

| "Ґвалтували КОЖНУ від 8 до 80..!" - свідчення "подвигів" червоноармійців у Німеччині, Польщі та СРСР | ||
| |
||
| Війська, керовані Москвою, неодноразово з кричущою жорстокістю і відчуттям безкарності використовували сексуальне насильство, як тактику ведення бойових дій. Найбільш яскравий приклад з минулого – завершальний етап німецько-радянської війни 1941–1945 років, коли радянські війська увійшли до Німеччини. Коли ж радянська та російська пропагандистські машини називають цифри до тисячі зафіксованих фактів згвалтувань радянськими солдатами німецьких і не тільки жінок, то у незалежних експертів є трішки інші цифри - сотні тисяч згвалтованих жінок. Про весь масштаб злочинів червоноармійців та чому про це важливо пам’ятати сьогодні – у цьому відео. | ||
| |
||
| 00:00 Свідчення червоноармійця та актуальність теми 04:10 Щоденник Марти Гіллерс – однієї жінки в Берліні 08:10 Свідчення Володимира Гельфанда, радянського офіцера 09:39 Можливі причини масових зґвалтувань 14:28 До чого тут “в СССР секса нет”? 17:10 Масштаби 18:38 Історія Інгеборг Буллерт 21:19 Пам’ятник невідомому ґвалтівнику 21:48 Зґвалтована Польща, Естонія, Латвія.. 25:13 Чи скоювали такі злочини союзники? 26:40 Чи оминуло це радянських жінок? 27:41 Як виправдовувала це радянська та російська пропаганди 29:21 Зґвалтування під час повномасштабного вторгення росії 31:44 Підпишись | ||
| |
||
| |
||
|
«Ко мне подходит мой близкий друг,
лейтенант младший Козлов,
начальник радиостанции.
Что ты за дурак,
говорит? Я же на тебя наблюдаю. Сколько у тебя уже времени не было
женщин? А
тут они сами снимают штаны и ложатся. Возьми с собой пару человек. С одной стороны, значит, мне стыдно,
вот, и как-то... А с другой стороны, ну, все уже будут думать, что я
этот...
импотент. Все участвуют, а я не участвую. Вот. И я решаю идти. Солдаты срываются со своих мест и
начинают насиловать женщин немок. И вот мой взвод собственный, все мои
солдаты
бросаются и насилуют немок. Когда на спасение дети, матерей пытаются
спасти, тех
застреливают. Их расстреливают, детей.» Це один з ветеранів так званої Великої вітчизняної
війни – радянський
російський письменник Леонід Рабичов. Він відомий тим, що у своїй книзі «Війна
все спише», зпогади
офіцера-зв'язківця 31-ї армії, стверджує, що був свідком, а також, як
можна
зробити висновок з цього ривку, і учасником масових воєнних злочинів
Червоної
армії під час Другої світової війни. Зокрема, масових зґвалтувань
німецьких
жінок, неповнолітніх дівчат та навіть жінок похилого віку. Звісно ж,
багато
радянських та російських так званих експертів та істориків
стверджували, що у
діда, як-то кажуть, поїхав дах. Казали, що його свідчення «не внушают
доверия, основаны на противоречивых
фактах, та вроде бы и было, но вроде бы и не так много, да и вроде бы
не так
часто». Втім, масштаб та систематичність таких злочинів
справді жахають. Коли ж
радянська та російська пропагандистські машини називають цифри близько
сотні,
ну, в найкращих, дуже рідкісних випадках, до тисячі зафіксованих фактів
зґвалтувань радянськими солдатами, німецьких і не тільки жінок, то у
незалежних
експертів трішки інші цифри. І вони рахуються сотнями тисяч
зґвалтованих жінок. Вітаю, товариство, ви на каналі
«Засновано на реальних подіях», мене звати
Михайло Стах. Я досить довго відкладав цей випуск, бо тема
доволі складна та чутлива.
Протягом багатьох років ця тема була повністю табуйована. Про неї мало
говорили
навіть у самій Німеччині. Оскільки ця війна є величезною трагедією, дехто
вважає, що критичний підхід
до минулого неетичний або просто недопустимий, враховуючи героїчні
жертви під
час подолання нацистського режиму і загибелі близько 27 мільйонів
радянських
громадян, серед яких, зокрема, було, за різними оцінками, близько 10
мільйонів
населення України. Інші ж вважають, що майбутнє покоління повинно знати
про
справжні жахи війни і заслуговувати на те, аби побачити неприкрашену
картину,
яку я, власне, постараюся вам сьогодні показати. Якщо ж вас зможе образити чи засмутити ця тема,
вам краще вимкнути це
відео, але якщо ви готові дивитись далі, то... Пам'ятайте, я пропоную всього-навсього правду. Зґвалтування на війні – річ, яка, на
жаль, супроводжує практично усі
збройні конфлікти. І, на жаль, під час повномасштабного вторгнення
Росії
окупанти довели, що фраза «как діди воювали» має
для них набагато глибший
підтекст і включає також «как деды насиловали»,
«как деды воровали» та ще
набагато більше схожих словосполучень. Сьогодні ж у цьому відео я розповім вам, наскільки
масовим було це явище та
як реагувала на ці злочини тогочасна радянська влада. А також розповім
про
історію німецької журналістки Марти Гіллер, яку вважають авторкою
щоденника
«Жінка в Берліні», на основі якого зняли фільм
«Безіменна. Одна жінка в
Берліні», який вийшов у прокат у 2008 році. Фільм отримав схвальні відгуки за свою жорстку
правдивість. Ну і, звісно,
дуже багато негодувань від російської сторони. Мовляв, опять все
переврали. Для початку я розповім вам декілька слів про
щоденник та історію Марти
Гіллер, оскільки саме її голос, її свідчення стали одним із перших та
найбільш
гучних заяв про масові зґвалтування, які відбувались у Берліні. «Жінка в Берліні» являє собою
щоденник німкені, що намагається вижити під
час захоплення Берліна радянськими військами у 1945 році, коли крах
нацистів
був вже очевидний і завершення війни було питанням часу. Хронологічні
записи
починаються 20 квітня за десять днів до самогубства Гітлера і описують
події в
теперішньому часі. Жінка, ім'я якої не називається, залишала на
папері безжальні
спостереження, проникливі і місцями з таким собі гумором повішеника.
