| Єврейський Музей уперше
опублікував уривки зі знаменитого щоденника Володимира
Гельфанда |
||
| 3
Adar 5785 (03.03.2025) |
||
 |
||
|
Музей “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” опублікував уривки з щоденника Володимира Гельфанда, що зберігається у фондах Музею, – нашого земляка, відомого викладача, який вів щоденник із юнацьких років упродовж усього життя і який є одним із найвидатніших прикладів щоденника “звичайної людини” в період від Другої світової війни до “епохи застою”. Щоденник за період з 1941 до 1946 року був опублікований молодшим сином Віталієм Гельфандом і виданий німецькою, шведською та російською мовами, і його публікація стала важливою подією, однак, повоєнні щоденники Володимира Гельфанда ще не публікувалися. У Музеї “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” міститься найбільший масив архіву Володимира Гельфанда, зокрема його повоєнні щоденники, які передав його молодший син Віталій Гельфанд, який нині мешкає в Німеччині та є одним із найактивніших організаторів і учасників руху на підтримку України. Єврейський Музей Дніпра повідомив, що вперше широкому загалу представлено фрагмент щоденника, що відноситься до періоду 1951 року. Ця перша публікація супроводжується вступною статтею заступника директора Музею, кандидата історичних наук, доктора Єгора Врадія, яку ми переопубліковуємо з люб’язного дозволу автора. |
||
|
«Володимир
Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність
припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До
цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи
мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і
польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом
відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне
самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів
Дніпра складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці
поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей
так
само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві
досягнення.
Будучи
школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які
відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте
провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді
зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як
позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів.
Про
все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник
(десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для
юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і
одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя.
На
сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та
поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були
лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення
рідного
міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і
страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за
таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і
славу не полишали молоду людину.
Після
закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир
Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного
факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х
рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави
повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників
1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною
та
досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових
товаришів.
У
1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом
дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною
своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці
березня
1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного
науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на
новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за
згаданих «Прапороносців»: «А Гончар
– наш
студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він
так любить університет…». Володимир достатньо
критично
оцінював реакцію викладачки, вважав, що вона намагається грітися у
променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його
зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого
тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за
роман «Буря»: «Еренбург отримав 100
тисяч…».
Для
Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений
автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час,
та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми
бачимо,
як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь
призму порівняння із творчістю І. Еренбурга.
Літературні
читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До
речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший
обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду
–
Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше,
раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі
та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема
говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком
1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный
Павел
Архипович».
Не
менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж
записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка
пише, так
само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь
пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно
підкорятися думці». Що це, якщо не мотиваційний девіз для
молодої
людини, яка так прагне літературного визнання?
У
1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині,
яку
знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом
усієї
війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського
державного університету.
Уже
тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість
І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як
об’єкт
для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого
роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи
над нею
В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного
університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте,
забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки.
Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм
літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід
–
60-річний ювілей письменника.
Готуючись
до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті,
присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних
радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).
Проте
під час відрядження він зважується на відчайдушний крок –
завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли
встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу
живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом
– 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.
На
жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у
цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати
свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955
р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років.
Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та
суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали
об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть
переслідувань.
У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та
українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось
велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.
Лише
через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда
– Віталія – з’явилося перше видання
військових
щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з
найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про
страхіття
війни.
У
день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим
читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка
так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та
планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше.
Єгор Врадій».
|
||
 |
||
 |
||
| Познайомитися з опублікованим уривком зі щоденника Володимира Гельфанда можна на сайті Музею “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |
|
КОНТАКТИ ПІДТРИМАЙТЕ НАС |
|||
© Єврейськіа громада Дніпра / Jewish Community of Dnepr
Ukrainian 
|
CONTACTS SUPPORT US |
|||
| The Jewish Museum has for the
first time published excerpts from the famous diary of
Vladimir Gelfand |
||
| 3
Adar 5785 (03.03.2025) |
||
|
||
|
The Museum “The Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine” has published excerpts from the diary of Vladimir Gelfand, our fellow countryman, a well-known teacher who kept a diary from his youth throughout his life. His diary is one of the outstanding examples of the writing of an “ordinary man” from World War II to the “era of stagnation”. The diary for the period from 1941 to 1946 was prepared for publication by his younger son Vitaly Gelfand and appeared in German, Swedish and Russian. Its publication was an important event; however, the post-war diaries of Vladimir Gelfand have not yet been published. The Museum of Jewish Memory and the Holocaust in Ukraine houses the largest archive of Vladimir Gelfand, including his post-war diaries, which were donated by his younger son Vitaly Gelfand, now living in Germany and one of the most active organizers and participants in the movement in support of Ukraine. The Jewish Museum in Dnipro reported that for the first time a diary fragment from the period of 1951 has been presented to the general public. This first publication is accompanied by an introductory article by the Museum’s Deputy Director, candidate of historical sciences, Dr. Yegor Vradiy, which we republish with the kind permission of the author. |
||
| “Vladimir Gelfand, like many of his contemporaries whose
childhood and youth fell in the 1920s and 1930s, was fascinated by the
world of words. The digital era was still almost seven decades away.
The prospect of travel beyond the Soviet Union was as remote as flights
to other planets of the Galaxy. A book therefore remained the only
means of discovering the world and, in part, offered a small hope of
self-expression. One can only guess what else motivated the young man
from the banks of the Dnipro to compose his first youthful poems.
