
Упорядники: Капустіна Н.І., Гайда, Л.О.
Рецензент: В.Б. Врублевська, доцент Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв України (Київ).
Редакційна колегія: Капустіна Н.І., Бекетова В.М., Малієнко Ю.М.
Фотографії: Ю.В. Воротніков, О.Я. Слуцкер, О.О. Шугуров, Д.В. Авер’янов, Ю.М. Малієнко, С. Гуназа.
Верстка та дизайн: Ю.М. Малієнко
Музей і відвідувач: методичні розробки, сценарії, концепції. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. — 148 с.
У книзі зібрані узагальнюючі статті, програми, сценарії масових науково-просвітницьких заходів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, що дають певне уявлення про роботу музею впродовж 1990-2000-х рр. в галузі популяризації історії і культури краю, цінних музейних предметів і колекцій з фондового зібрання, які відтворюють різні аспекти минулого, життя мешканців регіону в усьому його розмаїтті. Збірник призначений для музеєзнавців, педагогів, істориків, краєзнавців.
Видання здійснено за фінансової підтримки Міністерства культури і туризму України.
Вступ
На початку 90-х років ХХ ст. в нашому суспільстві відбулися кардинальні зміни, які не могли не відбитися на стані музеїв, розвитокві музейної справи в Україні. Не беручі до уваги економічні проблеми (економічна криза, різка матеріальна диференціація суспільства), музеї зіткнулися із серйозною конкуренцією з боку засобів масової інформації, а також вимушені були враховувати падіння загальної культури суспільства. В цій ситуації музеї постали перед проблемою пошуку нових, більш різноманітних форм роботи з відвідувачами, не обмежуючись лише лекціями та екскурсіями. Цьому сприяли проведені в музеї соціологичні дослідження “Музей і діти”, “Музей і відвідувач”, психолого-соціологічні дослідження ефективності музейних програм і занять для школярів. Як результат даних досліджень, в галузі науково-просвітницької роботи музею протягом 1990 років розроблені і впроваджені в музейну діяльність: багатопрофільна програма “Музей і діти”, гра-вікторина “Джерело”, студія для молодших школярів “Жива глина”, заняття для дітей і батьків “Сімейний музейний абонімент”, тематичні вечори з елементами музейно-театрального дійства під рубрикою “Музейна вітальня”, музейне свято просто неба “Чисті джерела”. В даному виданні узагальнені напрацювання музею в науково-просвітницькій діяльності та зібрані найбільш цікаві концепції, програми методичні розробки, сценарії.
Листи з
43-ого МЕТОД:
занурення в епоху
ЕКСПОНАТИ
Музейний
співробітник: Діти, сьогодні ми перенесемось в мину далекі роки, коли
ваші дідусі і бабусі були дуже молодими. Закінчили ш мріяли про мирну
працю і про чисте небо. Але в червні 1941 року в їх увірвалась сувора,
жорстока війна. Ось такі репродуктори, схожі на великі тарілки,
принесли страшну звістку про війну (діти розглядають репродуктор).
годні, напередодні визволення м. Дніпропетровська від німецько-фашист
загарбників, ми зібрались біля цього столу, на якому музейні предмети і
справжні фронтові листи. Вони дійшли до нас через роки.
Репродуктор, гасова лампа, патефон, листи, хліб… Ці предмети
и
переносять нас у далекі воєнні роки, в кімнату, де знаходяться ваші
ровесники з 1943 року.
Вечоріє… треба увімкнути світло, але його немає, і ми
запалюємо
лампу. Ви з нетерпінням чекаєте випуску останніх новин: що на фронт? Де
знаходяться німці? Скільки підбито гармат, танків? Де рідні?
В той далекий від нас день з репродуктора пролунало повідомлення
визволення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників.
Сталося це 25 жовтня 1943 року.
(Зачитується
наказ Верховного Головнокомандуючого).
Ваші ровесники з 1943 року в той день дуже багато говорили і життя, про
війну, перечитували листи своїх рідних з фронту.
Листи з фронту… їх писали на привалах, у хвилини відпочинку
між
боями. Як це було?… Бійці в землянках, хто як влаштувався.
Горить на саморобному столі маленький каганець. Хтось тихенько грає на
гармошці, хтось шиє, хтось пише листа рідним і коханим.
Фронтові листи… Подивіться які вони! Не завжди були чорнила,
писали олівцем. Паперу мало, його берегли. Цей папір і для листа, він
одночасно і конверт. Складали листи трикутником чи навпіл. Марки не
було. Обов’язково штамп: «Перевірено воєнною
цензурою». Були і листи-листівки… (Діти
розглядають фронтові листи).