Авторка
описувала себе як бліду блондинку, завжди одягнену в одне і те саме
зимове
пальто. У щоденнику вона змальовувала яскраві картини життя своїх
сусідів у
бомбосховищі під їхнім багатоквартирним будинком, де було доволі багато
жінок. Коли радянські солдати увійшли до їхнього підвалу
і спробували витягти
звідти жінок, ті почали благати авторку щоденника використати її знання
російської мови, аби поскаржитися радянському командуванню. Жінці на
руїнах
вулиць вдалося знайти радянського офіцера, який спустився з нею до
підвалу і
вичитав солдатів та вивів їх на вулицю, однак викликавши у них лише
гнів та
нерозуміння. Втім, коли авторка щоденника вийшла у коридор, щоб
перевірити,
пішли вони чи ні, її схопили солдати, що на неї чекали і жорстоко
зґвалтували,
ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або жителі підземелля, як
вона їх називала у своєму
щоденнику, у той час заховалися у підвалі, замкнувши за собою двері. У
підсумку
авторка щоденника приходить до думки, що їй потрібно знайти одного
вовка, щоб
захиститися від нових групових зґвалтувань. Багатьом з її сусідок
доводилося
укладати подібні угоди з переможцями поваленого Берліна, щоб захистити
себе від
набагато гіршої долі. У 1954 році з'явилося перше англійське анонімне
видання книжки, яке було
опубліковане в Штатах і привернуло до себе велику увагу. Невдовзі
книжка була
видана нідерландською, італійською, данською, шведською, іспанською та
японською мовами. І врешті 1959 року книжка вийшла анонімно і в
Німеччині. Але, як не дивно, не мала жодного розголосу. Ба
більше, ця відверта
розповідь викликала хвилю звинувачень у тому, що вона спаплюжила честь
німецьких
жінок. Була звинувачена у безсоромній аморальності та антикомуністичній
пропаганді. Щоб ви розуміли, жертви таких злочинів
здебільшого, окрім тягаря самого
зґвалтування, відчували ще додаткову вину за злочини нацистського
режиму.
Водночас радянська пропагандистська машина, яка була на той час
величезною та
мала колосальний ресурс, почала вибудовувати історію про радянських
героїв, «победителей»
нацистського режиму, замовчуючи при цьому, звісно ж, всі злочини, які
були
скоєні радянськими військами. Як-то кажуть, «победителей не
судят». Тож схожі тези, про які розповідала
авторка щоденника, сьогодні могли б підпасти під статтю
«Дискредитація
російської армії», і за це можна було б отримати років 10 за
ґратами. Водночас
німецькі читачі, очевидно, не були готові зустрітися з незручною
правдою. Німецькі жінки боялися та соромилися говорити про
реальні зґвалтування. А
німецькі чоловіки воліли, щоб їх не сприймали як безсильних
спостерігачів, коли
радянські війська абсолютно безкарно ґвалтували їхніх матерів, дружин
та дочок.
Тож цілком зрозуміло, що після цього авторка вирішила не публікувати
нові
видання книжки за свого життя, а також, звісно, не розкривати своє ім'я. Лише у 2003 році книжка була перевидана в
Німеччині через два роки після
смерті авторки. Нове видання привернуло до себе величезну суспільну
увагу в
країні та загалом на Заході. Того ж року, власне, і з'ясувалося, що її
авторкою
є німецька журналістка Марта Гіллерс. До речі, це не єдиний схожий щоденник. Ще одним
джерелом, яке розповідає
про те, що відбувалося в цей період, є щоденник радянського офіцера
Володимира
Гельфанда, молодого єврея родом з України, який від 1941 року і до
кінця війни
вів свої записи, попри тодішню в радянській армії заборону вести
щоденники.
Його син Віталій знайшов щоденник, коли розбирав папери батька після
його
смерті. Рукопис розповідає про відсутність порядку і
дисципліни у регулярних
військах, мізерні раціони, воші, рутинний антисемітизм і нескінченне
злодійство. Як пише Гельфанд, солдати крали навіть чоботи своїх
товаришів. Одна
з найбільш показових розповідей Гельфанда стосується 25 квітня, коли
він був
уже в Берліні. Це якраз паралельно з часом, коли Марта Гіллерс
вела свій щоденник. У
Берліні Гельфанд вперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи
вздовж
берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись валізи та
речі. Коли він запитав німкень, де вони живуть ламаною
німецькою, та поцікавився,
навіщо вони пішли з дому, ті з жахом розповіли про те горе, яке
заподіяли їм
передовики фронту у першу ніч приходу Червоної армії. Одна з них,
ридаючи,
розповіла, як її ґвалтували всю ніч багато радянських солдатів. Серед
них були
старі, прищаві, і всі лізли на неї. За її словами, їх було не менше 20. Інша жінка
розповіла, що солдати
зґвалтували при ній її доньку. Звісно ж, потрібно наголосити, що
німецькі
солдати до того часу заплямували себе на радянській території жахливими
злочинами, які вони вчиняли протягом майже 4 років. Володимир Гельфанд стикався зі свідченнями цих
злочинів разом з тим, як
його частина просувалася з боями до Німеччини. Він також це фіксував у
своєму
щоденнику. Там було дуже багато описів, де знищували села аж до дітей. Зокрема, вбивали маленьких дітей єврейської
національності. Син Володимира
Гельфанда Віталій розповідав, що, за словами батька, радянські люди
йшли і це
все бачили. Йшли вони в Німеччину з однією метою – мстити і
вбивати. Вермахт, як вважали ідеологи нацизму, був добре
організованою силою
арійців, які не опустяться до статевого контакту з унтерменшами, тобто
недолюдьми.
Але ту заборону ігнорували. Німецьке командування було настільки
стурбоване
поширенням венеричних хвороб у військах, що організувало на окупованих
територіях мережу армійських публічних будинків. Важко знайти прямі свідчення того, як німецькі
солдати поводилися з
радянськими жінками, оскільки багато жертв просто не вижили. Вбивство,
за
окремими думками істориків, було більш притаманне для нацистів. Тож
коли
Червона армія увійшла до лігва фашистського звіра, як називала тоді
радянська
преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів. «Солдат, ти
на німецькій
землі, пробив час помсти!». Уліт відділ 19 армії, яка наступала на Берлін
вздовж узбережжя Балтійського
моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений
ненависті до
ворога, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але
і цього
разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися. Знаменитий історик Ентоні Бівер, проводячи
дослідження для своєї книги
«Берлін. Падіння», що вийшла у світ у 2002 році,
знайшов у Російському
державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на
території
Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 року надсилали співробітники НКВС
начальнику
цієї структури Лаврентію Берії. За словами Бівера, їх передавали Сталіну. Там
навіть можна було побачити,
за відмітками, читалися вони чи ні. Ці звіти повідомляли про масові
зґвалтування у Східній Прусії та про те, як німецькі жінки намагалися
вбивати
себе і своїх дітей, щоб уникнути цієї долі. До речі, Східна Прусія – це територія,
яка за результатами Другої світової
війни, власне, стала зоною окупації Радянським Союзом. Згодом на
частині цієї
території, включно зі столицею Кенігсбергом, було утворено
Калінінградську
область Росії. Тож Берія і Сталін, перебуваючи в Москві, чудово знали,
що
відбувається з низки докладних звітів. В одному з таких, до прикладу, говорилося, що
багато німців заявляють, що
всі німкені у Східній Прусії, які залишилися, були зґвалтовані
солдатами
Червоної армії. Як пише Ентоні Бівер, заклики помститися за
батьківщину,
зруйновану вторгненням вермахту, наводили солдатів на думку, що
практично
будь-яка жорстокість буде дозволена. Наталія Гес, близька подруга вченого Андрія
Сахарова, спостерігала за діями
Червоної армії в 1945 році як радянський військовий кореспондент. За її словами, російські солдати ґвалтували кожну
німкеню від 8 до 80. Тема
масових зґвалтувань Червоної армії в Німеччині була настільки
табуйована та
пригнічена в Союзі та Росії, що навіть у сучасні роки ветерани
відмовлялися
визнавати, що насправді сталося. Навіть та жменька людей, які були
готові
говорити відкрито, абсолютно не розкаялася. Основним тезисом, який просували такі люди, і який
ще навіть зараз
підтримує російська пропаганда, є те, що німецькі жінки, радісно
зустрічаючи
радянських «освободителей», самі піднімали для них
спідниці і лягали на ліжко.
