підперезувався, не відводячи погляду від усіх у кімнаті. Вийшов Ілля Григорович і пішов до себе в кабінет. Я знову їв його очима. Він це бачив. Без посмішки, але уважно подивився на мене. Він сказав: «До побачення» і, ніби бог, м’яко пройшов до себе в кабінет. Мене проводжала секретарка. […] Не пам’ятаю як я зійшов сходами, як опинився надворі. У моїх руках була дорога книга, а в уяві стояв образ дорогої, великої людини, яку мені вдалося побачити вдома у дні її 60-річчя. Втомлений погляд, м’які, але натруджені очі, збита, масивна фігура і трохи неповоротка хода. Щоденник Володимира Гельфанда (29 січня – 19 лютого 1951 р). – Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні», М-10270, арк. 2 – 6.
|
||
![]() |
||
![]() |
||
|
[1] Володимир Гельфанд народився у селищі Новоархангельськ Кіровоградської області. Проте більший період свого життя провів саме у Придніпров’ї – Дніпропетровську (нині Дніпро) та Дніпродзержинську (нині Кам’янське). [2] Щоденник Володимира Гельфанда (6 листопада 1947 – 28 квітня 1948 рр.). Запис від 02.04.1948 р. – Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» (далі – МПЄНГУ), М-10275, арк. 17. [3] Цією викладачкою найймовірніше була Інна Абрамівна Лівшиць, кандидатка філологічних наук, у 1939-1963 рр. викладачка, доцент Дніпропетровського державного університету. Цікаво, що її дисертація, написана у 1943-1945 рр., стосувалася публіцистичного виміру творчості І. Еренбурга («Мова і стиль публіцистичних статей Іллі Еренбурга епохи війни»). І. Лівшиць у 1945-1946 рр. безпосередньо спілкувалася з І. Еренбургом. Детальніше про це та про саму І. Лівшиць можна прочитати у: Лівшиць Інна Абрамівна // Відродження пам’яті: спогади свідків і жертв Голокосту. Випуск 8. Дніпро : Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» ; Інститут «Ткума», 2021. С. 93-127. Також доступна електронна версія. [4] Щоденник Володимира Гельфанда (6 листопада 1947 – 28 квітня 1948 рр.). Запис від 02.04.1948 р. –МПЄНГУ, М-10275, арк. 17. [5] Записна книжка Володимира Гельфанда (1948 р.). – МПЄНГУ, М-10302, арк. 26зв. [6] 4. Там само, арк. 1зв. Вказана цитата М. Гоголя є фрагментом спогадів про письменника Федора Чижова (1811-1877), професора Санкт-Петербурзького університету. Переклад цитати з російської – Єгора Врадія. [7] Нині Пермський державний національний дослідницький університет. [8] Оригінальний текст щоденника – російською мовою. Переклад – Єгора Врадія. [9] Роман «Буря», написаний Вілісом Лацисом у 1945-1948 рр. Віліс Лацис (1904-1966) – радянський політичний діяч, письменник. Міністр внутрішніх справ Латвії (1940). У 1940 та 1944 рр. сприяв радянській окупації Латвії, голова Ради Народних комісарів (міністрів) Латвійської РСР у 1940-1959 рр. |
||
|
|
| © Музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні" |
© Музей
"Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні"
© Єгор Врадій
| 02.03.2025 Егор Врадий | ||
Мечта быть писателем |
||
![]() |
||
| В этот день - 1 марта 1923 г.