Давайте прочитаємо ці листи, доторкнемось до минулого цих людей і їх
близьких.
(Музейний
співробітник вмикає патефон і ставить платівку з піснею К. Лістова
«Землянка»).
Музейний співробітник: Перед вами лист гвардії майора Михайла Лукіча
Величая, Героя Радянського Союзу, удостоєного цього почесного звання
при форсування Дніпра і бої на плацдармі в районі сіл
Військове-Вовніги. Народився і виріс він в селянській сім’ї у
селі Лютенька Полтавської області,працював на шахтах Донбасу. Став
кадровим військовим. В 1943 році у складі 35 гвардійської стрілецької
дивізії форсував Дніпро.
(Музейний
співробітник чи хтось з дітей читають лист М.Л. Величая з фронту
дружині від 20.08.1943р.)
«…Знаходжусь у строю, керую боєм. Б’ю фашистів і буду бити їх поки б’ється моє серце…»
Учасником
форсування Дніпра був і С. Ф. Ярмак. Ось його лист.
Сергій Федорович народився в Харківській області, до війни працював на
Харківському авіаційному заводі. Його бойовий шлях розпочався у лютому
1943 року у складі 25 гвардійської стрілецької дивізії. У боях на
Дніпрі мінометний розрахунок С. Ярмака, відбиваючи численні атаки
гітлерівців, знищив кілька десятків фашистів. У лютому 1944 року у
тяжких боях біля с. Журавки на Кіровоградщині Ярмак був смертельно
поранений. Він загинув на 21 році свого життя.
(Лист
С. Ярмака з фронту рідним)
«…Як я вам уже писав, знаходжусь на правому березі Дніпра. Б’ємо німців щохвилини, як тільки фріци з’являються, відкриваємо ураганний вогонь… Як не намагались скинути нас у Дніпро, нічого не вийшло. Всі їх атаки відбиті з великими для них втратами в живій силі і техніці…»
(Музейний
співробітник вмикає патефон і ставить платівку з піснею
«Темная
ночь» муз. І. Богословського, сл. Агатова).
Музейний співробітник: А ось листи учасника форсування Дніпра,
командира артилерійського підрозділу майора Постного Олексія
Володимировича.
(Один
з школярів читає лист О.В. Постного донці Ларисі від 22.09.1943р.)
«…Тебе твій батько не проводжав у перший день у школу, але ти твердо знаєш, де він. Ти твердима кроками пішла в школу вчитися, як я твердими кроками пішов на фронт знищити фашистську гадину, визволяти свою рідну землю…».
А ось що писав Олексій Володимирович своїй дружині в листі від 20.07.1945 р.:
«А якщо, люба Фросю, прийдеться скласти мені голову, адже війна, ти знаєш, що твій чоловік боровся як більшовик, не знаючи страху, боровся за Батьківщину, за щастя дітей, матерів… А взагалі, я з перемогою повернусь додому. «Жди меня и я вернусь, только очень жди…» Люба, всього не напишеш, після війни буду довго про все розповідати… А ручка валиться з рук, третю добу не спав. Боротьба уперта, жорстока. Пиши, люба, багато. На полі бою радісно читати листи.»
(Учень
читає вірш К. Симонова «Жди меня»).
Музейний співробітник: Листи з фронту… Вони проникнуті
піклуванням і любов’ю до рідних, ненавистю до ворога і
великою
вірою в перемогу над фашистською Німеччиною. Ці листи (показує)
адресовані на фронт Гельфанду Володимиру Натановичу, командиру
мінометного взводу 301 стрілецької дивізії Білоруського фронту,
учаснику визволення Миколаєва, Нікополя, Одеси, Берліну. Лист від
учительки з СШ № 80 м. Дніпропетровська О.М. Грекової
«…Дуже приємно, зустріти своїх
«пташенят», які
вже вбралися у пір’я, і навіть перебувають у військових
званнях.
Ти переді мною у 2-х планах, той мій Вова, про якого весь час
приходиться говорити по батьківській лінії, чи той, що читав свої вірші
на якомусь вечорі, і Вова — військовий,учасник героїчних
битв…»
Ці два листи послав на фронт Володимиру його батько Н. Гельфанд (Діти
розглядають листи, їм пропонують їх зачитати).
Діти, з цих листів на фронт ми дізналися, що рідні описували своє
нелегке життя в тилу, писали про працю в ім’я перемоги і про
надію на близьку зустріч.
Як було там, у тилу, на окупованій території? Багато чого не вистачало.