У своїх дослідженнях Ентоні Бівер зафіксував слова командира однієї з
танкових
рот, який навіть похвалився тим, що в Німеччині народилося 2 мільйони
російських дітей. Здатність радянських офіцерів переконати себе, що
більшість
жертв або задоволені своєю долею, або принаймні змирилися з тим, що
настала
їхня черга страждати після того, що вермахт зробив у Радянському Союзі,
вражає. Один радянський майор сказав британському
журналісту, що його товариші були
настільки голодні до сексу, що вони часто ґвалтували стареньких років
60, 70 чи
навіть 80. Зазначивши, що на превеликий подив цих бабусь, якщо не на
щире
задоволення. Коли неодноразово зґвалтовані жінки в Кенігсберзі,
колишньому
місті Східної Прусії, благали ґвалтівників позбавити їх страждань та
вбити,
червоноармійці, схоже, відчули себе ображеними, заявивши, що російські
солдати
жінок не стріляють, а так роблять тільки німецькі солдати. Історикиня-феміністка Сюзан Браун-Міллар
стверджувала, що такі масові
зґвалтування та злочини були зумовлені не лише бажанням помсти, а ще
діяла
низка інших причин. За її словами, сексуальна свобода була предметом
жвавих дискусій
у колах Комуністичної партії протягом 1920-х років. Але протягом
наступного
десятиліття Сталін для себе переконався, що радянське суспільство
зображувало
себе фактично безстатевим. Тобто, що любов і секс не вписувалися в ідею
спрямованого на деіндивідуалізацію
особистості, яку просував Радянський Союз. Тож, на думку комуністичної
влади,
людські потяги і емоції треба було придушити. Роботи Фрейда були
заборонені,
нерозлучення та подружжя зрада були предметами сильного партійного
несхвалення. Було знову запроваджено кримінальні санкції за
гомосексуалізм. Нова
доктрина доходила навіть до повного придушення статевого виховання. У
мистецтві
одягнений контур жіночих грудей вважався небезпечно-еротичним. На думку Сюзан Браун-Міллер, комуністичний режим
явно хотів, щоб будь-яка
форма потягу чи бажання була перетворена в любов до партії і, перш за
все, до
товариша Сталіна. Як результат, більшість малоосвічених молодих
червоноармійців страждали від
статевої неосвіченості та абсолютного нерозуміння фізичних стосунків із
жінкою.
Отже, спроби радянської держави втілити на практиці гасло для свого
народу «у
Радянському Союзі сексу немає» у поєднанні з величезним
впливом радянської
пропаганди, яка була спрямована на помсту та знищення німецького
населення та
бойовничими поривами людей, позначених страхом та стражданнями, у
сукупності
вилилися в настільки масштабні зґвалтування, які до того ж нерідко
супроводжувалися і іншими формами насильства та приниження. Письменник Василь Гросман, військовий
кореспондент, незабаром виявив, що
жертвами зґвалтувань були не лише німкені. Постраждали і польські
жінки, так
само і молоді росіянки, білоруски та українки, яких Вермахт відправив
назад до
Німеччини на рабську працю. За словами Гросмана, звільнені радянські
дівчата
досить часто скаржилися йому, що радянські ж солдати їх ґвалтують. Тож зґвалтування радянських жінок і дівчат
серйозно підриває спроби Росії
виправдати поведінку Червоної армії мотивами помсти за німецьку
жорстокість у
Радянському Союзі. Таким чином, версія Сюзан Браун-Міллер, про яку я
розповідав
раніше, виглядає ще більш правдоподібно. Однією з показових історій є
історія
Еллен Геттс, єврейської дівчини, яка також була зґвалтована радянськими
солдатами. Коли інші німці намагалися пояснити росіянам, що
вона єврейка і зазнала
переслідувань, вони отримали відповідь «фрау іст
фрау». Незабаром жінки в Берліні навчилися зникати під
час таких собі вечірніх
годин полювання. Маленьких доньок цілими днями ховали на горищах.
Матері
виходили на вулицю по воду лише рано вранці, коли радянські солдати
спали від
вечора. Іноді найбільша небезпека виникала від того, що одна мати
видавала
схованку інших дівчат у відчайдушних спробах врятувати власну дочку. Літні берлінці досі пам'ятають крики щоночі. Їх
неможливо було не почути,
бо всі вікна були вибиті. Оцінкою жертв зґвалтувань, за даними двох
головних
лікарень Берліна, є цифра у приблизно 100 тисяч жінок. Один німецький
лікар
дійшов висновку, що з цієї цифри близько 10 тисяч в результаті померли,
переважно внаслідок самогубства. У дослідженні історика Ентоні Бівера
стверджується, що загалом щонайменше 2
мільйони німецьких жінок були зґвалтовані. Величезна частина з них,
якщо не
більшість, зазнали багаторазового зґвалтування. Про такі речі у
суспільстві
взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині вважалося чи не
богохульством критикувати
радянських героїв, що перемогли фашизм. А у Західній Німеччині вина,
яку
відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань цього
народу.
Але коли у 2008 році в Німеччині вийшов фільм, про який я згадував, з
актрисою
Ніною Хосс у головній ролі, це стало одкровенням для німців та
спонукало
багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок була Інгеборг Буллард. Коли
почався радянський наступ на
місто, вона сховалася у підвалі свого будинку, як і авторка щоденника
«Жінка у
Берліні». На вулиці з'явилися танки, всюди лежали тіла
російських і німецьких
солдатів. Всюди було чутно страхітливий протяжний звук падіння бомб,
які
місцеве населення називало органами Сталіна. Якось раз у перерві між
бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла нагору за речами.
Там її
перестріли двоє росіян. Один з них змусив її роздягнутися, наставивши
пістолет, а інший зґвалтував.
А потім вони помінялися місцями. Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею
трапилося. Вона мовчала про це
кілька десятиліть, бо говорити про це було занадто важко. За її
словами, її
мати любила навіть хизуватися тим, що її дочку не зачепили. Інгеборг
згадує, що
одразу після війни жінкам від 15 до 55 років наказали здати аналіз на
венеричні
хвороби. Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна
була медична довідка, і
у всіх лікарів, які їх видавали, приймальні були повні жінок. У
Німеччині того
часу аборти були заборонені. Але після війни був короткий проміжок
часу, коли
жінкам дозволили перервати вагітність. Кількість народжених в результаті немовлят, яких
стали називати російськими
дітьми, невідома. Однак більшість зґвалтувань не призводили до
вагітності. І
багато вагітностей не призводили до пологів жертв. Багато зі зґвалтованих жінок померли внаслідок
внутрішніх травм після
жорстокого насильства або через невилікувані захворювання, що
передаються
статевим шляхом через відсутність ліків або погано зроблених абортів.