родился Владимир Гельфанд 1 марта 1923 г. родился Владимир Гельфанд (1923-1983) - украинский еврей, непосредственный участник Второй мировой войны, педагог, поэт. Его дневники, пожалуй, самый объемный взгляд обычного человека на жизнь, людей и явления периода 1941-1945 гг. Фактически до начала 2000-х гг. дневники В. Гельфанда оставались семейной реликвией. Благодаря усилиям Виталия Гельфанда, сына автора, записи в ученических тетрадях и блокнотах превратились в книги, изданные на немецком, шведском и русском языках. Фонды Музея содержат огромное количество рукописей, личных вещей и документов Владимира Гельфанда. Сегодня же, хотелось бы остановиться на одном аспекте этого незаурядного «обычного» человека - страсти к литературе и писательству. Подробнее в статье на сайте Музея: https://jmhum.org/uk/ |
||
| |
||
|
Владимир
Гельфанд,
подобно многим сверстникам, чье детство и юность пришлись на
1920-1930-е гг., был увлечен миром слова. До цифровой эпохи оставалось
еще почти семь десятилетий. Перспективы путешествий за пределы
Советского Союза были такими же призрачными, как и полеты к другим
планетам Галактики. Поэтому книга оставалась единственным способом
открывать мир и, отчасти, давала небольшую надежду на собственное
самовыражение. Можно только предполагать, что еще мотивировало парня с
берегов Днепра[1] сочинять
первые юношеские стихи. Так или иначе, в этом возрасте поэтические
попытки являются неотъемлемой частью жизни многих людей так же, как
первые влюбленности, мечты о героическом будущем и жизненные достижения. На
страницах дневников отражались все человеческие переживания, достижения
и поражения. Все, как у каждого из нас. Впрочем, фоном человеческой
истории были тяжелые времена - начало немецко-советской войны,
оставление родного города и эвакуация в неизвестность, мобилизация в
Красную армию и страшные испытания войной вплоть до ее завершения. Но,
даже при таких, часто нечеловеческих обстоятельствах, мечты о
литературном творчестве и славе не оставляли молодого человека. После
окончания войны и отложенной демобилизации в 1947 г. Владимир Гельфанд
поступил на филологическое отделение историко-филологического
факультета Днепропетровского государственного университета. Конец
1940-х гг. является чрезвычайно интересным периодом, ведь в это время
на студенческие ряды возвращается, или, скорее сказать, впервые садится
поколение выпускников 1941-го года, многие из которых, как и Владимир -
опаленные войной и опытом выживания, эмоциями победы и потерями близких
и боевых товарищей. В 1946 г. университет заканчивает Олесь Гончар, который одновременно с защитой дипломной работы, врывается в украинскую литературу с первой частью своей фронтовой трилогии «Знаменосцы». В конце марта 1948 г. В. Гельфанд, описывая заседание университетского литературного научно-исследовательского кружка, подает в дневнике описание реакции преподавательницы на новость о присуждении А. Гончару Сталинской премии (ІІ степени) за упомянутых «Знаменосцев»: «А Гончар - наш студент, тоже 50 тысяч получил. Он рад, что вырвался отсюда. Но он так любит университет…»[2]. Владимир достаточно критично оценивал реакцию преподавательницы[3], считал, что она пытается греться в лучах славы талантливого выпускника. Но, вполне возможно, его задел материалистический подход к оценке литературного творчества другого прошлогоднего лауреата - Ильи Эренбурга, получившего премию за роман «Буря»: Эренбург получил 100 тысяч…»[4]. Для Владимира Гельфанда Илья Эренбург - это не просто любимый автор. Это некое литературное божество, с которым посчастливилось жить в одно время, и одновременно - недостижимый идеал. Со страниц дневника мы видим, как часто Владимир оценивает произведения других современных ему литераторов сквозь призму сравнения с творчеством И. Эренбурга. Литературные чтения и обсуждения были частью тогдашнего студенческого бытия. Кстати, в это же время студентом факультета, но курсом старше, является другой одаренный юноша с не менее драматической судьбой военного периода - Павел Загребельный. Младший на год В. Гельфанда, он, тем не менее, раньше поступил в университет. Можно предполагать, что они были знакомы и имели неоднократные контакты. В пользу этого предположения в частности говорят адресные заметки в записной книжке В. Гельфанда, датированные началом 1948 г.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович»[5]. Не менее интересна газетная вырезка, вклеенная на первой странице этого же блокнота - цитата Николая Гоголя: «Человек, который пишет, так же не должен оставлять перо, как живописец кисти. Пусть что-нибудь пишет, непременно ежедневно. Нужно, чтобы рука приучилась совершенно подчиняться мысли»[6]. Что это, если не мотивационный девиз для молодого человека, который так стремится к литературному признанию? В 1949 г. В. Гельфанд женится на Берте Койфман - девушке, которую знал еще с довоенных лет и поддерживал связь на протяжении всей войны, и переводится на филологический факультет Молотовского государственного университета[7]. Уже здесь он, студент отделения русской филологии, смотрит на творчество И. Эренбурга не только как