Було холодно. Голод. Звичних для нас речей, продуктів не було. Навіть
чай рідкістю, пили просто окріп. У серпні 1941 року фашисти увірвались
до Дніпропетровська. Вони руйнували і грабували заводи, інститути,
театри, було зруйновано і спалено понад 600 будинків, 17 шкіл. Прийшли
чорні дні окупації. Автомат і шибениці були головними засобами
«переконання» в арсеналі гітлерівців. Будь-яке, з
орлом і
свастикою, оголошення окупаційної влади закінчувалось словами
«За
непокору — розстріл». І ось перед вами одне з таких
оголошень. (Зачитується).
За період окупації у Дніпропетровську було розстріляно 75 тис. жителів.
Багатьох радянських людей, особливо молодь вивезли на роботу до
Німеччини. Попала у табір праці і юна жителька Павлоградського району
Ніна Лубенська.
(Музейний
співробітник показує лист, надісланий з Німеччини в Павлоградський
район Василю Лебединському від 27. V. 1943р.). (Орфографія оригіналу)
«…Васічка ох як задумаєм яка жизнь була на рідній землі то серце заболить та з наших очей поллються гарячі сльози. Ой Васічка мій дорогий, та за що ж пропадають наші молоді літа, за що в’яне наша краса…».
Ще
одна листівка з табору праці Рибкіної Віри рідним у Павлоград
25.VIII.1943 р.
(Музейний співробітник зачитує його):
«Моя ріднесенька мамуся й братик й сестрички. Як болить серце коли згадаєш Ваше життя. Мені здається що в Вас не має часу за тяжкою німецькою роботою і в гору глянуть…»
В
роки війни у місті, по селах на окупаційній території було дуже важко.
Інколи нічого було їсти. Маленький шматочок черствого хліба, картоплина
чи картопляні очистки, морквяний чай. Тільки уві сні голод не мучив. На
цьому столі лежать продукти, які і діти, і дорослі їли всього один раз
на день.
Але, не дивлячись на всі труднощі, люди були співчутливими, ділились
останнім, якщо когось спіткала біда. У мене в руках два солдатських
листа-трикутника (показує). Ці листи одержала сім’я Дудченко
від
воїнів Червоної Армії Д. Рискіна і Ю. Мадримова. Восени 1941 року вони
були на лікуванні у шпиталі в Синельниковому. Коли фашисти захопили
місто, Любов Дудченко, яка працювала у шпиталі, на свій страх і ризик
залишила Ю. Мадримова у себе вдома. Вся сім’я опікувалася
пораненим. Рани загоїлись і Юсуп повернувся в свою частину. А Дмитро
Рискін утік зі шпиталю, коли там вже хазяйнували фашисти. І куди б не
закинули військові дороги цих солдат, вони обов’язково
надішлють
звістку про себе українській сім’ї.
(Зачитується
лист А. Дудченко від Ю. Мадримова у Синельникове від 1.02.1944 р.)
(Орфографія оригіналу) «…спасибо вам то что я от
вас одно
открутка получил. Я был очень рады, как свой родной мат с отцою.
…Это писмо я сам написал Ваш сынок
Юсуп…»
Зачитується лист А. Дудченко від Д. Рискіна у Синельникове від
23.11.1944р.)
Здравствуйте товарищи Люба, Даша и остальные, которых звать не знаю, но это не важно то, что эти люди в лице Вас и других спасли наши жизни когда мы лежали голодные, раненые в Синельниковской больнице…».
Музейний
співробітник: Фронтові записи, листи… В них відбиток
неповторного життя. Вони хвилюють своєю чистотою і щирістю. І сьогодні,
прочитавши ці листи, ми доторкнулись до життя їх авторів.
А зараз я увімкну патефон, поставлю платівки, і ми послухаємо пісні і
музику років війни. Спробуємо морквяний чай і сухарі.
(Звучать
пісні у виконанні К. Шульженко, Л. Утьосова, М. Бернеса, тощо).
Музейний співробітник: Ви пили коли-небудь морквяний чай? Ось його
рецепт. Моркву труть на терці, сушать, потім заварюють. А їли
картопляні очистки? Навряд чи… Очистки миють і варять,
солять. І
їсти ви цього не станете — очистки гіркі, вони зовсім не
найкраща
страва. А це хлібні сухарі. (діти
п’ють морквяний чай, їдять сухарі).
Діти, наша зустріч з минулим підходить до кінця. Ми повертаємось у наш
час, але завжди будемо пам’ятати воїнів Червоної Армії,
радянських людей, які принесли нашому місту довгоочікуване визволення.
З того часу відбулось багато змін, зараз з’являються досі не
відомі, іноді трагічні, суперечливі, шокуючи відомості про ту війну.