Багато
жінок завершили життя самогубством після зґвалтування, здебільшого
через те, що
вони не могли впоратися зі своїм травматичним досвідом. Хоча деяких з
них
змусили батьки через їхнє безчестя. А інших застрелили їхні чоловіки за згоду на
сексуальні стосунки з
солдатами-союзниками. Згодом німецькі солдати на вулицях або вдома
словесно
ображали багатьох німецьких жінок за те, що вони були союзницькими
повіями. А
багато жінок навіть отримували листи з погрозами. Крім того, багато дітей померло в післявоєнній
Німеччині внаслідок
поширеного голоду, дефіциту продуктів і таких хвороб, як тиф та
дифтерія. Що
стосується соціальних наслідків сексуального насильства, американський
історик
Норман Наймарк зазначав, що так само як кожна жертва зґвалтувань носила
наслідки злочину з собою до кінця свого життя, так і колективне
страждання було
майже нестерпним. Соціальна психологія жінок і чоловіків у радянській
зоні
окупації була відзначена злочином зґвалтування з перших днів окупації
та аж до
сучасних років. У 1949 році у Берліні в Трептов парку відкрили
пам'ятник воїнам радянської
армії, який західні берлінці та жінки воєнного покоління часто
називають
«Могилою невідомого ґвалтівника» або
«Пам'ятником невідомому ґвалтівнику» у
відповідь на масові зґвалтування солдатів Червоної армії під час
захоплення
Берліна. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну
велися дискусії стосовно
його знесення, втім безрезультатно. Масові зґвалтування радянською
армією, як я
вже згадував, були не лише на території Німеччини. Схожою була і доля Польщі. Випадки масових
зґвалтувань мали місце у великих
польських містах, захоплених Червоною армією. У Кракові радянський
вступ до
міста супроводжувався хвилею зґвалтувань жінок і дівчат та масовими
крадіжками
особистого майна. За словами професора Ягелонського університету,
хвала би, ця поведінка досягла
такого масштабу, що польські комуністи, які були розташовані у місті
Радянським
Союзом, склали лист протесту самому Сталіну. На головному вокзалі
Кракова
стріляли в поляків, які намагалися врятувати жертв групового
зґвалтування.
Польські жінки в Сілезії були об'єктом масових зґвалтувань разом із
німецькими,
які також проживали там. Навіть після того, як радянський фронт просунувся
набагато далі на захід. У
березні 1945 року біля міста Рацибужа 30 жінок, захоплених на лляній
фабриці,
зачинили в будинку та протягом певного часу ґвалтували під загрозою
смерті.
Жінку, яка дала свідчення поліції, зґвалтувало четверо чоловіків. Німецьких і польських жінок затримували на вулицях
Катовіце, Забже та
Хожува і групою ґвалтували п'яні солдати. Зазвичай просто неба. За
словами
американського історика Нормана Наймарка, військовослужбовці Червоної
армії не
робили різниці за етнічною ознакою між жертвами та окупантами. В одному з листів стверджувалося, що в місті
Ольштин у березні 1945 року
практично жодну жінку не оминула насильство з боку радянських
ґвалтівників,
незалежно від віку. Їхній вік варіювався від 9 до 80 років. Іноді серед
постраждалих
були бабуся, мати та онука. За словами Єжи Кухановського з Варшавського
університету, є докази того, що
прогалини в радянських директивах могли сприяти ще більшій кількості
зґвалтувань польських жінок солдатами Червоної армії. Оскільки німецькі
жінки
там були принаймні частково захищені суворими інструкціями щодо
поводження з
ними під час переміщення, виданих радянським командуванням. Але таких
вказівок
чи будь-яких наказів щодо поляків не було. Згідно з дослідженнями Юанни Островської та
Марціна Заремби з Польської
академії наук, червень 1945 року був найгіршим. До прикладу, 50-річна
жертва
групового зґвалтування Спінчуа засвідчила, що двоє радянських ветеранів
війни,
які поверталися з Берліна, сказали їй, що вони три роки воювали за
Польщу, тому
мають право на всіх польських жінок. За словами Островської та Заремби,
польських жінок, вивезених до Німеччини на рабську роботу, масово
ґвалтували
радянські солдати, а також колишні військовополонені. У травні 1945 року на конференції делегатів різних
репатріаційних відомств
у кінцевій резолюції зазначалося, що через Старгард і Щецин
відбувається
масовий рух поляків, які повертаються з примусових робіт у Третьому
Рейху. По
дорозі поляків часто грабують, а польських жінок ґвалтують. Кількість польських жертв зґвалтувань за ці роки
важко точно оцінити. За
даними Островської та Заремби, припускається, що кількість суто
польських жертв
могла сягнути чи навіть перевищити 100 тисяч. Схожі повідомлення
згодом, хоч і,
можливо, в меншій кількості, надходили з усіх радянських територій
Східної
Європи, що були знову окуповані радянськими військами. До прикладу, з
Латвії та
Естонії. Варто зауважити, що проблема зґвалтувань була не
тільки в Червоній армії, а
й у всіх військах-союзників. І в американських, і в британських, і у
французьких арміях. Втім, масштаби таких злочинів були суттєво
меншими. Зокрема, в
американській армії за факт такого злочину карали розстрілом. Було
зафіксовано
чимало інцидентів такого покарання на території Франції та Англії.
Втім, не в
Німеччині. Щодо британських військ, то там набагато
поширенішою була проблема
дезертирства. З ґвалтівниками у них було все доволі просто. Зловили,
посадили і
ізолювали від суспільства. А впоратися з групами дезертирів, часто
озброєних, було
не так просто. Французькі війська, які також брали участь у вторгненні
в
Німеччину, отримали свою зону окупації. Пері Бідінскомп цитує оригінальні оцінки
опитування, згідно з якими
французи, наприклад, скоїли приблизно півтори тисячі зґвалтувань. Втім,
за
словами Нормана Наймарка, здебільшого це були випадки зґвалтувань
французькими
марокканськими військами, поведінка яких була аналогічною поведінці
радянських
військ. Німецькі академічні історики стверджують, що лише Франція
підтримувала
дітей своєї окупаційної армії в результаті масового зґвалтування
німецьких
жінок. Однак у чотирьох окупованих зонах багато дітей
німецьких матерів
ігнорувалися все життя. Діти французьких військ вважалися громадянами
Франції.
Щонайменше півтори тисячі дітей у Франції та її колоніях були віддані
на
усиновлення. Чи уникали злочини червоноармійців радянських
жінок? Відповідь на це
питання може дати наступна історія. «Девушка молодая говорит: "Лейтенант, я
на гражданке была связисткой,
я москвичка, я хочу воевать, помоги мне устроиться." Я говорю: "Ради
Бога, садись на телегу." Завожу ее и представляю: вот, связистка
профессиональная, хочет воевать. Я ложусь спать. Утром, я не знаю, куда она делась.