читатель, но и выбирает его произведения как объект для своих студенческих литературоведческих исследований. Анализу упомянутого романа «Буря» посвящена дипломная работа. Работая над ней В. Гельфанд получает разрешение на командировку в Московский государственный университет с целью сбора материалов и работы в библиотеках. Однако, забегая наперед, можно сказать, что это не было единственной целью поездки. Где-то глубоко в душе Владимир лелеял надежду на встречу со своим литературным кумиром. Более того, появился прекрасный повод - 60-летний юбилей писателя. Готовясь к нему, В. Гельфанд безуспешно пытался предложить свои статьи, посвященные наследию Эренбурга, обращаясь в редакции как центральных советских газет, так и региональных (в том числе и днепропетровских). Однако во время командировки он решается на отчаянный шаг - посетить московскую квартиру И. Эренбурга. На данный момент мы не смогли установить, каким именно образом амбициозному студенту удалось найти адрес живого классика советского периода. Впрочем, факт остается фактом - 6 февраля 1951 г. короткая встреча состоялась. К сожалению, в дальнейшем судьба не была такой благосклонной к В. Гельфанду, как в этот день в начале февраля. Ему так и не удалось полностью реализовать свою тягу к литературе. В значительной степени из-за жизненных обстоятельств. В 1955 г. он вернулся в Днепропетровск, где прожил следующие 28 лет. Работал преподавателем русского языка и литературы, а со временем истории и обществоведения. Неоднократно он и его семья становились объектами откровенных антисемитских оскорблений и даже преследований. В 1960-1970-х гг. В. Гельфанд публиковал очерки на русском и украинском языках в местной прессе. Однако ему так и не удалось создать что-то большое и целостное, о чем он мечтал с детских лет. Лишь через тридцать лет после смерти, благодаря усилиям сына В. Гельфанда - Виталия - появилось первое издание военных дневников его отца. До сих пор они продолжают оставаться одним из самых откровенных свидетельств «обычного» человека о ужасах войны. В день рождения Владимира Гельфанда мы хотели бы предложить нашим читателям фрагмент дневниковой записи о встрече с И. Эренбургом, которая так много значила для 28-летнего молодого человека, переполненного мечтами и планами на будущее. Этот фрагмент публикуется впервые[8]. |
||
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
|
|
||
|
6/ІІ – 1951 г. Я шел машинально, почти не понимая, куда иду, не чувствуя ног, а лишь тяжесть всего тела. От станции Маяковская, куда доехал на метро. По дороге зашел в магазин купить вещи: батарейки, фонарики, фотобумагу и др.Так медленно и постепенно я направлялся к цели. Старался не думать о будущем. Но раз за разом вспоминал и рисовал себе обстоятельства. Чем ближе к заветному дому, тем больше я начинал волноваться. Внизу расположилась какая-то мастерская, кажется, переплетная. Зашел туда и у меня заплелся язык. - Скажите, где здесь жилуправление? - Что? - на меня посмотрели удивленные глаза рабочего. - Что? - еще раз переспросил он. - Извините, стройуправление? - А-а, ну это другое дело. Зайдите со двора. Был выходной день. Не работали. Случайно попал в какую-то жилую комнатку. Там мне указали - 2-й подъезд, 7-й этаж. Нигде не смог найти лифт. Как он, бедняжка, поднимается на ту свою колокольню? Квартиру я сейчас забыл. Что-то вроде 48 или 68. Подошел к двери, рассмотрел. Расположение на этаже было таким: две двери слева, одна - справа. Это дверь Эренбурга. На ней ящик, размерами, как на почте, большой и вместительный. На полу - дорожка. На двери нет таблички. Нажал звонок. Послышался густой лай собак. Открыла женщина, лет 40, русская, тучная, в фартуке. - Мне нужен Илья Григорьевич. - Вы с ним договаривались? - Нет, но мне необходимо с ним увидеться. - Он занят, вряд ли сможет принять. В моем голосе звучало отчаяние, когда умолял допустить меня к Эренбургу. От волнения я начал заикаться и тут же поймал себя на мысли: «Это я так говорю с домработницей. Как же я буду разговаривать с Эренбургом?». Женщина нетерпеливо переступала с ноги на ногу. - Я позову секретаря. - Нет, мне нужно видеть самого Илью Эренбурга. Но она меня не слушала. Ушла, оставив дверь приоткрытой. Мне показалось, что когда работница открыла дверь, оттуда послышался лай овчарки. Потом ее кто-то забрал. Но когда я вошел, три болонки, лохматые и похожие друг на друга, но разных цветов, бросились мне под ноги. Их окликнули и они подобрели. Осторожно и очень пренебрежительно обнюхали меня, а потом с важным видом разошлись. Тем временем я уже разговаривал с секретарем. Понятие «секретарь», в сочетании с другим понятием «писатель», в моем воображении ассоциировалось с грузным, седовласым мужчиной (наиболее наглядно из картины «Вольтер диктует своему секретарю»), умудренным возрастом и жизнью. Но каково же было мое удивление, когда ко мне вышла 23-25-летняя девушка с еврейским худеньким лицом и как будто немного застенчивая. В ходе разговора выяснилось, что она очень умная и сообразительная. Но ее возраст и нежный взгляд успокоили меня. Я постепенно приходил в себя после недоброжелательного ответа