Але здається, відношення до тих, хто здобув перемогу попри все, не може
бути суперечливим. В пам’яті народиш назавжди залишаться
імена
наших співвітчизників, воїнів, які винесли на собі всі труднощі війни,
і які виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
Л.І. Бондаренко-методи; ідея — Н.І. Капустіна — завідуюча науково-просвітницьким відділом
© Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького
Письма
с 43-гоЦЕЛЬ:
МЕТОД:
погружение в эпоху
ЭКСПОНАТЫ
Музейный
сотрудник Дети, сегодня мы перенесемся в мину далекие годы, когда ваши
дедушки и бабушки были очень молодыми. Закончили
ш мечтали о мирном труде и об чистое небо. Но
в июне 1941 года в их ворвалась суровая, жестокая война. Вот
такие репродукторы, похожие на большие тарелки, принесли страшную весть
о войне (дети рассматривают репродуктор). способны,
накануне освобождения. Днепропетровска от немецко-фашист захватчиков,
мы собрались у этого стола, на котором музейные предметы и настоящие
фронтовые письма. Они
пришли к нам через годы.
Репродуктор,
керосиновая лампа, патефон, письма, хлеб ... Эти предметы и переносят
нас в далекие военные годы, в комнату, где находятся ваши ровесники с
1943 года.
Вечереет
... надо включить свет, но его нет, и мы зажигаем лампу. Вы
с нетерпением ждете выпуска последних новостей: что на фронт? Где
находятся немцы? Сколько
подведены пушек, танков? Где
родные?
В
то далекое от нас день из репродуктора прозвучало сообщение
освобождения Днепропетровска от немецко-фашистских захватчиков. Произошло
это 25 октября 1943.
(Зачитывается
приказ Верховного Главнокомандующего).
Ваши
ровесники с 1943 года в тот день очень много говорили и жизни, о войне,
перечитывали письма своих родных с фронта.
Письма
с фронта ... Их писали на привалах, в минуты отдыха между боями. Как
это было? ... Бойцы в землянках, кто как устроился. Горит
на самодельном столе маленький ночник. Кто-то
тихонько играет на гармошке, кто-то шьет, кто-то пишет письмо родным и
любимым.
Фронтовые
письма ... Посмотрите какие они! Не
всегда были чернила, писали карандашом. Бумаги
мало, его берегли. Эта
бумага и для письма, он одновременно и конверт. Составляли
письма треугольником или пополам. Марки
не было. Обязательно
штамп: «Проверено военной цензурой». Были
и письма-открытки ... (Дети
рассматривают фронтовые письма).
Давайте
прочитаем эти письма, коснемся прошлого этих людей и их близких.
(Музейный
сотрудник включает патефон и ставит пластинку с песней К. Листова
«Землянка»).Музейный
сотрудник Перед вами письмо гвардии майора Михаила Лукича Величая,
Героя Советского Союза, удостоенного этого почетного звания при
форсировании Днепра и бои на плацдарме в районе сел Военное-Вовниги. Родился
и вырос он в крестьянской семье в селе Лютенька Полтавской области,
работал на шахтах Донбасса. Стал
кадровым военным. В
1943 году в составе 35 гвардейской стрелковой дивизии форсировал Днепр.
(Музейный
сотрудник или кто-то из детей читают письмо М.Л. Величая с фронта жене
от 20.08.1943р.)
«... Нахожусь в строю, руковожу боем. Бью фашистов и буду бить их пока бьется мое сердце ... »
Участником
форсирования Днепра был и С. Ф. Ярмак. Вот
его письмо.
Сергей
Федорович родился в Харьковской области, до войны работал на
Харьковском авиационном заводе.Его
боевой путь начался в феврале 1943 года в составе 25 гвардейской
стрелковой дивизии. В
боях на Днепре минометный расчет С. Ярмака, отражая многочисленные
атаки гитлеровцев, уничтожил несколько десятков фашистов. В
феврале 1944 года в тяжелых боях у с. Журавки
на Кировоградщине Ярмак был смертельно ранен. Он
погиб на 21 году своей жизни.
(Письмо
С. Ярмака с фронта родным)
«... Как я вам уже писал, нахожусь на правом берегу Днепра. Бьем немцев ежеминутно, как только фрицы появляются, открываем ураганный огонь ... Как ни пытались сбросить нас в Днепр, ничего не получилось. Все их атаки отбиты с большими для них потерями в живой силе и технике ... »
(Музейный
сотрудник включает патефон и ставит пластинку с песней
«Темная ночь» муз. И. Богословского, сл. Агатовая).
Музейный
сотрудник: А вот письма участника форсирования Днепра, командира
артиллерийского подразделения майора Постного Алексея Владимировича.