Захожу к начальнику
связи, а она одевается, встает с его постели. Значит, он был с ней. И в
это
время ее хватает начальник штаба: "Теперь со мной, ко мне." И мне объясняет кто-то, что теперь с особым
отделом, с кем-то. Пока она со
всеми не переспит, ничего у нее не выйдет. Все по очереди передавали из
рук в
руки.» Як я вже згадував, радянська та потім і російська
пропаганди масово та
абсолютно намагалися прихувати та воювати та заборонити будь-які
розмови чи
згадки на цю тему. Основними контраргументами таких злочинів було те,
що це були або німецькі
війська, переодягнуті в радянські, про що у свій час часто писала
радянська
пропаганда, або те, що німецькі, польські та інші жінки добровільно та
з
великою радістю віддавалися «освободителям», або ж,
звісно, стандартне «вы все
врете», чи «это фейк». І це, до речі, продовжується і досі. Час від часу
на цю тему створюються пропагандистські
матеріали, щоб спростовувати так званий міф про масові зґвалтування
Червоної
Армії. До прикладу, як ось це. «Существует множество свидетельств того,
что после оккупации советскими
войсками того или иного населенного пункта к штабам приходили
представительницы
делегаций немок, согласных удовлетворять любовные потребности русских
солдат и
офицеров. Общее впечатление от европейских женщин, сложившееся у
советских военнослужащих:
холеные и нарядные, доступные, корыстные, распущенные либо
трусливо-покорные.» Попри те, що в останні десятиліття ця тема почала
звучати голосніше,
матеріали радянських військових трибуналів та багато інших документів
залишаються закритими. Водночас декілька років тому Державна Дума Росії
схвалила закон про посягання на історичну пам'ять, згідно з яким
кожному, хто
принижує внесок СРСР у перемогу над фашизмом, можуть присудити грошовий
штраф і
до п'яти років позбавлення волі. Чому про це варто знати та говорити сьогодні? Тому
що, як-то кажуть,
історія любить повторюватись. Зі схожою ситуацією зустрілася наша країна, коли
почалось повномасштабне
вторгнення Росії. Сексуальне насильство росіян в Україні набуло масових
форм і
відбувалося у всіх місцевостях, де ступила нога російського солдата.
Постраждалими є і жінки, і чоловіки різного віку, в тому числі
похилого, а
також і діти. Насильство було жорстоким і брутальним,
супроводжувалося вбивством і
каліченням жертв та їхніх рідних, які намагалися їх захистити. У
багатьох
випадках воно було публічним, бо ж відбувалося на очах близьких,
сусідів чи
інших жертв. Бо саме за таких умов сексуальне насильство завдає
невимовних
страждань не лише безпосереднім потерпілим, а й усім очевидцям, які
змушені
безпомічно спостерігати і жити далі з відчуттям провини. Сексуальне насильство під час російської агресії в
Україні стало засобом
терору, деморалізації та упокорення місцевого населення. Інструментом
покарання
і помсти щодо українок та українців, від яких очікували теплого прийому
з
хлібом і сіллю, а не спротиву. З цього ми можемо зробити декілька основних
висновків. Якщо один випадок злочину залишається безкарним та
забутим, як у випадку
масових зґвалтувань Червоною армією німецьких і не тільки жінок, то
обов'язково
знайдуться ті, які в майбутньому захочуть його повторити. Тож чи варто дивуватися звірячій жорстокості
російських солдатів в
українських містах? Це незасвоєний урок історії, непокараний злочин,
який
породжує нову хвилю жорстокості та звірств. Якщо минулого разу
суспільство не
засудило акти насильства, не оприлюднило і не знайшло виправдання
злочинам,
формула «можемо повторити» стала дієвою і практично
універсальною. До того ж, звірства росіян не те, що якось
караються, чи ведуться якісь дії
щодо їх запобігання. Їх просто не визнають на всіх рівнях та у
найширших колах
російського суспільства. Ба більше, їм знаходять усілякі виправдання. Тому з нашої сторони зараз важливою є робота
стосовно фіксацій таких випадків
та докладання усіх зусиль, щоб такі злочини не забулись, не потонули в
сторінках історії, а злочинці, які скоювали такі речі, були притягнуті
до
відповідальності. Це як мінімум дозволить створити один із запобіжників
того,
що такі масові звірства не будуть знову повторені в майбутньому. І на цьому буду завершувати сьогоднішній випуск. Якщо він був вам цікавий, не забудьте поставити
вподобайку, написати
коментар та поширити це відео. Це допоможе іншим людям, яким також може
бути
цікавою ця тема, це відео побачити. А також якщо ви ще не підписались
на мій
канал, обов'язково це зробіть. Вам не важко, а мені приємно. А поки це все, до нових зустрічей на просторах
Ютубу. Transkribiert von TurboScribe.ai |
||
| |
||
![]() |
© Засновано на реальних подіях

Troops controlled by Moscow repeatedly used sexual violence as a tactic of warfare, with glaring cruelty and a sense of impunity. One of the most striking examples from the past was the final stage of the German-Soviet war of 1941-1945, when Soviet troops entered Germany. While Soviet and Russian propaganda machines speak of up to a thousand recorded cases of rape of German and other women by Soviet soldiers, independent experts give rather different figures - hundreds of thousands of raped women. This video is about the full scale of the crimes committed by Red Army soldiers and why it is important to remember them today.
00:00 Testimony of a Red Army soldier and why the subject remains relevant. 04:10 The diary of Marta Hillers - one woman in Berlin. 08:10 Testimony of Vladimir Gelfand, a Soviet officer. 09:39 Possible causes of mass rape. 14:28 What does "there is no sex in the USSR" have to do with it? 17:10 The scale. 18:38 The story of Ingeborg Bullert. 21:19 The Monument to the Unknown Rapist. 21:48 Raped Poland, Estonia, Latvia... 25:13 Did the Allies commit such crimes? 26:40 Were Soviet women spared? 27:41 How Soviet and Russian propaganda justified it. 29:21 Rape during Russia's full-scale invasion. 31:44 Subscribe.
"My close friend, junior lieutenant Kozlov, the chief of the radio station, comes up to me. 'What kind of fool are you?' he says. 'I've been watching you. How long has it been since you've had a woman? And here they take off their trousers themselves and lie down. Take a couple of men with you.'
On the one hand, I was ashamed, somehow... But on the other hand, everyone would think I was... impotent. Everyone was taking part, while I wasn't. And so I decided to go.
The soldiers jump up from their places and begin raping German women. My own platoon, all my soldiers, rush off and rape German women. When children try to come to their mothers' rescue, they are shot. They shoot the children."
This is one of the veterans of what was called the Great Patriotic War - the Soviet Russian writer Leonid Rabichev.
He is known for stating in his book War Will Write Everything Off, the memoirs of a signals officer of the 31st Army, that he witnessed - and, as one may conclude from this excerpt, also took part in - mass war crimes by the Red Army during the Second World War. These included the mass rape of German women, underage girls and even elderly women. Naturally, many Soviet and Russian so-called experts and historians claimed that, as the saying goes, the old man had lost his mind.
They said that his testimony "does not inspire confidence, is based on contradictory facts; perhaps something did happen, but perhaps not so much, and perhaps not so often."
Nevertheless, the scale and systematic nature of such crimes are truly horrifying. While the Soviet and Russian propaganda machines speak of roughly a hundred and, in the most generous and very rare cases, up to a thousand recorded rapes by Soviet soldiers of German and other women, independent experts provide rather different figures. Their estimates run into hundreds of thousands of raped women.
Hello, everyone. You are watching the channel "Based on Real Events." My name is Mykhailo Stakh.
I put off this episode for a long time because the subject is rather difficult and sensitive. For many years it was completely taboo. Even in Germany itself it was discussed very little.