домработницы: «Он занят». Подробно рассказал о цели моего визита и предупредил, что завтра уже отъезжаю, и что обязательно перед тем хочу увидеть Илью Григорьевича. Понимая важность для нее Эренбурга, я говорил с нескрываемым благоговением - внутренним и немного показным. - Давайте, я передам рукопись, - предложила она. - Нет, я хочу передать ему лично. - Ну, хорошо. Она улыбнулась и пошла к нему в кабинет. Дверь закрылась, и я автоматически снял калоши, хотя еще не получил разрешения зайти в комнату. В ее отсутствие я осматривал переднюю из коридора. В ней, у самой двери, стоял телефон на тумбочке. По другую сторону - маленькая вешалка, сплошь завешанная пальто - негде и пристроить свое. Больше ничего не помню. Обычное жилище, скромное и без претензий. Через минуту она вернулась. - Раздевайтесь и подождите немного. Я разделся. Свою авоську с покупками положил возле телефона. Не успел пригладить волосы и привести себя в какой-никакой порядок - навстречу мне, как в сказке, - сам Эренбург. Совсем не такой, каким я его представлял по портретам. Значительно выше, массивнее и старше. Лицо без морщин, широкий высокий лоб, голова вся, до последнего волоска, седая! Глаза усталые, невнимательные, но умные и красноречивые. Рост выше среднего. В светло-коричневом домашнем костюме под халат. Свободного фасона, без галстука... Но по сравнению с последними фотокарточками, он, вопреки всему, в жизни более медлительный, почти престарелый. - Добрый день! - сказал я просто, протягивая ему руку и смиренно пожал его мягкую, большую ладонь. - Пройдемте в кабинет, - пригласил он. Там стоял какой-то мужчина лет 35, в очках, поджарый, среднего роста. Он нервно дергал руками - я ему явно помешал. - Пройдите в ту комнату, посмотрите картины, - сказал ему Эренбург. Тот молча вышел. - Садитесь, - предложил хозяин. Я сел в мягкое кресло напротив его рабочего стола. Он - на диван. Внимательно и в ожидании посмотрел на меня, как бы говоря: «Ну, рассказывайте». Я не заставил себя долго ждать. Сказал, кто я и зачем пришел... - Я студент Молотовского университета - литератор. Решил посвятить свою деятельность изучению Вашего творчества. К Вашему 60-летию подготовил работу о «Падении Парижа». Хотел подать ее Вам, но несколько опоздал к юбилею. Позвольте передать ее Вам сейчас. Он принял, поблагодарил, посмотрел надпись, полистал, потом взял ее в обе руки, медленно понес по коридору в другую комнату. Я остался один. Осмотрелся. Кабинет небольшой, размером четыре на три. Возле окна, повернутый углом, полукруглый, дугообразный письменный стол под стеклом. На столе бумаги, карандаши, ручки. Следы работы. На стенах картины небольших размеров - охотничьи образы. Полочка, из которой торчат трубки разных форм - штук 7-9. Возле стола - мягкое кресло, где, наверное, сидит он сам. По бокам стоят такие же кресла. В противоположном углу - диван, с такой же обивкой. Повсюду разбросаны книги и картины. У самой двери стопка с новинками. Не успел рассмотреть и запомнить, какие именно книги. Одна особенно бросилась в глаза - «Буря» В. Лациса[9]. Меня интересовало раньше - читает ли он произведения близкой ему тематики, в частности Лациса. Теперь убедился - да, читает. Значит, сравнивает, чувствует ценность. Это чрезвычайно важное для меня наблюдение. Но вот Эренбург вернулся и снова сел напротив меня на диван. - А что Вы сейчас читаете? - Я работаю над «Бурей». Думаю по ней дипломироваться. - Лиза (кажется, так ее зовут), - обратился он к секретарше, - У нас есть «Буря»? Я не слышал ответа. Он снова вышел. Вернулся с «Бурей». - Если можно, подпишите, - попросил я, получая подарок. - Я уже подписал. Поблагодарил его. - Не могу Вас больше задерживать. Позвольте мне идти? - Прошу вас. Он провел меня к вешалке. Пока я одевался, он вышел в другую комнату. Дверь осталась открытой. В комнате стояли какие-то высокие, худые, с длинными носами женщины, с ними была секретарша и тот самый мужчина, которого я встретил в кабинете. Они все задрали головы и рассматривали картины. Картин было много. Вся большая комната была завешана ими, словно в Третьяковке. Рассмотреть обстановку я не успел. Одеваясь, я все время смотрел на них с нескрываемым интересом, а они, как мне показалось, не обращали на меня никакого внимания. Лишь маленькие пушистые болонки, которые так неприветливо меня встретили вначале, теперь соскочили и благосклонно обнюхивали мои ноги. Я подпоясывался, не отводя взгляда от всех в комнате. Вышел Илья Григорьевич и пошел к себе в кабинет. Я снова ел его глазами. Он это видел. Без улыбки, но внимательно посмотрел на меня. Он сказал: «До свидания» и, будто бог, мягко прошел к себе в кабинет. Меня провожала секретарша. [...] Не помню как я сошел по лестнице, как оказался на улице. В моих руках была дорогая книга, а в воображении стоял образ дорогого, великого человека, которого мне удалось увидеть дома в дни его 60-летия. Усталый взгляд, мягкие, но натруженные глаза, сбитая, массивная фигура и немного неповоротливая походка. Дневник Владимира Гельфанда (29 января - 19 февраля 1951 г.) - Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине», М-10270, л. 2 - 6.