(Один
из школьников читает письмо А.В. Постного дочери Ларисе от 22.09.1943р.)
«... Тебя твой отец не провожал в первый день в школу, но ты твердо знаешь, где он. Ты твердима шагами пошла в школу учиться, как я твердыми шагами пошел на фронт уничтожить фашистскую гадину, освобождать свою родную землю ... ».
А вот что писал Алексей Владимирович своей жене в письме от 20.07.1945 г .:
«А если, дорогая Фрося, придется составить мне голову, ведь война, ты знаешь, что твой муж боролся как большевик, не зная страха, сражался за Родину, за счастье детей, матерей ... А вообще, я с победой вернусь домой. «Жди меня и я вернусь, только очень жди ...» Люба, всего не напишешь, после войны буду долго обо всем рассказывать ... А ручка валится из рук, третьи сутки не спал. Борьба упрямая, жестокая. Пиши, дорогая, много. На поле боя радостно читать письма. »
(Ученик
читает стихотворение К. Симонова «Жди меня»).
Музейный
сотрудник: Письма с фронта ... Они проникнуты заботой и любовью к
родным, ненавистью к врагу и большой верой в победу над фашистской
Германией. Эти
письма (показывает) адресованы на фронт Владимир Натанович Гельфанд,
командиру минометного взвода 301 стрелковой дивизии Белорусского
фронта, участнику освобождения Николаева, Никополя, Одессы, Берлина. Письмо
от учительницы с СШ № 80 м. Днепропетровская А.Н. Грековой
«... Очень приятно, встретить своих« птенцов
»,
которые уже нарядились в перья, а также находящиеся в воинских званиях. Ты
передо мной в 2-х планах, то мой Вова, о котором все время приходится
говорить по отцовской линии, тот, что читал свои стихи на каком вечере,
и Вова - военный, участник героических сражений ... »
Эти
два письма послал на фронт Владимиру его отец Н. Гельфанд (Дети
рассматривают письма, им предлагают их зачитать).
Дети,
из этих писем на фронт мы узнали, что родные описывали свою нелегкую
жизнь в тылу, писали о труде во имя победы и о надежде на близкое
встречу.
Как
было там, в тылу, на оккупированной территории? Многое
не хватало. Было
холодно. Голод. Привычных
для нас вещей, продуктов не было. Даже
чай редкостью, пили просто кипяток. В
августе 1941 года фашисты ворвались в Днепропетровск. Они
разрушали и грабили заводы, институты, театры, было разрушено и сожжено
более 600 домов, 17 школ. Пришли
черные дни оккупации. Автомат
и виселицы были главными средствами «убеждения» в
арсенале гитлеровцев. Любое,
с орлом и свастикой, объявления оккупационных властей заканчивалось
словами «За неповиновение - расстрел». И
вот перед вами один из таких объявлений. (Зачитывается).
За
период оккупации в Днепропетровске расстреляли 75 тыс. Жителей. Многих
советских людей, особенно молодежь вывезли на работу в Германию. Попала
в лагерь труда и юная жительница Павлоградского района Нина Лубенский.
(Музейный
сотрудник показывает письмо, посланное из Германии в Павлоградский
район Василию Лебединском от 27 V. 1943г.). (Орфография
оригинала)
«... Васичка ох как задумает которая жизнь была на родной земле то сердце заболит и из наших глаз польются горячие слезы. Ой Васичка мой дорогой, и за что пропадают наши молодые годы, по увядающей наша красота ... ».
Еще
одна открытка из лагеря труда Рыбкиной Веры родным в Павлоград
25.VIII.1943 г..
(Музейный
сотрудник зачитывает его):
«Моя родная мамочка и брат и сестрички. Как болит сердце когда вспомнишь Вашу жизнь. Мне кажется что у Вас нет времени за тяжелой немецкой работой и в гору глянуть ... »
В
годы войны в городе, в селах на оккупированной территории было очень
трудно. Иногда
нечего было есть.Маленький
кусочек черствого хлеба, картофелина или картофельные очистки,
морковный чай. Только
во сне голод не мучил. На
этом столе лежат продукты, и дети, и взрослые ели всего один раз в день.
Но,
несмотря на все трудности, люди были сочувствующими, делились
последним, если кого-то постигла беда. У
меня в руках два солдатских письма-треугольника (показывает). Эти
письма получила семья Дудченко от воинов Красной Армии Д. Рыскина и Ю.
Мадримова. Осенью
1941 года они были на лечении в госпитале в Синельниково. Когда
фашисты захватили город, Любовь Дудченко, которая работала в госпитале,
на свой страх и риск оставила Ю. Мадримова у себя дома. Вся
семья занималась раненым.Раны
зажили и Юсуп вернулся в свою часть. А
Дмитрий Рыскин сбежал из госпиталя, когда там уже хозяйничали фашисты. И
куда бы ни забросили военные дороги этих солдат, они обязательно
пришлют знать о себе украинской семьи.