Because that war was an enormous tragedy, some believe that a critical approach to the past is unethical or simply unacceptable in view of the heroic sacrifices made in defeating the Nazi regime and the deaths of about 27 million Soviet citizens, among them, according to various estimates, about 10 million inhabitants of Ukraine. Others believe that future generations should know about the real horrors of war and deserve to see an unvarnished picture. That is what I will try to show you today.
If this subject may offend or distress you, it is better to turn the video off. But if you are prepared to continue watching, then remember: I am offering nothing more than the truth.
Rape in wartime is, unfortunately, something that accompanies practically every armed conflict. And during Russia's full-scale invasion, the occupiers unfortunately demonstrated that the phrase "we fight like our grandfathers did" has a much deeper meaning for them: it also includes "rape like our grandfathers did," "steal like our grandfathers did," and many more similar expressions.
In this video I will tell you how widespread this phenomenon was and how the Soviet authorities of the time reacted to these crimes. I will also tell the story of the German journalist Marta Hillers, who is considered the author of the diary A Woman in Berlin, on which the film Anonyma - A Woman in Berlin, released in 2008, was based.
The film received favorable reviews for its harsh truthfulness - and, of course, a great deal of outrage from the Russian side, where the response was essentially that everything had once again been distorted.
To begin with, I will say a few words about the diary and the story of Marta Hillers, because her voice and testimony became one of the first and most prominent accounts of the mass rapes that took place in Berlin.
A Woman in Berlin is the diary of a German woman trying to survive during the capture of Berlin by Soviet troops in 1945, when the collapse of the Nazis was already obvious and the end of the war was only a matter of time. The chronological entries begin on 20 April, ten days before Hitler's suicide, and describe events in the present tense.
The unnamed woman put down on paper unsparing observations, perceptive and at times marked by a kind of gallows humor. She described herself as a pale blonde who always wore the same winter coat. In the diary she painted vivid pictures of the life of her neighbors in the air-raid shelter beneath their apartment building, where there were quite a few women.
When Soviet soldiers entered the cellar and tried to drag women out, they begged the diarist to use her knowledge of Russian to complain to the Soviet command. Among the ruins in the street she managed to find a Soviet officer. He went down with her into the cellar, reprimanded the soldiers and led them outside, provoking only anger and incomprehension from them. But when the diarist went into the corridor to see whether they had really left, soldiers who were waiting there seized her and brutally raped her, almost strangling her.
Her terrified neighbors - the "cave dwellers," as she called the people in the shelter - hid in the cellar and locked the door behind them. In the end the diarist concluded that she needed to find one "wolf" to protect her from further gang rapes. Many of her female neighbors had to make similar arrangements with the victors in fallen Berlin in order to protect themselves from an even worse fate.
The first anonymous English edition of the book appeared in the United States in 1954 and attracted considerable attention. Editions in Dutch, Italian, Danish, Swedish, Spanish and Japanese soon followed. Finally, in 1959, the book appeared anonymously in Germany as well.
Oddly enough, however, it received almost no public response. Moreover, this frank account provoked a wave of accusations that its author had disgraced the honor of German women. She was accused of shameless immorality and anti-communist propaganda.
It is important to understand that victims of these crimes generally carried, in addition to the burden of the rape itself, an additional sense of guilt for the crimes of the Nazi regime. At the same time, the Soviet propaganda machine - enormous and backed by vast resources - began constructing a story about Soviet heroes, the "victors" over the Nazi regime, while naturally suppressing all crimes committed by Soviet troops.
As the saying goes, "victors are not judged." Statements like those made by the diarist could today, the narrator says, fall under an article on "discrediting the Russian army" and bring a prison term. At the same time, German readers were evidently not prepared to confront an uncomfortable truth.
German women were afraid and ashamed to speak about actual rapes. German men did not want to be seen as powerless bystanders while Soviet troops raped their mothers, wives and daughters with complete impunity. It is therefore understandable that the author decided not to publish further editions during her lifetime and, of course, not to reveal her identity.
Only in 2003, two years after the author's death, was the book republished in Germany. The new edition attracted enormous public attention in the country and in the West more generally. That same year it became known that the author was the German journalist Marta Hillers.
This was not the only diary of its kind. Another source describing what happened in this period is the diary of Soviet officer Vladimir Gelfand, a young Jew from Ukraine who kept notes from 1941 through the end of the war despite the Soviet Army's prohibition on keeping diaries. His son Vitaly found the diary while sorting through his father's papers after his death.
The manuscript describes the lack of order and discipline in regular troops, meager rations, lice, routine antisemitism and endless theft. Gelfand wrote that soldiers even stole their comrades' boots. One of his most revealing accounts concerns 25 April, when he was already in Berlin.
This was precisely the period in which Marta Hillers was keeping her diary. In Berlin, Gelfand rode a bicycle for the first time in his life. Riding along the bank of the River Spree, he saw a group of women dragging suitcases and other belongings somewhere.
When, in broken German, he asked the women where they lived and why they had left their homes, they told him in horror about what the troops at the front had done to them on the first night after the Red Army arrived. One woman, sobbing, said that many Soviet soldiers had raped her all night. She said there were old men, pockmarked men - all of them forcing themselves on her.
According to her, there had been at least twenty. Another woman said that soldiers had raped her daughter in front of her. Of course, it must also be emphasized that by then German soldiers had stained themselves with terrible crimes committed on Soviet territory for almost four years.
As his unit fought its way toward Germany, Vladimir Gelfand encountered evidence of these crimes and recorded it in his diary as well. There were many descriptions of villages being destroyed, including their children.
Small Jewish children, in particular, were murdered. Vladimir Gelfand's son Vitaly said that, according to his father, Soviet people marched on and saw all this. They went into Germany with one purpose: to take revenge and to kill.
The Wehrmacht, according to Nazi ideologues, was supposed to be a well-organized force of Aryans who would not descend to sexual contact with Untermenschen, or "subhumans." That prohibition was ignored. The German command became so concerned about the spread of venereal disease among the troops that it organized a network of military brothels in occupied territories.
It is difficult to find direct testimony about how German soldiers treated Soviet women because many victims simply did not survive. According to some historians, killing was more characteristic of the Nazis. So when the Red Army entered what Soviet newspapers called the lair of the fascist beast, posters encouraged the soldiers' fury: "Soldier, you are on German soil; the hour of revenge has struck!"
The political department of the 19th Army, which was advancing toward Berlin along the Baltic coast, declared that a true Soviet soldier was so full of hatred for the enemy that the thought of sexual contact with German women would be repulsive to him. But here too, the soldiers proved their ideologues wrong.
The well-known historian Antony Beevor, while researching his book Berlin: The Downfall, published in 2002, found in the Russian State Archive reports describing what the source calls an epidemic of sexual violence in Germany. At the end of 1944, NKVD officials sent these reports to the head of the organization, Lavrentiy Beria.
According to Beevor, they were passed on to Stalin. Marks on the documents even indicated whether they had been read. The reports described mass rape in East Prussia and German women trying to kill themselves and their children in order to avoid this fate.
East Prussia, incidentally, was territory that, as a result of the Second World War, came under Soviet occupation. A part of it, including the capital Konigsberg, later became Russia's Kaliningrad region. Thus, the source says, Beria and Stalin in Moscow knew perfectly well what was happening from a series of detailed reports.
One such report, for example, said that many Germans stated that all German women who remained in East Prussia had been raped by Red Army soldiers. Beevor writes that calls to avenge a homeland devastated by the Wehrmacht invasion suggested to soldiers that almost any cruelty would be permitted.