|
||
![]() |
||
![]() |
||
|
[1] Владимир Гельфанд родился в поселке Новоархангельск Кировоградской области. Однако больший период своей жизни провел именно в Приднепровье - Днепропетровске (ныне Днепр) и Днепродзержинске (ныне Каменское). [2] Дневник Владимира Гельфанда (6 ноября 1947 - 28 апреля 1948 гг.). Запись от 02.04.1948 г. - Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине» (далее - МПЕНГУ), М-10275, л. 17. [3] Этой преподавательницей скорее всего была Инна Абрамовна Лившиц, кандидат филологических наук, в 1939-1963 гг. преподаватель, доцент Днепропетровского государственного университета. Интересно, что ее диссертация, написанная в 1943-1945 гг., касалась публицистического измерения творчества И. Эренбурга («Язык и стиль публицистических статей Ильи Эренбурга эпохи войны»). И. Лившиц в 1945-1946 гг. непосредственно общалась с И. Эренбургом. Подробнее об этом и о самой И. Лившиц можно прочитать в: Лившиц Инна Абрамовна // Возрождение памяти: воспоминания свидетелей и жертв Холокоста. Выпуск 8. Днепр : Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине» ; Институт «Ткума», 2021. С. 93-127. Также доступна электронная версия. [4] Дневник Владимира Гельфанда (6 ноября 1947 - 28 апреля 1948 гг.). Запись от 02.04.1948 г. -МПЕНГУ, М-10275, л. 17. [5] Записная книжка Владимира Гельфанда (1948 г.) - МФЕНГУ, М-10302, л. 26св. [6] 4. Там же, л. 1св. Указанная цитата Н. Гоголя является фрагментом воспоминаний о писателе Федоре Чижове (1811-1877), профессоре Санкт-Петербургского университета. Перевод с русского - Егора Врадия. [7] Ныне Пермский государственный национальный исследовательский университет. [8] Оригинальный текст дневника - на русском языке. Перевод - Егора Врадия. [9] Роман «Буря», написанный Вилисом Лацисом в 1945-1948 гг. Вилис Лацис (1904-1966) - советский политический деятель, писатель. Министр внутренних дел Латвии (1940). В 1940 и 1944 гг. способствовал советской оккупации Латвии, председатель Совета Народных комиссаров (министров) Латвийской ССР в 1940-1959 гг. |
||
|
|
| © Музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні" |

|
02.03.2025 · Yegor Vradiy The Dream of Becoming a WriterOn this day — 1 March 1923 — Vladimir Gelfand was born![]() Vladimir Gelfand (1923–1983) was born on 1 March 1923 — a Ukrainian Jew, a direct participant in the Second World War, a teacher and a poet. His diaries are perhaps one of the most extensive views by an ordinary person of life, people and events in the period 1941–1945. In fact, until the beginning of the 2000s, V. Gelfand’s diaries remained a family relic. Thanks to the efforts of Vitaly Gelfand, the author’s son, the entries in school notebooks and notepads became books published in German, Swedish and Russian. The Museum’s collections contain an enormous number of manuscripts, personal belongings and documents of Vladimir Gelfand. Today we would like to focus on one aspect of this remarkable “ordinary” man — his passion for literature and writing. More details are available in the article on the Museum’s website. ![]() Vladimir Gelfand, like many of his contemporaries whose childhood and youth fell in the 1920s and 1930s, was fascinated by the world of words. The digital era was still almost seven decades away. The prospect of travel beyond the Soviet Union was as remote as flights to other planets of the Galaxy. A book therefore remained the only means of discovering the world and, in part, offered a small hope of self-expression. One can only guess what else motivated the young man from the banks of the Dnipro [1] to compose his first youthful poems. In any case, at that age attempts at poetry are an integral part of many people’s lives, just like first love, dreams of a heroic future and ambitions for achievement. As a schoolboy, Vladimir attended various literary events held in prewar Dnipropetrovsk — a city large in area and population, but provincial in character. From time to time he ventured to perform his own work and, with youthful sensitivity, reacted keenly both to positive reviews and to critical remarks about his writing. We learn all this from his diary entries. The diary itself — dozens of school exercise books, notebooks and separate sheets — became for the young man, and later for the adult, both a kind of confidant and at the same time the magnum opus that he wrote throughout his life. ![]() The pages of the diaries reflect every kind of human experience, achievement and defeat — everything familiar to each of us. Yet the background to this personal story was a harsh time: the beginning of the German-Soviet war, the abandonment of his native city and evacuation into the unknown, mobilization into the Red Army, and the terrible trials of war right up to its end. Even under such often inhuman circumstances, however, dreams of literary work and literary fame did not leave the young man. After the end of the war and his delayed demobilization in 1947, Vladimir Gelfand entered the philology department of the Faculty of History and Philology at Dnipropetrovsk State University. The end of the 1940s is an exceptionally interesting period: the graduating class of 1941 was returning to student life — or, more accurately, sitting down in university lecture rooms for the first time. Many of them, like Vladimir, had been scorched by war and the experience of survival, by the emotions of victory and the loss of relatives and comrades-in-arms. In 1946, Oles Honchar graduated from the university and, at the same time as defending his thesis, burst into Ukrainian literature with the first part of his frontline trilogy The Standard-Bearers. At the end of March 1948, describing a meeting of the university literary research circle, V. Gelfand recorded in his diary a teacher’s reaction to the news that Honchar had received a Stalin Prize (Second Class) for The Standard-Bearers: “And Honchar is our student; he got 50 thousand too. He is glad he escaped from here. But he loves the university so much…” [2] Vladimir judged the teacher’s reaction rather critically [3], believing that she was trying to warm herself in the rays of the talented graduate’s fame. It is also quite possible that he was offended by the materialistic way in which another previous year’s laureate, Ilya Ehrenburg, was assessed for his novel The Storm: “Ehrenburg received 100 thousand…” [4] For Vladimir Gelfand, Ilya Ehrenburg was not merely a favorite author. He was a kind of literary deity with whom he had the good fortune to live at the same time, and simultaneously an unattainable ideal. The diary pages show how often Vladimir evaluated the work of other contemporary writers through comparison with Ehrenburg’s writing. Literary readings and discussions were part of student life at the time. Incidentally, another gifted young man with an equally dramatic wartime fate was studying at the same faculty one year ahead of Gelfand — Pavlo Zahrebelnyi. A year younger than V. Gelfand, he nevertheless entered the university earlier. One may assume that they knew one another and met more than once. This assumption is supported, among other things, by address notes in V. Gelfand’s notebook from early 1948: “Dneprop. Karl Marx, 121, apt. 78. Zahrebelnyi Pavel Arkhipovich” [5]. ![]() No less interesting is a newspaper clipping pasted onto the first page of the same notebook — a quotation from Nikolai Gogol: “A person who writes must no more lay down the pen than a painter the brush. Let him write something, without fail every day. The hand must become accustomed to obeying thought completely” [6]. What is this if not a motivational motto for a young man striving so intensely for literary recognition? ![]() In 1949, V. Gelfand married Berta Koifman, a young woman he had known since before the war and with whom he had remained in contact throughout the war, and transferred to the philological faculty of Molotov State University [7]. There, as a student in the department of Russian philology, he looked at Ilya Ehrenburg’s work not only as a reader but also selected it as the subject of his student literary research. His graduation thesis was devoted to an analysis of the novel The Storm. While working on it, V. Gelfand received permission to travel to Moscow State University to collect materials and work in libraries. Yet, looking ahead, one can say that this was not the trip’s only purpose. Somewhere deep inside, Vladimir cherished the hope of meeting his literary idol. There was, moreover, an excellent occasion: the writer’s sixtieth birthday. In preparation for it, V. Gelfand unsuccessfully tried to offer articles devoted to Ehrenburg’s legacy to the editorial offices of both central Soviet newspapers and regional papers, including those in Dnipropetrovsk. During the trip, however, he decided on a desperate step: to visit Ilya Ehrenburg’s Moscow apartment. We have not yet been able to establish exactly how the ambitious student managed to obtain the address of a living classic of the Soviet period. The fact remains that on 6 February 1951 a brief meeting took place. Unfortunately, fate was not as kind to V. Gelfand afterward as it was on that day in early February. He never succeeded in fully realizing his literary aspirations, largely because of life circumstances. In 1955 he returned to Dnipropetrovsk, where he lived for the next 28 years. He worked as a teacher of Russian language and literature and later of history and social studies. He and his family repeatedly became targets of open antisemitic insults and even persecution. In the 1960s and 1970s, V. Gelfand published essays in Russian and Ukrainian in the local press. Yet he never managed to create the large, coherent work he had dreamed of since childhood. Only thirty years after his death, thanks to the efforts of his son Vitaly, did the first edition of his father’s wartime diaries appear. To this day they remain among the most candid testimonies by an “ordinary” person about the horrors of war. On Vladimir Gelfand’s birthday, we would like to offer our readers a fragment of a diary entry about his meeting with Ilya Ehrenburg — a meeting that meant so much to a 28-year-old man overflowing with dreams and plans for the future. This fragment is published here for the first time [8]. Yegor Vradiy ![]() 