(Зачитывается
письмо А. Дудченко от Ю. Мадримова в Синельниково от 1.02.1944 г.)
(Орфография
оригинала) «... спасибо вам то что я от вас равно открутки
получил. Я
был очень рады, как свой родной мат с отцою. ...
Это писмо я сам написал Ваш сынок Юсуп ... »
Зачитывается
письмо А. Дудченко от Д. Рыскина в Синельниково от 23.11.1944р.)
Здравствуйте товарищи Люба, Даша и остальные, которых звать не знаю, но это не важно то, что эти люди в лицо Вас достойной спасли наши жизни когда мы лежали голодные, раненые в Синельниковской больнице ... ».
Музейный
сотрудник: Фронтовые записи, письма ... В них отпечаток неповторимой
жизни. Они
волнуют своей чистотой и искренностью. И
сегодня, прочитав эти письма, мы прикоснулись к жизни их авторов.
А
сейчас я включу патефон, поставлю пластинки, и мы послушаем песни и
музыку военных лет. Попробуем
морковный чай и сухари.
(Звучат
песни в исполнении К. Шульженко, Л. Утесова, М. Бернеса и т.д.).
Музейный
сотрудник: Вы пили когда-нибудь морковный чай? Вот
его рецепт. Морковь
трут на терке, сушат, затем заваривают. А
ели картофельные очистки? Вряд
ли ... Очистки моют и варят, солят. И
есть вы этого не станете - очистки горькие, они совсем не лучшее блюдо. А
это хлебные сухари. (дети
пьют морковный чай, едят сухари).
Дети,
наша встреча с прошлым подходит к концу. Мы
возвращаемся в наше время, но всегда будем помнить воинов Красной
Армии, советских людей, которые принесли нашему городу долгожданное
освобождение. С
тех пор произошло много изменений, сейчас появляются до сих пор не
известны, иногда трагические, противоречивые, шокируя сведения о той
войне. Но
кажется, отношение к тем, кто одержал победу вопреки всему, не может
быть противоречивым. В
памяти родишь навсегда останутся имена наших соотечественников, воинов,
вынесли на себе всю тяжесть войны, и которые выполнили свой долг перед
Родиной.
Л.И. Бондаренко-методы; идея - Н.И. Капустина - заведующая научно-просветительским отделом
Источник: Музей и посетитель: методические разработки, сценарии, концепции. - Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2005. - 148 с.
The book brings together overview articles, programs and scenarios for mass educational activities organized by the Dnipropetrovsk Historical Museum named after D. I. Yavornytsky. The materials give an idea of the museum’s work in the 1990s and 2000s in popularizing the history and culture of the region, valuable museum objects and collections, and the many different aspects of the past and everyday life of the region’s inhabitants. The collection is intended for museum specialists, teachers, historians and local historians.
The publication was produced with financial support from the Ministry of Culture and Tourism of Ukraine.
At the beginning of the 1990s, radical changes in society inevitably affected museums and the development of museum work in Ukraine. In addition to economic difficulties — the economic crisis and growing social inequality — museums faced serious competition from the mass media and had to reckon with a general decline in cultural participation. Museums therefore had to look for new and more varied ways of working with visitors instead of limiting themselves to lectures and guided tours.
Sociological studies carried out at the museum, including “Museum and Children” and “Museum and Visitor,” as well as psychological and sociological research into the effectiveness of museum programs for schoolchildren, helped shape this work. During the 1990s the museum developed and introduced a multi-profile program called “Museum and Children,” the quiz game “Source,” the “Living Clay” studio for younger schoolchildren, a “Family Museum Subscription” program for children and parents, thematic evenings with elements of museum theater under the title “Museum Drawing Room,” and an outdoor museum festival called “Pure Springs.” This publication summarizes the museum’s educational experience and presents some of its most interesting concepts, programs, methodological plans and scenarios.
22 May 2009
Tags: Bondarenko; Great Patriotic War; children; classes; Kapustina; scenarios
To cultivate respect for the feat of those who defended the homeland during the Great Patriotic War and a respectful attitude toward veterans.
Using original front-line letters preserved in the museum’s collections, together with songs and poetry, the lesson is intended to help children experience the atmosphere of that period emotionally.
Method: immersion in the historical era.
Museum educator: Children, today we will travel back to distant years, to the time when your grandfathers and grandmothers were very young. They had finished school, dreamed of peaceful work and a clear sky. But in June 1941 a harsh and cruel war broke into their lives.