Natalia Gesse, a close friend of scientist Andrei Sakharov, observed the Red Army's actions in 1945 as a Soviet war correspondent.
According to her, Russian soldiers raped every German woman from eight to eighty. The subject of mass rape by the Red Army in Germany was so taboo and suppressed in the Soviet Union and Russia that even in recent years veterans refused to acknowledge what had actually happened. Even the handful of people willing to speak openly, the narrator says, showed no remorse.
The central argument advanced by such people, and still supported by Russian propaganda, was that German women, delighted to welcome the Soviet "liberators," lifted their skirts and lay down of their own accord. In his research, Beevor recorded the words of a tank-company commander who even boasted that two million Russian children had been born in Germany. The narrator finds striking the ability of Soviet officers to convince themselves that most victims were either pleased with their fate or at least reconciled to the idea that it was now their turn to suffer for what the Wehrmacht had done in the Soviet Union.
One Soviet major told a British journalist that his comrades were so starved of sex that they often raped elderly women aged sixty, seventy or even eighty, to the great surprise of the old women, he said, "if not to their outright delight." When women in Konigsberg who had been raped repeatedly begged their attackers to end their suffering and kill them, Red Army soldiers apparently felt offended and replied that Russian soldiers did not shoot women - only German soldiers did that.
Feminist historian Susan Brownmiller argued that such mass rape and crimes were caused not only by a desire for revenge, but also by a number of other factors. Sexual freedom had been a subject of lively debate within Communist Party circles during the 1920s. During the following decade, however, Stalin came to shape Soviet society as, in effect, sexless.
Love and sex did not fit the Soviet idea of suppressing individuality. In the view of the Communist authorities, human impulses and emotions therefore had to be suppressed. Freud's works were banned; divorce and marital infidelity became subjects of strong Party disapproval.
Criminal penalties for homosexuality were reintroduced. The new doctrine extended even to the complete suppression of sex education. In art, even the clothed outline of a woman's breasts could be regarded as dangerously erotic.
According to Brownmiller, the Communist regime clearly wanted every form of attraction or desire to be transformed into love of the Party and, above all, of Comrade Stalin.
As a result, the narrator says, many poorly educated young Red Army soldiers suffered from sexual ignorance and a profound lack of understanding of physical relations with women. Thus the Soviet state's attempt to put into practice the idea that "there is no sex in the Soviet Union," combined with the enormous influence of Soviet propaganda focused on revenge and destruction of the German population and with the belligerent impulses of people scarred by fear and suffering, produced rape on such a massive scale, often accompanied by other forms of violence and humiliation.
The writer Vasily Grossman, a war correspondent, soon discovered that German women were not the only rape victims. Polish women suffered, as did young Russian, Belarusian and Ukrainian women whom the Wehrmacht had deported to Germany for slave labor. Grossman wrote that liberated Soviet girls quite often complained to him that Soviet soldiers were raping them.
The rape of Soviet women and girls therefore seriously undermines attempts to justify the Red Army's behavior solely as revenge for German brutality in the Soviet Union. The narrator says that this makes Brownmiller's explanation described above appear even more plausible. One revealing story is that of Ellen Goetz, a Jewish girl who was also raped by Soviet soldiers.
When other Germans tried to explain to the Russians that she was Jewish and had suffered persecution, the answer they received was: "Frau ist Frau" - a woman is a woman.
Women in Berlin quickly learned to disappear during the evening "hunting hours." Young daughters were hidden in attics all day. Mothers went out to fetch water only early in the morning, when Soviet soldiers were sleeping after the previous evening. Sometimes the greatest danger came when one mother revealed the hiding place of other girls in a desperate attempt to save her own daughter.
Elderly Berliners still remember the screams every night. They were impossible not to hear because all the windows had been shattered. According to figures from Berlin's two main hospitals, the estimated number of rape victims was around 100,000 women. One German doctor concluded that about 10,000 of them died as a result, mainly through suicide.
Historian Antony Beevor's research states that at least two million German women in total were raped. A very large share of them, if not the majority, were raped more than once. Such matters are difficult for any society to discuss.
In East Germany, moreover, criticizing the Soviet heroes who had defeated fascism was treated almost as blasphemy. In West Germany, the guilt Germans felt for Nazi crimes overshadowed discussion of the German population's own suffering. But when the film mentioned earlier, starring actress Nina Hoss, was released in Germany in 2008, it was a revelation for many Germans and prompted numerous women to tell what had happened to them.
Among these women was Ingeborg Bullert. When the Soviet assault on the city began, she hid in the cellar of her house, like the author of A Woman in Berlin. Tanks appeared in the streets; the bodies of Russian and German soldiers lay everywhere. Everywhere people could hear the terrifying prolonged sound of falling bombs, which the local population called "Stalin's organs." During a pause in the bombardment, Ingeborg left the cellar and ran upstairs to get some belongings. There she encountered two Russians.
One forced her to undress at gunpoint while the other raped her. Then they changed places.
At the time, Ingeborg told no one what had happened. She remained silent about it for several decades because it was too difficult to speak. According to her, her mother even liked to boast that her daughter had not been touched. Ingeborg recalled that immediately after the war, women between fifteen and fifty-five were ordered to be tested for venereal diseases.
A medical certificate was required in order to receive ration cards, and the waiting rooms of all the doctors who issued them were full of women. Abortions were illegal in Germany at the time, but after the war there was a brief period in which women were permitted to terminate pregnancies.
The number of babies born as a result and called "Russian children" is unknown. Most rapes, however, did not result in pregnancy, and many pregnancies did not result in the victims giving birth.
Many raped women died from internal injuries caused by brutal violence or from untreated sexually transmitted diseases because medicines were unavailable, as well as from poorly performed abortions. Many women died by suicide after being raped, largely because they could not cope with their traumatic experiences, although the source says some were driven to it by parents because of the perceived dishonor.
Others were shot by their husbands for allegedly consenting to sexual relations with Allied soldiers. Later, German soldiers in the streets or at home verbally abused many German women as "Allied whores," and many women even received threatening letters.
Many children also died in postwar Germany because of widespread hunger, food shortages and diseases such as typhus and diphtheria. Regarding the social consequences of sexual violence, American historian Norman Naimark noted that just as every rape victim carried the effects of the crime for the rest of her life, the collective suffering was almost unbearable. The social psychology of women and men in the Soviet occupation zone was marked by rape from the first days of the occupation through to recent decades.
In 1949, a monument to the soldiers of the Soviet Army was unveiled in Berlin's Treptower Park. The source says that West Berliners and women of the wartime generation often called it the "Tomb of the Unknown Rapist" or the "Monument to the Unknown Rapist" in response to mass rape by Red Army soldiers during the capture of Berlin.
After Russia's full-scale invasion of Ukraine, there were discussions about demolishing it, but without result. As already noted, mass rape by the Soviet Army was not confined to Germany.
Poland met a similar fate. Mass rape occurred in major Polish cities captured by the Red Army. In Krakow, the Soviet entry into the city was accompanied by a wave of rape of women and girls and mass theft of private property.
According to a professor at the Jagiellonian University cited in the source, this behavior reached such a scale that Polish Communists installed in the city by the Soviet Union wrote a letter of protest to Stalin himself. At Krakow's main railway station, Poles who tried to save gang-rape victims were shot. Polish women in Silesia were subjected to mass rape together with German women living there.
This continued even after the Soviet front had moved much farther west. In March 1945, near Raciborz, thirty women captured at a flax factory were locked in a building and raped over a period of time under threat of death. A woman who later testified to police said four men had raped her.
German and Polish women were detained in the streets of Katowice, Zabrze and Chorzow and gang-raped by drunken soldiers, often in the open air. According to American historian Norman Naimark, Red Army servicemen made no ethnic distinction between victims and occupiers.
One letter stated that in Olsztyn in March 1945 practically no woman escaped violence by Soviet rapists, regardless of age. Their ages ranged from nine to eighty. In some cases a grandmother, mother and granddaughter were all among the victims.
According to Jerzy Kochanowski of the University of Warsaw, there is evidence that gaps in Soviet directives may have contributed to an even greater number of rapes of Polish women by Red Army soldiers. German women were at least partly covered by strict instructions issued by the Soviet command on how they were to be treated during troop movements. No comparable instructions or orders existed concerning Poles.
Research by Joanna Ostrowska and Marcin Zaremba of the Polish Academy of Sciences identifies June 1945 as the worst period. One fifty-year-old gang-rape victim from Spincza, for example, testified that two Soviet war veterans returning from Berlin told her that they had fought for Poland for three years and therefore had the right to all Polish women. According to Ostrowska and Zaremba, Polish women who had been deported to Germany for slave labor were raped on a mass scale by Soviet soldiers and also by former prisoners of war.
At a conference of delegates from various repatriation agencies in May 1945, the final resolution stated that there was a mass movement through Stargard and Szczecin of Poles returning from forced labor in the Third Reich. On the way, Poles were often robbed and Polish women raped.
The number of Polish rape victims in these years is difficult to estimate precisely. According to Ostrowska and Zaremba, the number of Polish victims alone may have reached or even exceeded 100,000. Similar reports later came, perhaps in smaller numbers, from other Soviet-controlled territories of Eastern Europe reoccupied by Soviet troops, including Latvia and Estonia.
It should be noted that rape was not only a problem in the Red Army; it also occurred in the other Allied armies - American, British and French.
The source argues, however, that the scale of these crimes was substantially smaller. In the U.S. Army, it says, rape could be punished by execution, and a considerable number of such punishments were recorded in France and England, although not in Germany.
In the British forces, desertion was a much more widespread problem. The source characterizes the response to rapists as comparatively straightforward: offenders who were caught were imprisoned and isolated from society, while armed groups of deserters were harder to deal with. French forces also took part in the invasion of Germany and received an occupation zone.
Perry Biddiscombe is cited as giving an original survey estimate according to which the French, for example, committed about 1,500 rapes. Norman Naimark is cited as saying that these were mainly cases involving French Moroccan troops whose behavior resembled that of Soviet forces. German academic historians, the source says, maintain that only France supported children fathered by its occupation army as a result of mass rape of German women.
Across the four occupation zones, however, many children of German mothers were ignored throughout their lives. Children fathered by French troops were considered citizens of France. At least 1,500 children were put up for adoption in France and its colonies.
The following story is offered as an answer to the question of whether Soviet women escaped crimes committed by Red Army personnel:
"A young girl says: 'Lieutenant, I was a radio operator in civilian life. I'm from Moscow. I want to fight; help me get placed somewhere.' I say: 'For God's sake, get on the cart.' I bring her in and introduce her: here is a professional signalwoman who wants to fight.
I go to sleep. In the morning I don't know where she has gone. I go to the signals chief, and she is getting dressed, getting up from his bed. So he had been with her. And at that moment the chief of staff grabs her: 'Now with me, come to me.'
And someone explains to me: now the special department, then someone else. Until she has slept with everyone, nothing will work out for her. They passed her from hand to hand in turn."
As already mentioned, Soviet and later Russian propaganda made sweeping efforts to conceal the subject, combat discussion of it and prohibit any conversation or reference to it.
The principal counterarguments were that the crimes had been committed by German troops disguised as Soviets - something Soviet propaganda often claimed at the time - or that German, Polish and other women had voluntarily and very gladly offered themselves to the "liberators," or simply the standard replies: "you are all lying" and "this is fake."
The narrator says this continues to the present day. Propaganda materials periodically appear that claim to debunk the so-called myth of mass rape by the Red Army. One such passage is quoted:
"There are many testimonies that, after Soviet troops occupied a particular populated place, female representatives of delegations of German women came to headquarters, agreeing to satisfy the amorous needs of Russian soldiers and officers. The general impression of European women formed among Soviet servicemen was: well-groomed and smartly dressed, available, self-interested, promiscuous, or cowardly and submissive."
Although the subject has been discussed more openly in recent decades, materials of Soviet military tribunals and many other documents remain closed. At the same time, several years ago the Russian State Duma approved a law concerning encroachments on historical memory. According to the source's description, anyone who belittles the USSR's contribution to victory over fascism can face a monetary fine and up to five years' imprisonment.
Why is it important to know and talk about this today? Because, as the saying goes, history likes to repeat itself.
Our country encountered a similar situation after Russia's full-scale invasion began. Sexual violence by Russians in Ukraine became widespread and occurred in every locality, the source says, where a Russian soldier set foot. Victims included women and men of different ages, including elderly people, as well as children.
The violence was cruel and brutal and was accompanied by the killing and mutilation of victims and relatives who tried to protect them. In many cases it was public, taking place in front of relatives, neighbors or other victims. Under such conditions, sexual violence inflicts unspeakable suffering not only on those directly attacked, but also on everyone forced to watch helplessly and then live with feelings of guilt.
Sexual violence during Russian aggression in Ukraine, the narrator says, became a means of terror, demoralization and subjugation of the local population - an instrument of punishment and revenge against Ukrainian women and men from whom the invaders had expected a warm welcome with bread and salt rather than resistance.
Several basic conclusions can be drawn from this.
If one instance of crime remains unpunished and forgotten, as in the case of the mass rape of German and other women by the Red Army, there will inevitably be people in the future who want to repeat it.
Should we therefore be surprised by the brutal cruelty of Russian soldiers in Ukrainian cities? The narrator calls it an unlearned lesson of history, an unpunished crime that produces a new wave of cruelty and atrocities. If society did not condemn acts of violence the previous time, did not publicize them and instead found justifications for the crimes, the formula "we can do it again" becomes effective and almost universal.
Moreover, the narrator says, Russian atrocities are not being punished and no meaningful action is being taken to prevent them. They are simply denied at every level and across broad circles of Russian society; more than that, all kinds of excuses are found for them.
For that reason, it is important on our side to document such cases and make every effort to ensure that these crimes are not forgotten or lost in the pages of history, and that the perpetrators are held accountable. At the very least, this can create one safeguard against mass atrocities of this kind being repeated again in the future.
And with that I will finish today's episode.
If you found it interesting, do not forget to like it, leave a comment and share the video. That will help other people who may also be interested in the subject to see it. And if you have not yet subscribed to my channel, please do so. It costs you nothing and makes me happy.
That's all for now. Until we meet again on YouTube.
Source: "Based on Real Events" - https://www.youtube.com/@znrp