1. Почнемо з відомого щоденника Володимира Гельфанда

Він провів усе життя в срср і пізніше допоміг захистити цих жінок. Радянським солдатам було заборонено вести щоденники, але Володимир Гельфанд вів записи від 1941 року до кінця війни. Ось що автор пише 25 квітня 1945 року:

“Вони тицяли сюди, — пояснювала гарна німкеня, задираючи спідницю, — всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, — зітхнула вона і заплакала. — Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тицяли. Їх було не менше двадцяти, так, так”, — і залилася сльозами.

“Вони ґвалтували у моїй присутності мою дочку, — вставила бідна мати, — вони можуть ще прийти і знову ґвалтувати мою дівчинку”

— Залишайся тут, — раптом кинулася до мене дівчина, — спатимеш зі мною. Ти можеш робити зі мною все, що захочеш, тільки ти один! Я готова з тобою “фік-фік”, я погоджуюся на все, що ти захочеш, тільки не вони знову!”

2. Михайло Коряков

Офіцер, який не повернувся в срср після завершення Другої світової війни, але залишив цікаву автобіографічну повість. Нижче її фрагменти (книга: М. Коряков. “Звільнені душі”):

Про мародерство: “В одній танковій дивізії було здійснено перевірку машин: танки виявилися настільки забитими награбованим барахлом, що в них не обернутися, — у разі раптовості екіпажі не змогли б вести бойові дії”.

Далі Михайло пише про «звитягу» радянської армії: У Червоній армії навесні 1945 року ходив анекдот: першому ешелону годинники, другому — дівчата, третьому — мотлох.

— Нагорі, над стелею, пролунали жіночі крики, плач дітлахів. Схвильований почав я одягатися. Дівчина і старі Вюнш благали мене не ходити туди: уб’ють! Минулої ночі вбили офіцера міської комендатури, який намагався завадити насильству. Усю ніч ми зі страхом слухали крики нещасних жінок, плач дітей і тупіт, тупіт важких солдатських чобіт над головою.

(…) я дізнався про страшну річ: за три тижні її зґвалтували в підсумку не менше як 250 осіб! Ґвалтували і фрау Вюнш, навіть на очах чоловіка. Два солдати зґвалтували напівсліпу і висохлу фрау Сімон”.

Заради справедливості варто сказати, що грабували і ґвалтували не лише радянські солдати, не залишилися осторонь і союзники. Але саме радянська армія зробила насильство та вбивство мирного населення масовим.

Іноземці теж описували мародерство

Наприклад, Британський історик Ентоні Бівор у своїй книжці “Падіння Берліна. 1945” розповідає про ставлення до населення окупованої Німеччини: про те, що колони біженців чавили танками, розстрілювали з повітря, жінки та дівчата були зґвалтовані та залишені вмирати. Ентоні Бівор стверджує, що близько 1,4 мільйона жінок зґвалтували в Померанії, Східній Пруссії та Сілезії. 

Спогади, озвучені вище, на жаль, лише квіточки – на основі щоденників німкень Берліна був знятий окремий фільм “Берлін 1945” від “Віасат Гісторі”, де таких історій сотні, а за іншими підрахунками – сотні тисяч. Це доводить, що червона армія нікого в Європі не звільняла, вона була таким самим окупантом, як і Третій Рейх. 

Ось одне свідчення німкені про те як радянські солдати “визволили” 12-річну дівчинку: 

“У Лігниці, великому місті поблизу Бреслау, було не краще. У тітчиному будинку стояв плач: вмирала онучка. На дивані, в простирадлах, я побачив дівчинку років дванадцяти, з тонким, прозорим обличчям і великими, як у Ленхен, сірими очима.

 Дівчинку зґвалтував солдат другого ешелону, а через кілька днів у квартиру вдерлися солдати третього ешелону. Дівчинка, вислизнувши в них з рук, побігла крутими сходами і обірвалася, впала”.

Ще одне свідчення про злочини “визволителів” є у щоденнику Марти Хілер “Жінка в Берліні”, який теж процитуємо: 

Про мародерство

“(…) до нашого підвалу зайшли ще кілька героїв, які шукали не жінок, а годинник. Пізніше я бачила одного Івана з цілою годинниковою колекцією на обох зап’ястях, з 5-6 штуками, які він вирівнював постійно, підтягував, поправляв із дитячою злодійською радістю”.

Проте на цьому не закінчилась оповідь авторки. Більшовики вирішили зґвалтували і її. Далі про те, як “визволяли” авторку щоденника: 

“Один смикає мене за зап’ястя далі вгору. Тепер інший також смикає, при тім він кладе свою руку мені на горло так, що я не можу більше кричати, більше не хочеться кричати від страху бути задушеною. Обидва рвуть усе на мені, я вже лежу на землі. У кишені моєї куртки щось деренчить. Це мають бути ключі від дому, моя зв’язка ключів. Мене притулили головою до нижньої сходинки сходів у підвалі, я відчуваю по спині мокрі прохолодні струмки. 

Нагорі бачу в щілині дверей, через які падає невелике світло, одного з чоловіків, який чатує, тоді як інший рве мою спідню білизну і пробирає собі дорогу. Я шукаю навпомацки лівою рукою, доки не знаходжу, нарешті, зв’язку ключів. Твердо схоплюю її пальцями лівою. 

Правою я захищаюсь, але нічого не допомагає, він просто розірвав підв’язки. Коли я намагаюся підвестися, хитаючись, мене до себе притягує другий, кулаками змушує мене стати на коліна на землю. Тепер чатує інший і шепоче: «Швидко, швидко…».”

А ми вже не згадуємо, як “визволителі” ґвалтували слов’янських жінок, які потрапили до Третього Рейху (остарбайтери), та про злочини на “звільнених територіях” України та Польщі.  Але яка реакція верхівки? Сталін видав указ, який забороняв мародерство та насилля, але командири замовчували злочини своїх підлеглих, ба більше, і долучалися до них. Історик Ентоні Бівор який досліджував злочини “визволителів” назвав події в Німеччині «найвеличнішим феноменом масового зґвалтування в історії».

Масштаби катастрофи

Найбільш реальними вважаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні та два мільйони у всій Німеччині. Ці цифри знайдені у медичних записах, що збереглися дуже фрагментарно. У матеріалі BBC наводяться дані про аборти в Берліні. Взагалі, аборти були заборонені, але в післявоєнний період їх ненадовго дозволили, у зв’язку з масовими зґвалтуваннями німецьких жінок. Від червня 1945 до 1946-го тільки в одному районі Берліна було схвалено 995 прохань про аборт. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома у вітальні на очах своїх батьків.

На думку деяких істориків, у німецьких жінок, зґвалтованих радянськими солдатами, народилося згодом приблизно 300 тисяч дітей.

Підсумки

8 травня не є перемогою, а є  страшним спадком для світу про який треба пам’ятати та не допустити повторення. Чому ми говоримо про це зараз? Відповідь очевидна. Російська армія під час широкомасштабного вторгнення до України поводиться так само. Взявши за основну ідею та привід для війни міфічне “позбавлення нацизму”, вона продовжує грабувати і ґвалтувати мирне населення. Жертвам російських військових стають не тільки жінки, а й зовсім маленькі діти та люди похилого віку. Сьогодні СБУ перехоплює багато розмов окупантів, з яких ми можемо зрозуміти, що історії повторюються.

• Підтримка