6/II — 1951I walked mechanically, barely understanding where I was going, not feeling my legs, only the heaviness of my whole body. From Mayakovskaya station, which I had reached by metro. On the way I went into a shop to buy things: batteries, flashlights, photographic paper and so on. Slowly and gradually I made my way toward my goal. I tried not to think about what lay ahead. But again and again I remembered and pictured the circumstances. The closer I came to the cherished building, the more nervous I became. Downstairs there was some kind of workshop, a bindery, I think. I went in and my tongue became tied. — Tell me, where is the housing administration here? It was a day off. They were not working. By chance I found myself in some little living room. There they told me: second entrance, seventh floor. I could not find an elevator anywhere. How does the poor fellow climb up to that bell tower of his? I have forgotten the apartment number now. Something like 48 or 68. I approached the door and examined it. The arrangement on the landing was like this: two doors on the left, one on the right. That was Ehrenburg’s door. There was a box on it, as large as one at a post office, big and roomy. A runner lay on the floor. There was no nameplate on the door. I pressed the bell. A deep barking of dogs was heard. A woman of about forty opened the door — Russian, stout, wearing an apron. — I need Ilya Grigoryevich. There was despair in my voice when I begged her to let me see Ehrenburg. From agitation I began to stammer and immediately caught myself thinking: “This is how I speak to the housekeeper. How am I going to speak to Ehrenburg?” The woman shifted impatiently from one foot to the other. — I’ll call the secretary. But she did not listen to me. She went away, leaving the door ajar. It seemed to me that when the servant opened it, the barking of a shepherd dog came from inside. Then someone took it away. But when I entered, three shaggy lapdogs, alike in appearance but of different colors, rushed at my feet. Someone called them back and they became friendlier. They sniffed me cautiously and with great disdain, then dispersed with an air of importance. Meanwhile I was already talking to the secretary. In my imagination, the concept of a “secretary,” when combined with the concept of a “writer,” was associated with a heavy, gray-haired man — most vividly from the painting “Voltaire Dictating to His Secretary” — someone made wise by age and life. How surprised I was when a 23- or 25-year-old young woman came out to me, with a thin Jewish face and an almost shy manner. During our conversation it became clear that she was very intelligent and quick-witted. Her age and gentle gaze calmed me. I gradually recovered from the housekeeper’s unfriendly answer: “He is busy.” I explained the purpose of my visit in detail and warned her that I was leaving the next day and absolutely wanted to see Ilya Grigoryevich before I went. Understanding Ehrenburg’s importance to her, I spoke with undisguised reverence — genuine inside and a little demonstrative. — Let me pass the manuscript to him, she suggested. She smiled and went into his study. The door closed, and I automatically took off my galoshes although I had not yet been given permission to enter the room. While she was gone I examined the entrance hall from the corridor. Just inside the door stood a telephone on a small table. On the other side was a little coat rack completely covered with coats — nowhere even to put mine. I remember nothing else. An ordinary home, modest and unpretentious. A minute later she returned. — Take off your coat and wait a little. I undressed. I put my string shopping bag with my purchases beside the telephone. I had not even had time to smooth my hair and make myself at least somewhat presentable when, as if in a fairy tale, Ehrenburg himself came toward me. He was quite unlike the man I had imagined from portraits: considerably taller, more massive and older. His face had no wrinkles; a broad high forehead; his whole head, down to the last hair, gray! His eyes were tired and inattentive, but intelligent and eloquent. Taller than average. He wore a light-brown loose house suit, like a robe, without a tie… Yet compared with his latest photographs he was, despite everything, slower in life, almost elderly. — Good afternoon! — I said simply, holding out my hand and humbly shaking his soft, large palm. There stood a man of about thirty-five, lean, of medium height, wearing glasses. He jerked his hands nervously — I had clearly interrupted him. — Go into that room and look at the paintings, Ehrenburg told him. The man silently left. — Sit down, the host offered. I sat in a soft armchair opposite his desk. He sat on the sofa. He looked at me attentively and expectantly, as if to say, “Well, tell me.” I did not keep him waiting long. I said who I was and why I had come. — I am a student at Molotov University — a man of letters. I have decided to devote my work to studying your writing. For your sixtieth birthday I prepared a paper on The Fall of Paris. I wanted to present it to you, but I was a little late for the anniversary. Allow me to give it to you now. He accepted it, thanked me, looked at the inscription, leafed through it, then took it in both hands and slowly carried it down the corridor into another room. I was left alone. I looked around. The study was small, about four by three meters. Near the window, set at an angle, stood a semicircular, bow-shaped writing desk under glass. Papers, pencils and pens lay on the desk — traces of work. Small paintings hung on the walls, hunting scenes. There was a little shelf from which pipes of various shapes stuck out — seven or nine of them. Beside the desk was a soft armchair where he probably sat himself. Similar armchairs stood at the sides. In the opposite corner was a sofa with the same upholstery. Books and paintings were scattered everywhere. Right by the door was a stack of new books. I did not have time to see and remember which ones they were. One caught my eye especially — The Storm by Vilis Lācis [9]. I had long wondered whether he read works on subjects close to his own, Lācis in particular. Now I was convinced that he did. So he compares, he senses their value. This was an observation of extraordinary importance to me. Then Ehrenburg returned and again sat opposite me on the sofa. — And what are you reading now? I did not hear the answer. He went out again. He returned with The Storm. — If you could, please sign it, I asked as I received the gift. I thanked him. — I cannot keep you any longer. May I go? He accompanied me to the coat rack. While I was putting on my things, he went into another room. The door remained open. In the room stood several tall, thin women with long noses; with them were the secretary and the same man I had met in the study. They had all lifted their heads and were examining the paintings. There were many paintings. The whole large room was covered with them, like the Tretyakov Gallery. I had no time to take in the furnishings. As I dressed, I kept looking at them with undisguised interest, while they, as it seemed to me, paid no attention to me at all. Only the little fluffy lapdogs that had greeted me so inhospitably at first now jumped down and amiably sniffed my legs. I was fastening my belt without taking my eyes off everyone in the room. Ilya Grigoryevich came out and walked toward his study. Again I devoured him with my eyes. He saw it. Without smiling, he looked at me attentively. He said, “Good-bye,” and, like a god, walked softly back into his study. The secretary saw me out. [...] I do not remember how I went down the stairs or how I found myself outside. In my hands was a precious book, and in my imagination stood the image of a dear, great man whom I had managed to see at home in the days of his sixtieth birthday: the tired gaze, soft but overworked eyes, the stocky, massive figure and a slightly clumsy gait. ![]() Vladimir Gelfand’s diary (29 January – 19 February 1951) — Museum “Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine,” M-10270, fols. 2–6. Notes[1] Vladimir Gelfand was born in the settlement of Novoarkhangelsk, Kirovohrad Region. He spent the greater part of his life, however, in the Dnipro region — in Dnipropetrovsk (now Dnipro) and Dniprodzerzhynsk (now Kamianske).[2] Vladimir Gelfand’s diary (6 November 1947 – 28 April 1948), entry of 02.04.1948 — Museum “Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine” (hereafter MJPHU), M-10275, fol. 17. [3] The teacher was most likely Inna Abramovna Livshits, Candidate of Philological Sciences, lecturer and associate professor at Dnipropetrovsk State University from 1939 to 1963. Interestingly, her dissertation, written in 1943–1945, concerned the journalistic dimension of Ilya Ehrenburg’s work (“The Language and Style of Ilya Ehrenburg’s Wartime Journalistic Articles”). In 1945–1946, Livshits communicated directly with Ehrenburg. More about her can be found in: “Livshits Inna Abramovna,” in Revival of Memory: Recollections of Witnesses and Victims of the Holocaust, issue 8, Dnipro: Museum “Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine”; Tkuma Institute, 2021, pp. 93–127. An electronic version is also available. [4] Vladimir Gelfand’s diary (6 November 1947 – 28 April 1948), entry of 02.04.1948 — MJPHU, M-10275, fol. 17. [5] Vladimir Gelfand’s notebook (1948) — MJPHU, M-10302, fol. 26v. [6] Ibid., fol. 1v. The cited words of Nikolai Gogol are a fragment of memoirs about the writer Fyodor Chizhov (1811–1877), professor at St. Petersburg University. Translation from Russian by Yegor Vradiy. [7] Now Perm State National Research University. [8] The original text of the diary is in Russian. Translation by Yegor Vradiy. [9] The novel The Storm, written by Vilis Lācis in 1945–1948. Vilis Lācis (1904–1966) was a Soviet political figure and writer, Minister of the Interior of Latvia (1940). In 1940 and 1944 he contributed to the Soviet occupation of Latvia and served as chairman of the Council of People’s Commissars (later Council of Ministers) of the Latvian SSR from 1940 to 1959. © Museum “Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine” · © Yegor Vradiy |