Radio loudspeakers like this one, shaped like a large plate, carried the terrible news of war. The children examine the loudspeaker.
Today, on the eve of the anniversary of the liberation of Dnipropetrovsk from the German Nazi occupiers, we have gathered around this table. On it are museum objects and genuine letters from the front. They have reached us across the years.
The loudspeaker, kerosene lamp, gramophone, letters and bread transport us into the wartime past — into a room where children your own age might have been sitting in 1943.
Evening is coming. We need to turn on the light, but there is no electricity, so we light the lamp. You wait impatiently for the latest news: What is happening at the front? Where are the Germans? How many guns and tanks have been destroyed? Where are our relatives?
On that distant day the loudspeaker announced the liberation of Dnipropetrovsk from the German Nazi occupiers. It happened on 25 October 1943.
The order of the Supreme Commander-in-Chief is read aloud.
Your peers in 1943 talked a great deal that day about life and war and reread letters from relatives at the front.
They were written during halts and in rare moments of rest between battles. What did it look like? Soldiers settled themselves as best they could in dugouts. A small homemade lamp burned on a rough table. Someone quietly played an accordion, someone sewed, and someone wrote to family and loved ones.
Look at these letters. Ink was not always available, so they often wrote in pencil. Paper was scarce and carefully saved. The same sheet served both as the letter and as the envelope. It was folded into a triangle or in half. There was no postage stamp, but there had to be the mark “Checked by military censorship.” There were also field postcards.
The children examine the front-line letters.
Let us read them and touch the lives of the people who wrote them and of their loved ones.
The museum educator turns on the gramophone and plays K. Listov’s song “In the Dugout.”
Before you is a letter from Guards Major Mikhail Lukich Velichai, a Hero of the Soviet Union who received that title for crossing the Dnieper and fighting on the bridgehead near the villages of Voiskovoye and Vovnigi. He was born into a peasant family in the village of Lyutenka in the Poltava region, worked in the Donbas mines, and became a professional soldier. In 1943 he crossed the Dnieper with the 35th Guards Rifle Division.
A museum educator or one of the children reads Velichai’s letter to his wife, dated 20 August 1943:
“...I am still in the ranks and directing the battle. I am beating the fascists and will continue to beat them as long as my heart is beating...”
Sergei Fedorovich Yarmak also took part in the crossing of the Dnieper. He was born in the Kharkiv region and worked at the Kharkiv aircraft factory before the war. His combat service began in February 1943 with the 25th Guards Rifle Division. During the fighting on the Dnieper, Yarmak’s mortar crew repelled repeated German attacks and killed dozens of enemy soldiers. In February 1944, during heavy fighting near the village of Zhuravka in the Kirovohrad region, he was mortally wounded. He died at the age of twenty.
From Yarmak’s letter to his family:
“...As I already wrote to you, I am on the right bank of the Dnieper. We beat the Germans every minute. As soon as the Fritzes appear, we open hurricane fire... However much they tried to throw us back into the Dnieper, they failed. All their attacks were repelled with heavy losses in men and equipment...”
The gramophone plays “Dark Night,” music by N. Bogoslovsky.
Here are letters from another participant in the Dnieper crossing, Major Alexei Vladimirovich Postny, commander of an artillery unit.
A schoolchild reads Postny’s letter to his daughter Larisa, dated 22 September 1943:
“...Your father could not see you off on your first day of school, but you know very well where he is. You went firmly to school to study, just as I went firmly to the front to destroy the fascist vermin and liberate our native land...”
In a letter to his wife dated 20 July 1945, Alexei Vladimirovich wrote:
“And if, dear Frosya, I should have to lay down my head — it is war, after all — you know that your husband fought as a Bolshevik, without fear, for the Motherland, for the happiness of children and mothers... But in general, I shall return home victorious. ‘Wait for me and I will return — only wait very hard...’ Lyuba, one cannot put everything into a letter. After the war I will tell you about it for a long time... My hand is falling from exhaustion; I have not slept for three days. The fighting is stubborn and cruel. Write often, dear. It is joyful to read letters on the battlefield.”
A student reads Konstantin Simonov’s poem “Wait for Me.”
Museum educator: Letters from the front are filled with concern and love for family, hatred of the enemy and great faith in victory over Nazi Germany.
These letters are addressed to Vladimir Natanovich Gelfand, commander of a mortar platoon in the 301st Rifle Division of the Belorussian Front and a participant in the liberation of Mykolaiv, Nikopol, Odesa and Berlin.
One letter came from A. N. Grekova, a teacher at Secondary School No. 80 in Dnipropetrovsk:
“...It is very pleasant to meet one of my ‘chicks’ who has already grown feathers and now even wears military rank. I see you in two ways: as my Vova, about whom one always had to speak in connection with your father, the boy who once read his poems at an evening, and as Vova the soldier, participant in heroic battles...”
Two other letters were sent to Vladimir at the front by his father, N. Gelfand. The children examine the letters and are invited to read them aloud.
From these letters we learn that relatives described their difficult life in the rear, wrote about work for victory and hoped for a reunion. But what was life like in the rear and in occupied territory?
There was not enough of anything. It was cold. There was hunger. Ordinary food and everyday goods disappeared. Even tea was rare, and people often drank only hot water.
In August 1941 the Nazis entered Dnipropetrovsk. They destroyed and looted factories, institutes and theaters; more than 600 houses and 17 schools were destroyed or burned. The dark days of occupation began. Automatic weapons and gallows became the occupiers’ principal means of “persuasion.” Official proclamations bearing the eagle and swastika ended with the warning: “Disobedience will be punished by shooting.”
One such proclamation is shown and read aloud. During the occupation, the text states, tens of thousands of residents of Dnipropetrovsk were shot. Many Soviet citizens, especially young people, were deported to work in Germany.
Among them was a young resident of the Pavlohrad district, Nina Lubenska. The museum educator shows a letter sent from Germany to Vasily Lebedinsky in the Pavlohrad district on 27 May 1943. The original spelling is preserved:
“...Vasichka, when I think about the life we had in our native land, my heart begins to ache and hot tears pour from our eyes. Oh, my dear Vasichka, why are our young years being wasted, why is our beauty fading...”
Another postcard was sent from a labor camp by Vera Rybkina to her family in Pavlohrad on 25 August 1943:
“My dear mother, brother and sisters. How my heart aches when I think about your life. It seems to me that under the hard German labor you have no time even to look up at the sky...”
Life in the occupied city and villages was extremely difficult. Sometimes there was nothing to eat: a small piece of stale bread, a potato or potato peelings, carrot tea. Hunger stopped only in sleep. The products displayed on the table represent what children and adults might have eaten once a day.
Yet even in those conditions people helped one another and shared the last things they had when someone was in trouble.
The educator holds two triangular soldiers’ letters. The Dudchenko family received them from Red Army soldiers D. Ryskin and Yu. Madrimov. In autumn 1941 they had been treated in a hospital in Synelnykove. When the Germans seized the town, Lyubov Dudchenko, who worked in the hospital, hid Madrimov in her home at great personal risk. The whole family cared for the wounded man until his wounds healed and he could return to his unit. Ryskin escaped from the hospital after the Germans had already taken control. Wherever the war later carried these soldiers, they continued to send news to the Ukrainian family that had saved them.
From Yu. Madrimov’s letter to A. Dudchenko, Synelnykove, 1 February 1944, original spelling preserved:
“...Thank you for everything I received from you. I was so happy, as if I were with my own mother and father... I wrote this letter myself, your son Yusup...”
From D. Ryskin’s letter to A. Dudchenko, Synelnykove, 23 November 1944:
“Hello, comrades Lyuba, Dasha and the others whose names I do not know — that is not important. What matters is that you, worthy people, saved our lives when we lay hungry and wounded in the Synelnykove hospital...”
Museum educator: Front-line notes and letters carry the imprint of unique individual lives. Their purity and sincerity still move us. By reading them today we have touched the lives of their authors.
Now we will turn on the gramophone and listen to songs and music from the war years. We will taste carrot tea and rusks.
Songs performed by Klavdiya Shulzhenko, Leonid Utyosov, Mark Bernes and others are played.
Museum educator: Have you ever drunk carrot tea? Here is the recipe: grate carrots, dry them and brew them like tea. Have you ever eaten potato peelings? Probably not. The peelings are washed, boiled and salted. You would not want to eat them — they are bitter and far from a good meal. And here are bread rusks.
The children drink carrot tea and eat rusks.
Children, our meeting with the past is coming to an end. We return to our own time, but we will always remember the Red Army soldiers and Soviet people who brought our city its long-awaited liberation.
Much has changed since then. Information that was once unknown continues to appear, sometimes tragic, contradictory and shocking. Yet the attitude toward those who achieved victory despite everything, the text argues, should remain one of respect.
The names of our fellow countrymen and soldiers who bore the burden of the war and fulfilled their duty to the homeland will remain in our memory.
Methodological author: L. I. Bondarenko
Concept: N. I. Kapustina, head of the museum’s educational department
Source: Museum and Visitor: Methodological Materials, Scenarios, Concepts. Dnipropetrovsk: ART-PRESS, 2005, 148 pp.