In any case, at that age attempts at poetry are an integral part of
many people’s lives, just like first love, dreams of a heroic
future and ambitions for achievement. As a schoolboy, Vladimir attended various literary events held in prewar Dnipropetrovsk — a city large in area and population, but provincial in character. From time to time he ventured to perform his own work and, with youthful sensitivity, reacted keenly both to positive reviews and to critical remarks about his writing. We learn all this from his diary entries. The diary itself — dozens of school exercise books, notebooks and separate sheets — became for the young man, and later for the adult, both a kind of confidant and at the same time the magnum opus that he wrote throughout his life. The pages of the diaries reflect every kind of human experience, achievement and defeat — everything familiar to each of us. Yet the background to this personal story was a harsh time: the beginning of the German-Soviet war, the abandonment of his native city and evacuation into the unknown, mobilization into the Red Army, and the terrible trials of war right up to its end. Even under such often inhuman circumstances, however, dreams of literary work and literary fame did not leave the young man. After the end of the war and his delayed demobilization, Vladimir Gelfand entered, in 1947, the philology department of the Faculty of History and Philology at Dnipropetrovsk State University. The end of the 1940s is an exceptionally interesting period: the graduating class of 1941 was returning to student life — or, more accurately, sitting down in university lecture rooms for the first time. Many of them, like Vladimir, had been scorched by war and the experience of survival, by the emotions of victory and the loss of relatives and comrades-in-arms. In 1946, Oles Honchar graduated from the university and, at the same time as defending his thesis, burst into Ukrainian literature with the first part of his frontline trilogy The Standard-Bearers. At the end of March 1948, describing a meeting of the university literary research circle, V. Gelfand recorded in his diary a teacher’s reaction to the news that Honchar had received a Stalin Prize (Second Class) for The Standard-Bearers: “And Honchar is our student; he got 50 thousand too. He is glad he escaped from here. But he loves the university so much…” Vladimir judged the teacher’s reaction rather critically , believing that she was trying to warm herself in the rays of the talented graduate’s fame. It is also quite possible that he was offended by the materialistic way in which another previous year’s laureate, Ilya Ehrenburg, was assessed for his novel The Storm: “Ehrenburg received 100 thousand…” For Vladimir Gelfand, Ilya Ehrenburg was not merely a favorite author. He was a kind of literary deity with whom he had the good fortune to live at the same time, and simultaneously an unattainable ideal. The diary pages show how often Vladimir evaluated the work of other contemporary writers through comparison with Ehrenburg’s writing. Literary readings and discussions were part of student life at the time. Incidentally, another gifted young man with an equally dramatic wartime fate was studying at the same faculty one year ahead of Gelfand — Pavlo Zahrebelnyi. A year younger than V. Gelfand, he nevertheless entered the university earlier. One may assume that they knew one another and met more than once. This assumption is supported, among other things, by address notes in V. Gelfand’s notebook from early 1948: “Dneprop. Karl Marx, 121, apt. 78. Zahrebelnyi Pavel Arkhipovich” . No less interesting is a newspaper clipping pasted onto the first page of the same notebook — a quotation from Nikolai Gogol: “A person who writes must no more lay down the pen than a painter the brush. Let him write something, without fail every day. The hand must become accustomed to obeying thought completely” . What is this if not a motivational motto for a young man striving so intensely for literary recognition? In 1949, V. Gelfand married Berta Koifman, a young woman he had known since before the war and with whom he had remained in contact throughout the war, and transferred to the philological faculty of Molotov State University . There, as a student in the department of Russian philology, he looked at Ilya Ehrenburg’s work not only as a reader but also selected it as the subject of his student literary research. His graduation thesis was devoted to an analysis of the novel The Storm. While working on it, V. Gelfand received permission to travel to Moscow State University to collect materials and work in libraries. Yet, looking ahead, one can say that this was not the trip’s only purpose. Somewhere deep inside, Vladimir cherished the hope of meeting his literary idol. There was, moreover, an excellent occasion: the writer’s sixtieth birthday. In preparation for it, V. Gelfand unsuccessfully tried to offer articles devoted to Ehrenburg’s legacy to the editorial offices of both central Soviet newspapers and regional papers, including those in Dnipropetrovsk. During the trip, however, he decided on a desperate step: to visit Ilya Ehrenburg’s Moscow apartment. We have not yet been able to establish exactly how the ambitious student managed to obtain the address of a living classic of the Soviet period. The fact remains that on 6 February 1951 a brief meeting took place. Unfortunately, fate was not as kind to V. Gelfand afterward as it was on that day in early February. He never succeeded in fully realizing his literary aspirations, largely because of life circumstances. In 1955 he returned to Dnipropetrovsk, where he lived for the next 28 years. He worked as a teacher of Russian language and literature and later of history and social studies. He and his family repeatedly became targets of open antisemitic insults and even persecution. In the 1960s and 1970s, V. Gelfand published essays in Russian and Ukrainian in the local press. Yet he never managed to create the large, coherent work he had dreamed of since childhood. Only thirty years after his death, thanks to the efforts of his son Vitaly, did the first edition of his father’s wartime diaries appear. To this day they remain among the most candid testimonies by an “ordinary” person about the horrors of war. On Vladimir Gelfand’s birthday, we would like to offer our readers a fragment of a diary entry about his meeting with Ilya Ehrenburg — a meeting that meant so much to a 28-year-old man overflowing with dreams and plans for the future. This fragment is published here for the first time . Yegor Vradiy”. |
||
|
||
|
||
| You can read the published excerpt from Vladimir Gelfand’s diary on the website of the Museum “The Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine” https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |